Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. Страница 29

– Ви робите помилку, Стефане! – вигукнув Чарнецький, але гетьманич його вже не міг почути. На чолі крихітного загону у два десятки шабель він полетів у саму гущу татар, котрі вже почали грабувати обози. Чарнецький рукою підкликав хорунжого і сурмача.

– Давайте гасло збиратися під мої знамена. Ми спробуємо прорвати оточення.

А бійня в таборі продовжувала набирати обертів. Похідні колони давно вже перетворилися на поодинокі групи людей, оточених і змушених битися подібно до диких звірів, обстоюючи свої життя і втрачаючи їх під ударами переважаючих сил ворога. Через півгодини гармати, зробивши свою справу, вмовкли, і до татар приєдналися чотири сотні козаків з полку Максима Кривоноса, котрих гарячий полковник кинув у бій не зважаючи на наказ гетьмана відпустити поляків з миром, як і було умовлено. Власне, гарматний вогонь вели ті самі козаки Кривоноса, і Хмельницький, якби він хотів того, міг би не допустити до зради армату. Але він не зробив цього. Хто може судити за таке рішення гетьмана? Адже перед ним стояло коронне військо, досі нездоланне ні для кого з європейських володарів, і воно мало стати до бою з ним дуже скоро, тож чи міг гетьман припустити, щоб його посилив нехай і побитий, але все ще повний сил авангард?

Стікаючі кров'ю жовніри кидалися з одного боку мішка, що в нього перетворились Княжі Байраки, у другий. Шукали порятунку, але не знаходили його. Благали милості в Бога і ворогів, та ні Всевишній, ні охоплені бойовою лихоманкою татари не чули їхніх розпачливих зойків. Кров лилася рікою, змішуючись з вологою глиною і перетворюючись на темне мерзенне баговиння. Рови, що їх накопали минулої ночі козаки Кривоноса, скоро наповнилися вщерть кінським і людським трупом, шматки розбитих возів і колоди зрубаних дерев перемішалися в якійсь чудернацькій картині хаосу так, що урочище Княжі Байраки стало схоже на ворота пекла травневого вечора 1648 року. І коли останні промені сонця спустилися на купи мертвих тіл, калюжі крові й купи пошкодженого обозного майна, поламаної зброї та порубаних обладунків, упав під ударами ворожих шабель останній польський вояк, з хоробрістю приреченого відбиваючись від десятків ворогів. Майже всю верхівку польського війська було захоплено в татарський полон, а жовнірів та найманих ландскнехтів винищено. Лише крихітній купці з кількох драгун, укритих ранами та поразками, вдалося дійти до рятівного лісу, скориставшись вечірніми сутінками та тим, що татарам під час дільби награбованого було не до них. Польща, яка досі ще спокійно вкладалася спати і не передбачала нічого страшного в завтрашньому дні, вже пережила першу з цілої низки катастроф, викликаних повстанням народу України…

Коли ніч запалила вогники зірок на потемнілому небі, а вкритий ледь помітною імлою диск місяця навис над обрієм, освітлюючи темне громаддя гори над Жовтими Водами, до шатра Богдана Хмельницького ступив укритий пилом, стомлений, але радісний полковник Кривоніс.

– Вибач, батьку, що без попереджень…

– Та що ти, Максиме, Бог з тобою! Тебе ж очікую, не лягаю, – у тоні гетьмана Кривоніс відчув щось таке, що його насторожило. Але він продовжив, не моргнувши оком:

– Тугай-бей порушив твій наказ, зробив засідку у Княжих Байраках і напав на ляхів.

– Як напав?!

– Файно, з трьох боків. Я б краще не придумав!

– Але ж я прохав його!

– Про це, ваша ясновельможність, сам його і розпитаєш. Армію Стефана Потоцького знищено, такі ось справи. Татари не випустили жодного.

Хмельницький трохи помовчав. Раптом йому на розум прийшла якась несподівана думка, від якої він стріпнувся і уважно подивився на Кривоноса:

– Татари?

– Вони, батьку.

– А що ж ти там робив? Може, минулої ночі засідку готував?

– Може, й готував, – Кривоніс витримав погляд гетьмана не знітившись.

– Армату для чого з табору брав?

– Перевірити, порахувати, випробувати.

– Випробував? – очі Хмельницького звузились.

– Атож, – Кривоніс сміливо відповів поглядом на погляд.

Гетьман покрокував шатром. За хвилину зупинився і повернув до Кривоноса обличчя, схрестивши руки на грудях.

– Ну от що, полковнику, – якимось чужим голосом вимовив він. – Негоже нам з тобою розбрат починати. Татари, то татари. Немає війська Стефана Потоцького – нам на руку. Але запам'ятай раз і назавжди: ще раз ти ослухаєшся мого наказу, будемо судити за законом та звичаєм. А потрібно стане, голову зітну, на старі заслуги і дружбу нашу не зглянувшись! Тугай-бей клятви полякам не давав, а я дав. І якщо я гетьман, моє слово повинно важити як слово гетьмана. Хто повірить слову володаря, котрого сміють ослухатися його власні полковники? Ми ще не побудували нічого, аби руйнувати його заколотами. Маю надію, в майбутньому ми зрозуміємо один одного?

Кривоніс повільно опустив погляд і зітхнув.

– Пробач, Богдане, не втримався.

– На те ти й полковник, щоб бути розважливим. Не втриматися може хлоп, коли дівку за стегно впіймає. Ніколи до цієї розмови не повернуся, а ти пам'ятай, що я тобі сказав.

– Довіку…

– Добре, – Хмельницький одразу ж змінив тон і запитав майже легковажно: – Тепер, маю надію, Тугай-бей не буде нагадувати про платню за минулу битву?

– Більше ніж впевнений – не буде! Здобич добру взяв.

– Його щастя. А лядські рейментарі?

– Майже всі в полоні.

Хмельницький знову замислився.

– От що, я напишу мурзі листа. Нехай передасть мені Стефана Потоцького. Негоже синові коронного гетьмана в бусурманській неволі томитися.

Кривоніс відкашлявся. Щось в його вигляді насторожило Богдана.

– Доказуй.

– Потоцький тут, привезли ми його, я татарам не дав. Проте не знаю, як і сказати… При смерті гетьманич.

Хмельницький люто зиркнув на полковника і, не сказавши більше жодного слова, стрімким кроком вийшов із шатра.

Стефан Потоцький, блідий і змарнілий, лежав на попоні під навісом шпиталю полку Максима Кривоноса. На ньому вже не було порубаного панцира, а з обличчя мовчазний чернець змив струмочки запеклої крові. Праву ногу гетьманич мав затягнуту в лубки, груди перетягувала пов'язка з білого полотна. Хмельницький поманив рукою ченця.

– Ну як він? – запитав стиха, коли той наблизився.

– Не буде з нього, мабуть, нічого. Голову порубано, нога в трьох місцях переламана, а головне – куля у грудях. Глибоко. Марить.

Раптом Потоцький підвів голову і уважно подивився на Хмельницького.

– Ти?! – збуджено прохрипів він. – Це ти, гетьмане Хмельницький?

– Я, – Хмельницький наблизився.

У мерехтливому світлі багаття і кількох смолоскипів обличчя козацького гетьмана здалося молодому Потоцькому злим та насмішкуватим. Він задихав частіше і гаряче зашепотів:

– Ми билися до останнього, і ти ніколи не зможеш сказати, що я був боягузом!

Та Хмельницький і не думав кепкувати. Смерть – не привід для кепкувань. Навіть смерть ворога.

– Я ніколи такого не скажу.

– Я рубав їх як гнилі кавуни, – шепотів Потоцький, – але вони лізли знову і знову. Що ж поробиш, коли з тобою лише жменька сміливців?

Хмельницький, піддавшись раптовому пориву, став на коліна поряд з пораненим і охопив його плечі рукою, намагаючись підтримати.

– Ти був хоробрим воїном і добрим рейментарем, пане Потоцький. Я мав за честь воювати з тобою!

Стефан спробував піднятися на лікоть, але впав і зайшовся кашлем, захлинаючись власною кров'ю. Чернець кинувся до нього і заходився витирати кров. У світлі багаття кров Потоцького здалася Богдану чорною, неначе смола. Стефан відіпхнув ченця і звівся, майже сів, усміхаючись посмішкою, яка скоріше була схожа на маску болю.

– Як Вар! Як нещасний Септимій Вар! – вимовив він і впав замертво на руки козацького гетьмана. З його прострілених легенів з харчанням вийшов передсмертний видих.

Розділ IV

І

Три дні залишалися полки Богдана Хмельницького в таборі під Жовтими Водами, не поспішаючи полишати місце своєї першої перемоги і виступити назустріч коронним гетьманам і новим битвам. За цей час було до решти впорядковано нові полки і сотні, що влилися до війська повсталих уже після виходу того із Січі. На старшинські посади Хмельницьким було призначено досвідчених козаків з числа низового лицарства, а також реєстровиків, що їх привів Филон Джеджалій з Кам'яного Затону. Використовуючи перепочинок, Хмельницький вирішив також деякі дрібні непорозуміння, які виникли внаслідок наказу козацького гетьмана доправити до його ставки полонених панів Чарнецького, Шемберга і Сапєгу. Натомість татари отримали весь обоз польського війська, за винятком військових клейнодів, три тисячі коней і третину всієї захопленої зброї, відмовившись лише від гармат. Тугай-бей, як оповідали Хмельницькому, був не вельми задоволений таким перебігом справ, очевидно, жалкуючи про втрачене золото викупів за трьох сановитих бранців, яке, безумовно, мало піти в його кишеню. Усе ж по обіді другого дня після погрому ляхів в урочищі Княжі Байраки, тобто десятого травня, був підписаний поновлений договір між Богданом Хмельницьким і Тугай-беєм, у якому було затверджено й надалі продовжувати спільну боротьбу проти Польщі і Литви. Крім того, на обіді, який відбувся після підписання договору, перекопський мурза, захмелілий від нескінченних порцій старого угорського, розповів Хмельницькому, що в Бахчисараї мають бути надзвичайно задоволеними перемогою під Жовтими Водами, і, як наслідок монаршого задоволення хана Іслам-Герея, питання про відрядження на допомогу козакам п'ятдесятитисячної орди на чолі із самим ханом буде вирішено в найближчі дні після того, як стрімкі коні посланців донесуть до вух володаря Криму новину про жовтоводську перемогу. Отже, Богдан-паша не матиме більше приводу для хвилювань про дотримання татарами угод, підписаних при кінці зими в Бахчисараї.