Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. Страница 5

Стефан підняв на старого гетьмана погляд вологих від хвилювання очей.

– Я зроблю все, батьку! Я виконаю твою волю!

Піддавшись раптовому пориву почуттів, коронний гетьман стиснув сина в обіймах на одну лиш коротку мить. Коли він випростав руки, очі його дивилися твердо та холодно.

– Зроби це, Стефане, і ти вкриєш себе невмирущою славою, а Річ Посполиту врятуєш від страшної загрози. Загрози, якої не знала досі наша минувшина!

Кілька хвилин по тому, як за Стефаном Потоцьким зачинилися двері, коронний гетьман мовчки стояв, заглиблений у власні думки, після чого вирушив у куток, туди, де на стіні висіла посвячена самим Папою ікона святого Миколи. Ставши на одне коліно, він звів перед обличчям зчеплені проміж собою долоні. Довго і старанно вимовляв хрипкі шиплячі латинські слова молитви «Domine nostre», після чого прошепотів, переходячи на польську мову:

– Урятуй цього юнака, святий Миколо, оборонець всякого подорожнього. Помилуй його так, як помилував трьох приречених на смерть від меча в темниці, і дай сили витримати все, що випаде на його долю. Дай йому міць та наснагу для боротьби з ворогом. Зроби влучною його зброю і твердим панцир, – і Потоцький тричі перехрестився за католицьким звичаєм.

V

Вода за низьким облавком човна тихо дзюркотіла, відкликаючись подекуди сплеском невдало покладеного на неї весла. Недалекий, порослий густими чагарниками берег, який уже яскраво зеленів на тлі жовтих острівців очерету, дзвенів від пташиного співу, загадково тріскотів сухими гілками, які ставали на перешкоді невидимій з річкового плеса звірині. Кілька разів протягом дня, що минув, Іван помічав на берегах багаття, невеличкі купи вершників та кілька човнів з невідомими рибалками. І хоча в кавалькаді реєстрового війська, яка складалася майже із сотні човнів, не звертали на них жодної уваги, всі, кого козаки зустрічали на своєму шляху, швидко і беззвучно розчинялися в берегових заростях. У Івана складалося враження, що про них у цих малолюдних місцях добре поінформовані і стережуться їх, немов вогню.

Раптом він відчув несильний поштовх у бік. Повернувши голову, побачив Михайла – наймолодшого з Нечаєвих кумів, котрих пан Данило, як і було домовлено раніше, прислав до Богуна перед тим як зникнути із свого хутора під Баром і опинитися в таборі Хмельницького на Томаківці. Тут же, на байдаку, перебували й вірні Нечаєві Филон та Петро, які отримали суворий наказ слідкувати, щоб з голови Івана не впало жодної волосини (і про що Богун, звісно, й гадки не мав). Дивно, але Іван досі не знав їхніх прізвищ, хоча від дня його весілля і вечора, проведеного в розмовах з осередком антипольського заколоту, йому часто доводилося спілкуватися з ними. Із самим Нечаєм, як той прохав, не бачилися жодного разу.

– Бачив, пане хорунжий? – тихо мовив Михайло.

– Ти про що? – не зрозумів Іван.

– Немов від зачумлених розбігаються.

– Нічого дивного, – знизав плечима Богун. – Чув щось нове?

– У нас на чайці все добре. Хіба лишень отой чортяка мене непокоїть, – Михайло ледь помітно хитнув головою в бік чайкового отамана, який стояв на носовому чердаку байдака і підозріло поглядав на Богуна і його співрозмовника.

– Розгон? – схилив голову Іван, зблиснувши очима. – Він про щось здогадується, здається мені, он бачиш, як позирає?

– То, може, ми його… На ножі й за облавку? – мотнув головою Михайло.

– Не треба! – Богун зробив заперечливий жест. – Зарано. Та й не розбійники ми. Такі питання вирішуються тільки на раді. Зберемо раду, тоді й вирішимо долю лядських прихвоснів. На решті човнів як?

– По різному. Коли минулого разу приставали, ми з Петром пройшлися берегом, щоправда, толком і не поговорили ні з ким. Але навіть з того, що чув, висновок сам надходить: на Хмельницького йти збройною рукою майже нікому не до вподоби. Люди гудуть. Чигиринці, канівці, черкасці, корсунці – усі. Щоправда до відкритого бунту справа дійде не скоро, але хтозна. Потрібно глядіти людей Хмельницького, я мислю, що серед нас не може не бути його посланців.

– Потрібно знати, кого глядіти. У разі помилки маємо ризик передчасно здійняти бучу, а це призведе до непотрібних наслідків.

– Мовлять: Филон Джеджалій людей гуртує.

– Звідкіля тобі відомо? Михайло знизав плечима:

– Кажу ж: ходив берегом, прислухався. Коло кабиць різне мовлять…

– Хто він?

– Кропив'янського полку обозний. А от як він тут опинився? Його полк не виступав у похід!

– Чорт! – Богун з досадою сплюнув за облавку. – Невчасно Данило зник, ох невчасно. Тепер я втратив усі зв'язки з ним і з Хмельницьким. Що діяти? Коли починати? Усе на свій розсуд. А який, у біса, розсуд, коли не знаєш нічого!

– Чому? – навіть образився Михайло. – Про настрої брацлавців нам добре відомо, а от решта…

– Так, саме решта, – Іван помітив на собі ще один підозрілий погляд Розгона. – Добре, Михаиле, іди на весла. Не будемо дражнити до пори. Стривай! – він притримав Михаила за плече. – Пристанемо на ночівлю, знайди мені того Джеджалія. Хто він…

– Кажу ж: кропив'янський обозний.

– Добре, от його і знайди.

– Зробимо! – бадьоро змахнув головою Михайло і попростував до своєї лави, минаючи веслярів і закріплені всюди, де тільки можливо було віднайти вільне місце, припаси їжі, питної води і зброї.

Богун запалив люльку і трохи повернув стерно, яким керував, спрямовуючи човен трохи далі від берега, на чисту воду, де вітрила інших човнів не спиняли подуву вітру і він дещо допомагав веслярам.

Широкою темно-блакитною стрічкою розлився Дніпро, вільно несучи свої води між далеких один від одного, вкритих сивою імлою берегів. Стрімкі, порослі густим лісом схили, які подекуди переходили в білясті стіни голих скель, височіли на добру сотню сажнів над головами приголомшених грандіозним видовищем козаків. Іноді ж навпаки – гористі береги стрімко збігали до низу, перетворюючись на порослі очеретами плавні та тихі затони для того лиш, аби за кілька миль знову здійнятися ще вище, вкритися блакитною ковдрою соснових борів або темно-сивими кам'янистими осипами й одинокими скелями. На тлі такої величавої картини байдаки з піднятими на щоглах білосніжними вітрилами дійсно походили на красунь-чайок. Легкі й прудкі, вони немов на одну лиш коротку мить торкнулися водяної поверхні, щоб скоро знову здійнятися на крило, заквилити і повернути груди назустріч вітру. Боротися з ним, одночасно насолоджуючись його свіжим подихом…

За кілька годин до заходу сонця Богуна відірвав від думок чайковий отаман.

– Пане хорунжий! Я волів би перемовитися з вами кількома словами. Чи не були б ви такі люб'язні перейти до мене на чердак, – гукнув він з носового чердака, пильно поглядаючи на Івана.

– Одну хвилину, вашмость, мостивий пане! Лише передам стерно, зачекайте, якщо для вас це не надто важко, – в тон йому відповів Іван, у душі сміючись над такою багатослівною люб'язністю. – Агов, козаче, – гукнув він ближньому з веслярів. – Візьми стерно.

Скоро, притримуючись за канати вітрильної оснастки, Богун попрямував на ніс човна вузьким ходом, який було намощено над лавами для веслярів. За кілька секунд був біля Розгона.

– Слухаю вашу милість, – напустивши в голос показної серйозності, мовив Іван.

Розгон кинув швидкий нервовий погляд на передню лаву, на якій, спиною до них, сиділи козаки, і зробив кілька кроків у бік задертого догори носа чайки, вхопившись за канати, які підтримували щоглу. Іван подумки вилаявся і рушив за ним. «Невже клятий лемко про щось здогадується?» – майнула думка.

– Я мушу говорити з вами як зі старшиною і шляхтичем, пане хорунжий, – почав чайковий, притишивши голос.

– Готовий вас вислухати.

– Річ у тім, пане Богун, що мене вельми непокоїть настрій черні на нашому човні. Я думаю, ви не могли його не помітити.

– Але я не розумію, що ви маєте на увазі, – знизав плечима Іван.

– Я маю на увазі висловлювання деяких козаків на адресу генеральної старшини і його милості пана коронного гетьмана. То були надзвичайно різкі слова. Крім того, ці перешіптування, незрозумілі погляди… Ви помітили?