Игорь Росоховатский - Джерела (на украинском языке)

Росоховатский Игорь

Джерела (на украинском языке)

Iгор Росоховатський

ДЖЕРЕЛА

Повiсть

I

...I ось врештi-решт я бiля джерел. Саме тут, ледь помiтний пiд тонкою кригою, народжується "струмочок", який потiм стає повноводою рiкою. Моя уява настроєна на одну хвилю i так натренована, що з вражаючою яснiстю i виразнiстю показує всi подальшi перетворення цього "струмочка": генiальнi злети i жахливi злочини, дозволену великодушнiсть i вимушену скнарiсть, показне благородство i пiдлiсть...

Звичайно, не тiльки я, - багато хто вiдкривав джерела. Але однi вважали за краще не замислюватися над наслiдками, iнших охоплював страх, i вони вiдверталися, поспiшали забути випадково пiдглянуте, третi пробували використати собi на благо, четвертi...

Та чи не однаково - адже тiльки я, я один, збагнувши, що справедливостi помiж людьми не буде до того часу, поки її нема в матерi-природi, зумiв винайти знаряддя впливу на "джерела". Воно допоможе встановити справедливiсть - найвищу справедливiсть, яка тiльки може бути на Землi помiж людьми. I, мабуть, добре, що на це повела мене не саморухаюча генiальнiсть улюбленця долi, не бажання слави, а прагнення до кращого влаштування свiту. Так, так, лише турбота про обiйдених долею та ще жалiсть до хворої дiвчини з золотавим пушком на шиї i великими сумними очима, надихнула мене на Дiяння.

II

Нiколи не думала, що вiтер буває таким лагiдним i нiжним. Як вiн обвiває щоки! М'яко-пружна земля пiд ногами - вiдчуваю її пiддатливiсть i силу.

Люди йдуть назустрiч, говорять про щось своє, i нiхто з них не знає, що стрiвся з дивом. О так, з дивом! Як же iнакше можна назвати те, що сталося зi мною? Повернулися надiя i радiсть - свiт рипнув на своїй вiсi i обернувся до мене свiтлим боком.

Нарештi я зможу побачити вже не по телевiзору виступ на аренi цирку найрiднiшої менi людини. Страшно i солодко думати, що це мiй брат, Вiтька, виконує пiд куполом карколомнi трюки. А втiм, i в дитинствi вiн був вiдчайдухом. У дитинствi... Тодi i я брала участь у його витiвках, тодi я була здоровою, мене ще не посiла ця проклята хвороба з милозвучною латинською назвою.

А потiм - роки нерухомостi, вiдчаю. I коли здалося, що вже нема i не буде нiякого просвiтку, з'явився чарiвник - добрий i великодушний, як Вiтя, але зовсiм не схожий на мого брата.

Iван Степанович стiльки зробив для мене, що за все подальше життя я не зможу вiддячити йому. Тим паче що його нiби оточує якесь невидиме поле, холод вiдчуженостi. Можливо, це велич, яку менi не дано осягнути. Вiн розмовляє зi мною лагiдно й чуйно. Але щось у ньому насторожує i лякає мене - чи то його погляд, який зненацька непорушне зупиняється на якомусь предметi, чи несмiливий доторк. Пальцi у нього холоднi i неприємнi. Я вiдчуваю це i мимоволi вiдсмикую руку, хоча й дуже боюсь образити Iвана Степановича...

III

Вiн легко вiдштовхнувся вiд майданчика i побiг по канату. Далеко внизу, в темрявi, ледь вимальовувалися обриси людської маси. Зараз вiн не розрiзняв у нiй окремих людей, але добре уявляв, як вони слiдкують за ним, затамувавши подих, i скiльки рiзних почуттiв вiдбивається на їхнiх лицях.

Уповiльнилася музика маршу, з'явилися попередливi паузи, почав наростати барабанний дрiб...

Вiн напружив лiву ногу, пограв м'язами, намагаючись начебто перевiрити i вiдчути їх всi зокрема... Зараз вiн виконає, а краще сказати, створить свiй трюк - подвiйне сальто-мортале з жердиною на дротi. Ще недавно такий номер вважався неможливим навiть для найкраще тренованого артиста. Але в нього, у Вiктора, м'язи нiг напружаться i розслабляться на частки секунди швидше, нiж у звичайної людини, i цього мусить вистачити, щоб здiйснити неможливе.

Десятки разiв його обстежували лiкарi, дивуючись феномену. Мабуть, пильнiше за iнших його вивчав сестрин знайомий. Здається, вiн не лише вилiкував Таню, а й закохався в неї. Сьогоднi Тетянка зважилася прийти в цирк подивитися подвiйне сальто. Як шкода, що з висоти її не розпiзнати...

Звiдси вiн бачить тiльки те, що називають "обличчям публiки" сотнi облич, об'єднаних напруженим чеканням...

Музика стихає, грiм барабанiв посилюється i раптом обрiзається лезом тишi.

Поштовх. Напружується спина... I вже в повiтрi, вже перевертаючись, Вiктор вiдчув, як гострою стрiлою його пронизав страх. Десятки разiв вiн виконував цей номер - жодного разу анi найменшої непевностi. А зараз... Права нога боляче б'ється об дрiт i провалюється в порожнечу. Вiктор падає, все в ньому обмирає, а назустрiч мчать вогнi i крики... Вiн не мiг знати, що цього вечора реакцiї м'язiв його нiг протiкають, як у всiх нормальних людей, на частки секунд довше...

Падiння закiнчується несподiваним ривком за спину. М'язи конвульсивне напруженi. Вiктор гойдається на страховочнiй лонжi безпомiчний, мов риба на гачку. Вiн чує єдиний покрик залу - покрик полегшення, а сам ладен завити вiд приниження i сорому. Промайнула думка: "А ще ж просив як виняток дозволити менi виступати без страховки. Ображався, погрожував кинути цирк, коли вiдмовили... Що було б зi мною зараз?.."

Вiн вiдчуває, як зсудомлює усерединi, й лякається, що його може занудити тут, зараз...

Зовсiм близько поручень майданчика. Тiльки простягти руку, вхопитися за нього й вiдчути пiд ногами тверду поверхню. Постояти там зо двi хвилини, вiддихатися i спробувати повторити... Але навiть одна згадка про це викликає прилив нудотного страху. "Що це зi мною? Ну, схибив, зiрвався, з ким не буває..."

I все-таки схопитися за поручень не може, хоча той зовсiм близько... Наближається - вiддаляється, наближається - вiддаляється...

Унiформiсти зрозумiли його стан. Страховочний канат обережно опустив артиста на арену. Асистенти пiдхоплюють попiд руки, ведуть за кулiси. Пiдбiгає стурбований i блiдий iнспектор манежу:

- Слава богу, все обiйшлося. Тепер житимеш двiстi рокiв. Я вже оголосив, що обiцяний номер глядачi побачать завтра-позавтра...

Вiктор заперечливо хитає головою...

- Ну, добренько, не переживай i не впадай у вiдчай. В кiнцi програми я оголошу, що ти захворiв i номер вiдкладається до твого одужання. Домовилися?

Вiктор нiчого не вiдповiдає. Вiн до болю зцiплює зуби, силкується витиснути з пам'ятi притрушену дрiбною тирсою жовту арену i натягнуту тятиву каната...

IV

- Артист Вiктор Марчук пiсля невдалого стрибка бiльше не виступає.

- А в цирку працює?

- Нi, рiшуче вiдмовився.

- Конфлiкт?

- Справа не в тому. Розумiєте, товаришу слiдчий, вибачте, не знаю, як вас е-е-е... Павло Юхимович? Так ось, Павле Юхимовичу, артист Марчук... як би вам сказати? Вiн став калiкою...

- За моїми даними, у Марчука не було травми.

- Крiм психiчної.

- I...

- I вона виявилася невилiковною.

V

Слiдчий Павло Юхимович Трофиновський зовнi мало вирiзнявся серед своїх колег: середнiй зрiст, стрункий, з пружною ходою, з правильними рисами обличчя, прямим римським носом, енергiйним з ямочкою пiдборiддям, з чiтко окресленими повнуватими губами. Але iнодi його губи трохи розкривалися i застигали, а в широко поставлених свiтлих очах з'являлася вiдчуженiсть, яку малознайомi жiнки приймали за ознаку мрiйливостi. Однак колеги знали: "Паша моделює ситуацiї" або "Трофиновський взяв слiд". Павло Юхимович у свої тридцять шiсть рокiв мав двi урядовi нагороди. Його вiршi вряди-годи публiкувалися в московських журналах. У слiдчому вiддiлi вважалося, що йому притаманна розвинена iнтуїцiя, тож йому i доручили вести цю "дивну справу".