Андрей Гуляшки - Викрадення Данаї Страница 3

Але він був син середнього чиновника і все життя педантично дотримувався правил, записаних у катехізисі дрібного буржуа. Тому він зніяковів, і якби мав слабше серце, у нього стався б інфаркт.

Проте нещастя тільки почалися. Із спаплюженою гідністю ще можна прожити. Хіба мало міністрів, про чиї афери, спекуляції тощо дізналася широка громадськість, залишались і далі міністрами, ніби нічого й не сталося?! Вони втратили свою честь, але все ще сиділи в кабінетах, підписували державні папери і з виглядом ягнят божих приходили на оперні прем'єри. Другий удар був набагато страшніший, він перехопив йому дихання і послав його в нокаут.

— Синьйоре! — вигукнув Лівіо Перетті.— Бийте на сполох! «Данаю» Корреджо викрадено! Хтось вийняв «Данаю» з рами і на її місце поставив мою жалюгідну незакінчену копію! Бога ради, синьйоре, не баріться, можливо, злодій Ще десь тут у коридорах!

Лівіо Перетті стояв, прихилившись до дверей, наче не смів ступити ні кроку вперед. Він навіть не помітив, що Роберто Тоцці тримав у руці картоплину.

Роберто Тоцці впустив картоплину. Потім машинально защібнув валізку, не зводячи приголомшеного погляду з непроханого гостя. Обличчя його з червоного стало жовтим, і дві спустошливі хвилі пройшли крізь його душу — жахливе почуття сорому і втраченої гідності.

Сором пік його, а гідність розпадалася з тріском і валилася серед куряви, наче десятиповерховий будинок.

— Бога ради, синьйоре, не баріться! Викрадено Корреджо! — підвищив голос Лівіо Перетті, підносячи руки до стелі, неначе злодій сховався саме там, серед кришталю і брязкалець величезної люстри.

Тепер крізь душу професорову пройшла третя хвиля, хвиля страху, й обличчя його знову зжовкло. Ця хвиля наш більша і найстрашніша, справжнє цунамі проти попередніх двох. Ті дві робили його смішним і жалюгідним, а ця ви кидала геть, як непотрібну ганчірку. Хто пробачить йому викраденого Корреджо? Навіть у найкращому разі його звільнять з посади! '

— Синьйоре,— прошепотів він сполотнілими губами,— синьйоре, ви серйозно кажете чи жартуєте? — І вже вимовляючи ці слова, відчув, які вони фальшиві й непереконливі. Він знав молодика, який стояв перед ним, і чудово усвідомлював, що саме від нього не випадає сподіватися жодних жартів. Його рекомендував листом сам П'єтро Фалько не, кандидат у мери Рима на наступних виборах, відомий мистецтвознавець, людина, гідна найвищої пошани, хоча й комуніст. Неможливо, щоб П'єтро Фальконе рекомендував якогось пройдисвіта. В Боргезе, як правило, не дозволяли знімати копій з картин, і якщо для Лівіо Перетті зробили виняток, то тільки завдяки П'єтро Фальконе, його авторитетові. Ні, молодик не брехав, і Роберто Тоцці даремно намагався сховати свою голову наче страус, сховатися від істини тільки тому, що для нього вона була рівнозначна життєвій катастрофі.

— Я кажу вам те, що бачив на власні очі,— сказав Лівіо Перетті і почервонів, як рак.— Не вірите — прошу! — Він рішуче простягнув руку до дверей, але ту ж мить від поштовху ззовні вони відчинилися, і на порозі стали охоронець Монтано й помічник начальника охорони Карло Колона. Помічник був молодий, північного типу, з довгастим обличчям і світлими очима, вбраний у шикарний костюм, який, проте, більше пасував би для вчителя верхової їзди.

Не встиг Роберто Тоцці розтулити рота, щоб дати якесь розпорядження, як Карло Колона простяг руку, схопив Лівіо за комір оксамитової куртки і з усієї сили смикнув його

назад.

— Хто дозволив тобі сюди заходити? — проревів він несподівано густим баритоном.

Усі ґудзики куртки полетіли на підлогу. Лівіо випорснув, наче вугор, з його руки і вже готувався відповісти на образу кулаком, але вчасно втрутився Монтано і сяк-так утихомирив їх.

— Синьйори! — підвівся Роберто Тоцці, зблідлий і обурений. Хтозна-чому помічник начальника охорони був йому неприємний, діяв на нього алергічно, як, наприклад, аспірин, що якимось дивом подразнював його ніс і примушував шалено чхати. Ну й помічник! У нього вигляд нахаби і спокусника служниць, професійного жениха, який промишляє у найглухіших містечках півдня.— Синьйори! — повторив він з огидою в голосі.— Прошу вас поводитися пристойно. Момент трагічний. Незнаний злодій вийняв «Данаю» Корреджо з рами і поставив на її місце копію, яку малював цей молодий художник. Ви знаєте це?

— Гм! — значливо похитав головою Карло Колона. Лівіо Перетті здригнувся від цього «гм» і стис кулаки, але Роберто Тоцці владно підніс руку.

— Прошу уваги! — Голос його був суворий. Він похмуро глянув на помічника начальника охорони і нервово здвигнув правим плечем: гостра спазма пройняла його болем, наче електричний струм.— Оскільки пан Савеллі відсутній,— зітхнув він,— ви повинні взяти справу до своїх рук. Наказую діяти згідно з інструкцією номер один!

Через тридцять секунд після цієї розмови двері галереї зачинилися і всі відвідувачі, на превеликий свій подив, лишилися замкненими. Лівіо Перетті спробував вискочити, але двоє швейцарів схопили його за комір і досить грубо пояснили, що він мусить трохи зачекати. Він проклинав їх, лаявся, але нічого не допомогло.

О дев'ятій годині тридцять хвилин прибула поліція.

Що далі глибшала криза і зростала дорожнеча, то більше поширювалася злочинність, а в цій просторій і незвіданій галузі розцвітав модерний жанр — крадіжки картин, і то не абияких, а відомих картин епохи раннього і високого Ренесансу. Крали переважно в церквах, у самому Римі було понад десяток таких, де зберігалися шедеври обох періодів; цупили твори з маленьких музеїв, з колишніх палаців і замків, з монастирів і каплиць. Грабували завзято і з розмахом. Але в таких галереях, як Боргезе, або в музеях рангу Ка-пітолійського, крадіжки траплялися дуже рідко, і якщо бували, держава в особі тогочасного уряду раптом опинялася в становищі людини, застуканої в непристойному вигляді. З хвилюванням, гідним героїв колишньої комедіа дель арте, держава патетично запитувала: «Куди йдемо?» і «Що нас чекає далі?», і вже тоном новішої драматургії категорично наказувала відповідним органам негайно виявити злодіїв і повернути викрадені картини на їхні місця.

Але уряд потай радів, коли ці зухвалі крадіжки картин викликали галас серед громадськості. «Краще хай галасують з приводу викрадених картин,— казав собі уряд,— ніж обурюються скандальними історіями з підкупленими фірмою «Локхід» генералами й міністрами!» А дехто з високопоставлених осіб відверто вважав за краще, аби щоденно зникало по одній Сікстинській капелі або, в крайньому разі, по кілька картин Мікеланджело, Рафаеля, Леонардо, Тіціана...

На превеликий жаль цих урядовців, викрадення «Данаї» вийшло за межі будь-якої пристойності — крадіжка сталася в одній з найбільших і найпопулярніших римських галерей, і обурення громадськості цього разу сягнуло вершка. Замість стати рятівною димовою завісою, крадіжка в Боргезе немовби показала уряд голим, і мільйони людей побачили, що багато хто з правителів зохочуеться діяти тільки в тих випадках, коли щось зачіпає їхні власні інтереси.

До того ж скандал у Боргезе вибухнув у надто гарячий для урядової коаліції момент — через два дні мали відбутися муніципальні вибори. Всього через два дні римські громадяни мали голосувати за нового мера.

Ми щойно сказали, що скандал у Боргезе вибухнув у гарячий для урядової коаліції момент. Бо проти кандидата правої коаліції стояв кандидат комуністів П'єтро Фальконе. А П'єтро Фальконе, професор середньовічного мистецтва, був один з найулюбленіших і найшанованіших людей у Римі.

Отже, скандал у Боргезе, який викрив неспроможність уряду підтримувати порядок у країні (і зберігати громадську власність), став природним спільником Фальконе. В обстановці, що склалася, уряд міг урятуватися лише єдиним способом — виявити злодіїв до суботнього полудня і повернути «Данаю» на її колишнє місце. Тільки так він міг би усунути з «театру воєнних дій» природного спільника Фальконе. Але саме це й було найскладнішим.

О десятій годині прем'єр-міністр викликав до свого кабінету міністра внутрішніх справ і делікатно натякнув, що його політичній кар'єрі настане край, якщо викрадачів «Данаї» не заарештують протягом трьох днів. О десятій годині десять хвилин міністр внутрішніх справ особисто наказав начальникові поліції терміново з'явитися до його кабінету. Той з'явився, і міністр делікатно натякнув йому, що коли він не посадить за грати крадіїв «Данаї» Корре-джо протягом трьох днів, то про його зв'язки з деякими керівниками мафії негайно довідається вся Італія; начальник поліції, їдучи в своїй «альфа-ромео», викликав по радіо інспектора Фелікса Чіголу, наказав йому підняти на ноги свою групу і чекати в повній оперативній готовності перед його кабінетом. О десятій годині тридцять хвилин начальник поліції сказав Феліксові Чіголі, що він, Фелікс Чігола, тримає в своїх руках честь Італії і долю уряду. Потім він сказав йому тихше і довірчим тоном, що коли протягом трьох днів, включаючи сьогоднішній, злодіїв не вдасться знайти, то хай має на увазі: його зв'язки з мафією викриються, і на його кар'єрі буде поставлено хрест.