Владимир Кашин - Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке) Страница 2

Зараз у цiй задушнiй темнiй кiмнатi бiля мертвої жiнки вiн i справдi забув про всi свої кривди, про недосяжну третю зiрочку на погони, - все на якийсь час втратило свiй сенс.

- Скiльки їй було? - не пiдходячи близько до мертвої, повторив запитання лейтенант.

- За сiмдесят, - вiдповiла крiзь сльози молода Гальчинська. О боже мiй, боже, - прорвало її, i вона затужила тонким голосом: Могла б iще жити, могла б iще!.. Була енергiйна, життєлюбна, молода душею... Тiтонько рiдна, - голосила вона, - що ж ти наробила?! Як же ти нас покинула... Люба наша, рiднесенька...

Шура Хоменкова, теж тихо плачучи, узяла Гальчинську пiд руку. Слiдом за лейтенантом вони, минаючи труп, обережно ступнули в глиб квартири. Сусiдка, проте, так i не зiйшла з порога. Затуляючи рукою носа, похмуро i водночас нiби задоволене дивилася на мертву i час вiд часу оглядалася, пориваючись утекти подалi вiд цього лихого мiсця.

Старша племiнниця перестала плакати i оглядала кiмнату, немов уперше потрапила до неї. Лейтенант миттю оцiнив обстановку затишної, гарно умебльованої однокiмнатної квартири, задоволено вiдзначив про себе, що речi вкрито шаром пилюки, - отже, нiкого у хатi вiд дня смертi господинi не було.

Дiйшовши такого висновку, вiн набрав номер телефону моргу i, назвавши себе, попросив забрати труп померлої.

- Я зараз випишу направлення, - поклавши трубку, звернувся до заплаканих жiнок. - Приїде машина. Ви почекайте... Тодi замкнете квартиру ось цим, - не побачивши нiде ключiв i не бажаючи лiзти у кишенi до трупа, вiн почав вiд'єднувати вiд своєї шворки одного ключа, - вiн пiдходить. Ключ привезете менi в управлiння. I знайдiть її паспорт.

З цими словами, кашляючи, вiн витяг з планшета папiр i, притуливши планшет до стiнки, заповнив на ньому документ для моргу, вiддав його Гальчинськiй i квапливо покинув квартиру.

2

Люцiя випросталася i сердито поглянула на господаря "Едельвейса":

- Не лiзьте, Артуре Христофоровичу! Дайте хоч посуд домити.

Чоловiк не вгавав. Вiн був червоний, очi стали масними.

- Та вам що, припекло, пане Гiллере?! Майте совiсть!

Гарненька Люцiя була вдячна знайомому фольксдойчу, що дав їй роботу, але така хтивiсть!

Дiвчина рiзко вiдштовхнула його мокрими руками i вибiгла у залу. Артур Христофорович кинувся за нею i там серед порожнiх столикiв з пiднятими догори нiжками стiльцiв почав цiлувати її заюшене слiзьми лице, нишпорячи водночас жадiбними руками по благенькому ситцевому платтячку.

- Та що ви, що ви! - боронилася Люцiя, з ненавистю вiдчуваючи, як товчеться гарячий грудкуватий нiс хазяїна в її лице, як його пальцi, немов прудкi пацюки, добираються пiд плаття, як тяжкий дух його немитого тiла забиває подих. - У залi!.. Ще побачить хто!..

Зрештою вона не витримала i вiдштовхнула насильника. Той заточився i мало не впав на столик.

- Ах, так! Стерво ти! - розлютився розпашiлий хазяїн. Вiн не кричав, не тупав ногами, хоч почути його у порожньому зранку кафе нiхто не мiг. Вiн сичав, як гусак.

- Вижену на вулицю, знову потрапиш на бiржу, а звiдти дорога в ешелон. Тодi згадаєш мене!..

I зал, i стiльцi, i сам хазяїн втрачали крiзь сльози чiткi обриси, i Люцiї здавалося, що перед нею якийсь смердючий цап, а не людина.

Вона нiчого не сказала у вiдповiдь. Спочатку злякалася погрози хазяїна. Але потiм подумала, що слова його й погрози пустi. Не вижене! Де знайде таку покiрну служницю, що за самий хлiб i на сценi спiває, i прибирає у кафе, i посуд миє... служниця на всi руки. I офiцери, якi приходять щовечора до "Едельвейса", заглядаються на неї. Не вона за його спиною, а вiн за її, - бо що то за кафе без спiвачки?!

- I про єврейку заявлю! - кинув свiй останнiй козир Гiллер. Адже знає, що у Люцiї ночувала єврейка, про яку дiвчина не донесла у полiцiю.

Тепер Люцiя заклякла вiд страху, зал поплив перед її очима. Здавалося, i сльози завмерли на них, перестали литися.

- I ще май на увазi, - сичав далi хазяїн, - якщо злигаєшся з Антоном... те саме тобi буде... Мусиш любити тiльки мене...

Гiллер знову наблизився до закам'янiлої Люцiї i, вже не вiдчуваючи опору, рвучко обiйняв її. Люцiя безсило опустила руки. Вiд почуття кривди очi її знову наповнилися слiзьми, цiлi струмочки полилися по її гарному обличчю, затримуючись на вкритiй пушком верхнiй губi i вже з неї капаючи на пiдборiддя. Як вона шанувалася, як пiдкорялася волi Артура Христофоровича, терпiла i нелегку працю, i дурнi ревнощi навiть до тих офiцерiв, якi сидять у кафе. Але ж їй треба грати очима, всмiхатися до гостей, на те вона акторка, шансоньєтка... А це вже зовсiм сказився, придумав їй грузина, що приходить увечерi тiльки акомпанувати на пiанiно. На бiса їй той голодний Антон! I єврейкою нехай не лякає. Нiхто її в неї не бачив. Це вона сама, дурна, розповiла хазяїну про пригоду з колишньою однокласницею iз музичної школи. Рахiлька, пробиваючись iз Житомира на схiд, припленталась до неї серед ночi. Куди її було подiти, тим бiльше що це була квартира самої Рахiльки i Люцiя перейшла до неї з гуртожитку, щойно почалася вiйна i батьки подруги зникли хтозна-куди. Вона сказала дiвчинi, що по мiсту розвiшанi оголошення: коли хто сховає євреїв, буде розстрiляний. Втiм, Рахiлька i сама про це знала. Люцiя дозволила їй переночувати, попередивши, щоб уранцi пiшла. Мiркувала, що коли Рахiлька не згодиться, то й вранцi не пiзно повiдомити полiцiю. Але, прокинувшись за-темно, вона побачила, що Рахiльки вже немає в хатi... Люцiя зрадiла. З душi упав камiнь. Втiм, вона трохи образилася на колишню подругу: могла i попрощатися, i щiльно причинити дверi скiльки холоду нагнала у неопалювану квартиру!

На тому усе й скiнчилося б, якби з дурної голови не порадилася з Артуром Христофоровичем, - мовляв, що їй робити: повiдомити полiцiї, що у мiстi з'явилася ще одна єврейка, чи забути цю iсторiю як поганий сон. Адже цей чортiв Артур сам сказав: "I без тебе її знайдуть. Бо ще причепляться, чого не привела!" А тепер в очi тикає, залякує. Не боїться вона його, смердючого цапа! Якщо продасть її, донесе, то пояснить, що не могла привести. Добровiльно Рахiлька все одно не пiшла б, а бiгти вночi у полiцiю страшно, комендантський час - не жарт, вона слухняна жителька. Адже читала об'яви, розклеєнi по всьому мiсту: "Населенню мiста Києва забороняється ходити по вулицях вiд 20-ї вечора до 5-ї години ранку (за нiмецьким часом). За порушення - _розстрiл_!" Бачила серед Бессарабської площi труп якогось чоловiка з табличкою на грудях двома мовами - нiмецькою та українською: "Вiн порушив комендантський час".

Правда, у неї є аусвайс, який дозволяє пiзно увечерi повертатися додому пiсля роботи в кафе. Та Рахiлька прийшла глупої ночi - в такий час i аусвайс не допоможе, пiдстрелять у темрявi, не питаючи, i все... I як це Рахiлька пробралася вночi до неї?!. Певно, повзла, як кiшка... I коли це вона стала такою хороброю!.. Зрештою, Рахiльцi однаково, чи уночi пiдстрелять, чи вдень розстрiляють. Тому й чинила так нерозсудливо... Ах, який жах усi цi розстрiли!.. За що бiдолашну Рахiльку треба убивати... Придумали собi якiсь iдiотськi расовi теорiї... Звичайно, це не її, чужi проблеми: Рахiльки i нiмцiв. Нехай самi й розбираються, а її, Люцiї, хата скраю. Приперлася у Київ, хiба не знала, що тут нiмцi, могла б десь у селi сховатися... Буде вона мучитися дурними думками! Не їй судити нiмцiв, що пiдкорили своєму порядку мало не цiлий свiт i тепер переможцями прийшли у Київ. Не її, Люцiї, засипалося, не її й мелеться...

А хiба хто-небудь доведе, була в неї Рахiлька чи нi?! Нiхто!.. Навiть двiрничиха нiчого не помiтила. Так що Артур нехай не лякає.

При цiй думцi страх перелився у злiсть, i Люцiя ще дужче вiдштовхнула Гiллера.

У вiдповiдь розпашiлий Артур Христофорович, який тягнув Люцiю у прибудову за залою, вiдпустив її i влiпив добрячого ляща.

Раптом у склянi дверi загрюкали, на вулицi навпроти кафе стояв автомобiль БМВ, а пiд дверима - високий офiцер у чорнiй гестапiвськiй формi з великим павуком на рукавi.

Гiллер, враз забувши про Люцiю, кинувся вiдчиняти. Дiвчина, скориставшись цим, й собi шмигонула за перегородку.

Але, певно, несподiваний гiсть побачив крiзь склянi дверi сцену, яка щойно розiгралася у залi. Жадiбно ковтаючи з великого скляного кухля пиво, вiн спитав Артура Христофоровича, який стояв, схилившись, на пристойнiй вiддалi, пасучи гостя очима, що тут вiдбувається.

Гiллер, щоразу вклоняючись, плутаючи нiмецькi слова з українськими, намагався пояснити.

Нiмець допив пиво i зазирнув за перегородку. Вiн побачив заплакану Люцiю, яка стояла над великою мискою з немитими чашками i витирала рушником обличчя.

Нiмець поманив її пальцем: "Ком!"

Нi жива нi мертва, дiвчина вийшла у зал i, опустивши голову, стала перед гестапiвцем. Ясна рiч, цей клятий Артур уже сказав про єврейку!

Артур Христофорович метушився, пояснюючи, що дiвчина йому допомагає i спiває у кафе. А кафе "Едельвейс" тiльки для нiмцiв, i вiн має дозвiл вiд коменданта. Якщо гер офiцiр схоче вiдвiдувати його, то матиме найкращий окремий столик...

Есесiвець не дуже слухав його. Пiдняв двома пальцями за пiдборiддя голову Люцiї.

- Як звати?

- Люська. Люцiя.