Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. Страница 36

Бій почався близько одинадцятої години дня, коли ар'єргард коронного війська був несподівано для гетьманів атакований двома тисячами запорожців під командуванням військового судді Війська Запорізького Низового Омелька Деривухо, супроводжуваного шаленим обстрілом з луків, що його провадили татари Тугай-бея, обхопивши тили польської армії з флангів. Ногаї і кримці, використовуючи швидкість своїх коней і той факт, що поляки не могли пришвидшити рух громіздкого ваґенбурґу, наскакували купами з різних сторін, випускали високою дугою хмари стріл і відходили, щоб за кілька хвилин повернутися, вже в іншому місці випробовуючи міць ворожої оборони. Ландскнехти, яких було розташовано за валкою з возів, швидко шикувалися, гриміли залпами з мушкетів і гаківниць, які майже не знаходили собі цілей – татарські луки перевершували їх за далекобійністю, тож летючі загони брудних вузькооких вершників відбувалися лише одиничними втратами і відповідали на кожен із залпів зловісним сміхом і посвистом. Дещо протверезила їх армата. Одна за одною з возів ревонули вісім гармат, і чавунні посланці, супроводжувані моторошним виттям, пройшли татарськими лавами, залишаючи по собі розірвані на частини тіла людей та коней, калюжі крові і крики розпачу. Татари дещо відійшли від ар'єргарду і спробували пошукати військового щастя з інших сторін рухомого табору, менш захищених артилерією.

Омелько Деривухо нахилив до землі ратище і повернувся до своїх запорожців.

– Файно пани татар нагнали, а нехай нас спробують! Нумо браття на списи! Швидко, разом! Та не бійтеся мідних баб, їх здалеку видно, куди спрямовано! Бий на задні вози!

І тієї ж миті полетіли січові відчайдухи до возів ар'єргарду, спрямувавши ратища в бік поляків, пригнувшись до кінських грив, щоб зменшити вірогідність влучення ворожої кулі. Вдарили кінською груддю в задні вози. Швидко перекололи вони нещасну польську челядь, якій було доручені задні вози, і ось уже не шість, а тільки чотири ряди фур закривають тили польського табору. Не розбираючи дороги, біжать налякані коні степом, перекидаються і ламаються вози, які повинні були надійно захистити ар'єргард польського лицарства. Одна за одною гримнули ще п'ять гармат, на цей раз спрямовані в лави Омелькових паливод. Але мало клопоту завдали вони козакам – нашвидкуруч виміряні під час хаотичного руху конаючого ар'єргарду, вони лише затовкли поле далеко за спинами запорожців, і тільки один-другий із хоробрих січовиків упав, скошений гарячою картеччю.

– Добре, дітки, дбаєте! – задоволено гукав Омелько. – Ще пригощай! Не бійся куті меду передати!

Зібравши всі свої сили в єдиний кулак, він було кинувся вдруге до ваґенбурґу, маючи намір розірвати табір з возів, але на цей раз був зустрінутий шаленим вогнем – одразу три рейтарські роти вишикувались всередині ваґенбурґу і відкрили такий божевільний вогонь зі своїх довгих чорних пістолетів, що здалося – зайнялися вогнем польські позиції. Стиглими грушами посипались на землю запорожці, встигнувши все ж таки вихопити з ворожого обозу кілька десятків возів.

– Назад, хлопці, назад! – кричав Омелько, останнім відбігаючи конем від ворожого табору.

Кинулися назад запорожці, і вчасно – всі вісім гармат ар'єргарду вдарили в них картеччю, скориставшись зупинкою табору під час шикування рейтарів. Засичала скажена картеч, та не судилося їй цього разу напитися гарячої крові – не донесли вони до запорожців своїх смертельних вітань. З середини польський обоз, продовжуючи свій повільний монотонний рух, швидко посилювався возами на заміну тих, що побили і відібрали запорожці.

Омелько віддав наказ допомогти пораненим і почав перешиковувати сотні для подальшого переслідування.

– Добре, ляшки-панки, ой добре, – роздував він ніздрі, роздивляючись табір, який потроху віддалявся. – Пиво було, буде ще й брага!.. Уперед, пани-молодці! – повернувся він до запорожців, які праворуч і ліворуч від нього гарячили коней. – Та тільки тепер до возів не добігайте. Триматися всім на дві сотні кроків від ваґенбурґу, скоро Горохова Діброва!

Татарські чамбули, щільно охопивши поляків з флангів, продовжували лінивий обстріл з луків, не насмілюючись підходити ближче…

Богдан Хмельницький спостерігав за продовгастою потворною плямою польського табору, яка, відбиваючись від схожих з відстані на комашню нападників, укривалась хмарками білого порохового диму і повільно повзла степом до обрію. Туди, де за чотири версти від передньої лінії возів, починалася глибока, поросла лісом і густими чагарниками улоговина Горохової Діброви. На мить йому здалося, що це не велике військо йде, добре помітне йому з вершечка могили, на якому розташувався він на чолі почту з полковників, а всього лише череда худоби в супроводі пастухів і їх собак, котрі накидалися на неї зусібіч, намагаючись утримати її вкупі. Гетьман навіть посміхнувся в довгі вуса, розвеселившись подібним думкам. Але усмішка недовго бриніла на вустах Хмельницького. Ні, не череда це, а військо. Деморалізоване, підштовхнуте на програшний з точки зору тактики крок, але все ще озброєне, вивчене і сильне військо. І йому треба зробити дуже багато для того, щоб перемогти його. Перемогти залізне коронне військо, котре досі не вдавалося перемогти жодному з козацьких ватажків, котрі наважилися підняти зброю на здобуття волі для своєї батьківщини. Хмельницький перевів подих. Повернувши голову, помітив кількох джур, котрі прибули, як і було наказано, з доповіддю новин за останні чверть години.

– Доповідайте, – махнув він рукою до джур. – Ти перший, – палець гетьмана вказав на одного з посланців, котрий, він знав це, прибув з Горохової Діброви від Кривоноса.

– Пан полковник велів передати, ваша ясновельможність, – з поклоном вимовив джура, – засідку влаштовано надійно, далі неї ляхи не підуть. Ми готові прийняти бій.

– У цьому я не сумніваюся. Передай Кривоносу: нехай гірше вогню бережеться лядських розвідників! Щоб Потоцький не те що про Кривоносових шість тисяч, про жодного козака в балці не дізнався! Якщо вони звернуть, багато роботи собі добавимо!

– Добре, батьку! Немов миші сидітимемо!

– Усе, вирушай! Більше послів від вас, доки веремія не почнеться, мені не потрібно, бережіться.

Джура вперіщив коня малахаєм і швидко помчав схилом могили.

– Як почуває себе мій хоробрий побратим, славетний воїн і захисник Аллаха Тугай-бей? – звернувся гетьман до стрункого смуглявого батира у блискучому кільчастому панцирі і гостроверхому шоломі, з якого звішувалась, захищаючи шию воїна, залізна кільчаста відлога.

Батир, приклавши руку до грудей, ледь схилив голову, не відводячи погляду уважних очей від Хмельницького, і відповів:

– Мій володар вітає тебе, повелителю урусів. Він прохає передати, що виконав усе, про що було домовлено. Його воїни зранку напали на табір Потоцького і весь час переходу не давали йому спокою, допікаючи обстрілом і наскоками. Мій володар прохає дати знати йому, якщо гетьман Хмельницький змінить свої задуми, а поки що він виконуватиме всі покладені на нього завдання.

– Передай своєму володарю, хоробрий воїне, що я повідомлю його про будь-які зміни. Я задоволений його діями і прохаю продовжувати утримувати поляків у напруженні і надалі.

– Слухаю тебе, козацький гетьмане, і обіцяю передати все мурзі якнайскоріше.

І батир помчав схилом могили так само швидко, як хвилину тому мчав посланець Кривоноса.

– Пан полковник доповідає вашій ясновельможності, що готовий напасти на ляхів за першим же гаслом вашої ясновельможності, – доповідав джура Нечая.

– Пан військовий суддя супроводжує лядський ар'єргард, тримаючи його в постійному напруженні, – кричав збуджений битвою та швидким чвалом запорожець, присланий Омельком.

Доки все за сценарієм, що його написав Хмельницький, і Потоцький прямує прямісінько до розставленої для нього пастки. Та не може дозволити собі благодушного настрою гетьман. Не час ще. Поляки досі ще сильні. Вони справно відбивають атаки і спокійно відходять.

– Скажи Омелькові, запорожцю, щоб посилив натиск. Аби в панів-ляхів земля під ногами горіла! Нехай не жалкує сил – тепер багато в чому на нього покладено завдання довести Потоцького до байраку!