Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. Страница 13

Нарешті, після того як спливли вкрай напружені чверть часу після вступу в бій останніх трьох рот, на превелику радість Стефана, сурмач Шемберга голосно та чітко тричі заграв гасло до відступу. Каре, яке удари рейтарів усе ж змогли вивести із скрутного становища, впорядкованими лавами рухнулося в бік річки.

– Сурмач! Гармашам гармати до бою! – голос Стефана задзвенів радісними нотками навіть більше, ніж цього вимагав його статус. І тієї ж миті сурмач чітко віддав належне гасло, здійнявши над болотистими берегами Жовтих Вод чисте срібло звуків, що губилися за річкою в гуркоті бойовища. І хоча гармаші і без того гасла давно стояли напоготові біля мортир із запаленими ґнотами, артилерія не знадобилася того дня – татари раптово припинили натиск і кинулися в бік, протилежний напрямку руху відступаючих полків Шемберга. За собою тягли кілька десятків возів з військового обозу Душинського і драгунських хоругв. Ще деякий час орду намагалися переслідувати сміливці з рейтарських рот, але скоро і їх було покликано під знамена своїх ротмістрів. Бій припинився так само раптово, як і почався. Стефан Потоцький, набундючившись, особисто зустрічав пошарпані ворогом сотні переяславців і білоцерківців на правому березі.

– Слава захисникам отчизни і пана круля! – пафосно вигукував він. – Правдиво мовлю, як Бога кохам: ви не посоромили лицарської честі!

У відповідь лунало мляве «слава» і «нєх жиє!», проте, якби Стефан пильніше придивився до людей у синіх жупанах, в їхніх похмурих поглядах він міг би побачити зловісні вогники – передвісники власного краху. Але Потоцький не схотів придивитися, не почув навіть за спиною ненависне: «сам би спробував татарського частування, собака лядський!» і голосне шикання сотника, що послідувало за такими словами. Його погляд уже блукав поміж лав рейтарії, які обганяли піхоту на переправі з обох флангів, окочуючи реєстровців цілими струменями брудних бризок з-під кінських копит.

За десять кроків від рейментаря застигли, поглядаючи на нього, Чарнецький і Сапєга. Благодушно поглядали на жовнірів, які поверталися з несподіваного бою і салютували у відповідь на вітання шляхти.

– Що скажете? – невизначено запитав Сапєга, продовжуючи здіймати меч у військовому вітанні.

– Могло б бути гірше, – знизав плечима Чарнецький, прикладаючи у відповідь на крики жовнірів правицю, стиснену в кулак, до блискучого панцира на грудях.

– Зажене він ще нас до чортів на роги! – буркнув Сапєга.

– Ви несправедливі до нього, ваша милість. Він, звичайно, не такий, як покійний пан Станіслав, поступається й власному батькові, але… – Чарнецький невизначено похитав головою.

– Він багато в чому поступається, хіба лишень хворобливою самовпевненістю не обділений… От заради якої високої цілі ми втратили добрих чотири сотні війська?

– Якщо рахувати з пораненими, я мислю, можна сміливо подвоювати цю цифру.

– Тим більше!

Чарнецький повернувся до співрозмовника і посміхнувся посмішкою однодумця:

– Усе ж віддайте йому належне – усе, що він накоїв, зумів виправити. На превелике його і наше щастя, спільно з татарами не вчинили засідки й запорожці. Цілком ймовірно в такому разі було б залишитися без Переяславського і Білоцерківського полків.

– Але якщо він і надалі буде нехтувати нашими з вами порадами, це нам дорого обійдеться, слово гонору!

У цей час Стефан позирав на темну, порослу лісом гору на обрії. Вона немов прикувала до себе його погляд. Сивіючи у далині, вона приховувала в собі щось, від чого в серці Потоцького защеміло і примусило його душу затріпотіти від незрозумілого, але млосно-неприємного відчуття. Тієї хвилини Стефан не відчував себе консулом, котрий стоїть на чолі залізних легіонів. Він відчував лише одне почуття, у якому нізащо б не зізнався найближчій людині, ба навіть собі. Тим відчуттям був страх.

III

Відчаливши від Кам'яного Затону, чайки реєстрових полків, на чолі яких тепер стояв Филон Джеджалій, рушили вниз по Дніпру. На меті походу була Січ, від якої їх відділювали всього три денних переходи. Однак здолати той шлях полкам не довелося. Надвечір першого ж дня походу реєстрове військо наздогнала комонна депутація з Микитиного Рогу, примусивши Джеджалія зробити вимушену зупинку. Коли ж новообраний отаман пробіг очима лист, що подав йому, ступивши на чердак отаманської чайки, сивочубий запорізький посол, обличчя його враз прояснилось. У листі, підписаному Богданом-Зиновієм Хмельницьким, вказувалося: у разі, якщо Господь дарував можливість здійснити те, що було замислено, залишатись усім полкам у Кам'яному Затоні, очікуючи на підрозділи татар Тугай-бея. Перекопський мурза пообіцяв надати козакам коней і вози, а також супроводити їх до табору запорізького гетьмана. Події почали розкручуватися все швидше. Лист свідчив: Богдан вийшов з Микитиного Рогу, тобто нарешті здійняв давно очікуване гасло. Гасло, що його змовники не могли дочекатися протягом кількох останніх років. Джеджалій одразу ж віддав наказ не зупинятися на ночівлю і з першими променями сонця наступного, другого травня вдруге пристав до берегів Кам'яного Затону, на яких подекуди ще здіймалися дими від не зовсім згаслих багать. Того ж дня до улоговини над Дніпром, наповнивши скелі гуркотом копит кількох тисяч коней, прибули татари, прислані Хмельницьким. Джеджалій вислухав погану українську мову ватажка татар, якогось Караїм-салтана, і дав у полки наказ розвантажувати чайки. Від татарина він дізнався, що від табору гетьмана їх відділяє якихось шістдесят верст, тобто один день форсованого маршу. Зоглядаючись на те, що Хмельницький прохав «поспішитися і якомога швидше поєднати сили, щоб спільно, тримаючи в серці надію на Бога, вдарити на ляхів…», одразу ж по обіді Джеджалій вирушив на чолі своїх полків до Жовтих Вод. Козаки прудко погнали швидконогих степових бахматів жовтою, укритою пилом стрічкою Микитинського шляху. Не відставав від них і невеличкий обоз, складений із сотні возів і татарських гарб. Вояки Караїм-салтана трималися на постріл з луку позаду козацького ар'єргарду, не поспішаючи починати більш близькі стосунки зі своїми одвічними ворогами.

Іван Богун, сидячи в сідлі, їхав поряд із сотником Охрімцем і задумливо оглядав укриті буйною рослинністю околиці Микитинського шляху. Одноманітні взимку та влітку степові пейзажі немов переродилися цієї ясної травневої днини, співаючи весні гімни пробудження зеленими смарагдами свіжої тирси, червоними гранатами, жовтими бурштинами і блакитними сапфірами весняних квітів, переливистим співом. Грався з козацькими хоругвами і прапорцями на верхів'ях ратищ ласкавий, сповнений пахощів вітерець. Веселі переливи жайворонка у блакитній безодні неба немов акомпанували безмовній мелодії кольорів, доповнюючи феєричну симфонію дзвінким сріблом, надавали їй об'єму та реальності. Кудись вдалечінь летів табунець стрімких сайгаків, а дещо поодаль здіймалась на крило важка неповоротка дрохва. Серед трав попри саму стрічку шляху шурхотіли оливкові блискавки ящірок та вужів, деколи на мить показувала своє темне лискуче тіло гадюка. Іван милувався буянням степового життя. На повні легені вдихав терпке тепле повітря і не міг ним надихатися. З насолодою підставляв обличчя вітру, і перед його внутрішнім зором поставали картини з проведеної на Січі юності.

Ось вони з Нечаєм сидять поряд з казаном, повним киплячих духмяних раків, і слухають ліниві розсуди Макогона та швидке торохкотіння Зорі про родючість землі Запорізького краю. Ось стоять ошелешені серед січового майдану, а ось виходять у степ з косарями, ступаючи босими ногами в прохолоду ранкових рос. У вухах майже реально почулись постріли гармат, які скликали запорожців на раду, а з ними басовиті перекоти військових литавр. Соколець, сонячні береги Анатолії, Павлюк… Здається, все це було лише вчора, але скільки ж років минуло від тієї пори? Батьківський хутір, його смерть, Ганна… Миле серцю обличчя в розчинених воротах хутора, гордовито піднята голівка та безмежно великий сум у очах, які він так любив цілувати. Але і тепер Іван не відчував відстані, що постала перед ними, розділивши коханих. Вона буде чекати на нього, вона неодмінно буде чекати на нього… Яке ж воно коротке, життя! Оглядаючись назад, чомусь не відчуваєш років, які пропливли повз тебе швидкою течією. Усе концентрується, вміщуючись у короткі, але яскраві спогади. Саме вони наповнюють життя, надають сенс минулому. Саме вони примушують воскреснути тих, хто пішов, та роблять молодими і дужими немічних старців. І ще кохання!.. Я теж очікуватиму на зустріч із тобою, Ганно! Палко, неспокійно, рахуючи дні. Бо чим ми є без кохання? Я буду пригадувати тепло твого тіла і свіжий аромат твоєї шкіри. Мелодійну музику твого голосу і п'янкий смак схожих на грона доспілої калини вуст. Бо чим ми залишимося без спогадів? Лише пилинками, що їх нестримно гонить неспокійний степовий вітер.