Владимир Кашин - Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке) Страница 5

Тим часом тапер закiнчив свою iмпровiзацiю. Люцiя ще раз поправила на собi коротеньке плаття, яке вiдкривало вище колiн її стрункi ноги, з великим вирiзом на тугих грудях, що аж рвалися на волю, торкнулася рукою пишної зачiски i, вiдштовхнувшись високим каблучком вiд пiдлоги, вистрибнула на сцену. Завсiдники зустрiли її оплесками. Вона зрадiла: її знають i вiтають! Вiдповiла глибоким реверансом, а випроставшись, грайливо гойднула стегнами.

Потiм пiдiйшла до тапера, хоч вiн наперед знав її програму, i щось шепнула йому.

Як завжди, почала з улюбленої офiцерами "Розамунди". Трохи знаючи нiмецьку зi школи, де мову викладав її батько, з його домашнiх урокiв, Люцiя ще й тепер, як тiльки випадала вiльна хвилина, учила її. Найбiльше за все хотiлося стати справжньою нiмкенею, прилучитися хоч як-небудь, якимсь боком до великої нацiї, що володiє свiтом, i розмовляти без акценту, аби з вимови нiхто не мiг розпiзнати у нiй слов'янки.

Взяла першу ноту. Чистий, сильний голос спiвачки, знайома легка мелодiя заколисували. Дехто почав пiдспiвувати, п'яно похитуючись на стiльцi.

Люцiя була певна в собi, сама милувалася перед дзеркалом гарним обличчям, знала, що усмiшка її подобається чоловiкам, якось театральний ловелас сказав, що вона у неї медова, зваблива, спокуслива, нiби говорить, що Люцiя без опору готова вiддатися на ласку кавалера. I чоловiки божеволiли бiля дiвчини.

Скiнчивши пiд оплески "Розамунду" i вихиливши фужер вина з рук молодого офiцера, який пiдбiг до невисокої естради, Люцiя звеселiла, остаточно розслабилася i, бажаючи догодити пiдпилому товариству, пританцьовуючи, заспiвала не дуже пристойну пiсеньку:

Як майора я любила

До майора спать ходила,

За пiвкiло маргарини

Цiлувала три години...

Невмiло перекладена самою Люцiєю на нiмецьку, пiсенька звучала особливо вульгарно. За столиками вона викликала захоплення, вигуки, смiх, оплески. Один з лiтнiх офiцерiв посилав Люцiї поцiлунки i високо пiднiмав якийсь пакунок, що, на його думку, символiзував отi самi "пiвкiло маргарини".

Та ось дверi у кафе знову прочинилися - i до зали увiйшов черговий гiсть.

У Люцiї закалатало серце. Це був той самий офiцер у есесiвськiй формi, що нагримав на Артура Христофоровича i доброзичливо розпитував її. Високий, стрункий, у чорному мундирi зi свастикою на рукавi. Люцiя побачила, що на шиї, пiдпертiй твердим бiлим комiрцем, висить залiзний хрест. "О, це велике цабе!" - подумалося їй.

Його помiтили й iншi присутнi в залi. Гамiр ущух. Лiтнiй офiцер, який посилав через весь зал поцiлунки, опустився на стiлець i заходився акуратно наливати собi з пляшки вина, прагнучи не розлити його.

Гауптштурмфюрер пройшов у куток зали до вiльного столика, на якому стояла табличка з написом "Зайнято!"

Люцiя занервувала. Уже не так вiльно пiдгецувала на сценi, забула про сп'янiлих офiцерiв.

Тим часом нового вiдвiдувача угледiв i хазяїн. Вiн грудкою пiдкотився до столика i, вiдштовхнувши єдину офiцiантку - руду Дуську, яку Люцiя органiчно ненавидiла, вклонився гостевi.

Руда, кирпата Дуська недавно зв'язалася з якимсь нiмцем iз iнтендантської установи "Рюстунгскомандо". Її ревнивий покровитель обiцяв забрати коханку з кафе, де гуляють офiцери, обiцяв улаштувати продавщицею у крамницю, в якiй видають хлiб по картках. У голодному, замордованому Києвi це була сита, престижна робота. Тому Дуська стала нехтувати службою у кафе, прибiгала лише увечерi, коли вiдчинялися дверi "Едельвейса", i уся брудна робота - прибирання, миття посуду тощо - тепер випадала на долю бiдолашної спiвачки.

Курт Раух щось замовив, i Артур Христофорович разом з Дуською зникли на кухнi. Есесiвець пильно подивився на Люцiю. Вона обiрвала дурну пiсеньку i розпачливо перебирала у пам'ятi свiй репертуар, не знаючи, що заспiвати далi. На її жаль, репертуар у неї був вкрай бiдний, можна сказати, жалюгiдний... Що ж заспiвати? Хiба що їхнiй гiмн: "Дойчланд, дойчланд юбер аллес..."

Вона не наважилася. Хто зна, як це сприймуть нiмцi.

Тим часом Дуська принесла есесiвцю пляшку шампанського, той налив собi вина, вiдпив з фужера i знову вперся в Люцiю поглядом. Погляд у нього був важкий. "Хто вiн менi такий зрештою? - заспокоювала Люцiя себе. - Ну що з того, що гестапо? Я нiчим не завинила перед новою владою. Я цiлком лояльна".

Ось зайшло iще двоє армiйських офiцерiв, але, огледiвшись, сiли не бiля Рауха за вiльний столик, а притулилися за чужим.

Пiд оплески Люцiя випурхнула з естради за лаштунки. Стримуючи калатання серця, стояла за завiсою i крiзь пропалену у нiй дiрку знову стежила за залою. Тепер, коли у задимленому вiд сигарет залi попливли звуки чергового танго, виконуваного Антоном Адамадзе, Раух долив собi шампанського, але не випив, а про щось замислився.

Люцiї протягом вечора ще двiчi треба було виходити на сцену. Вона гарячкове обдумувала, що спiватиме.

Сама Люцiя любила лiричнi пiснi. У них вона виливала тугу за мирним життям, яке зруйнувала вiйна, обiрвала навчання у музичнiй школi, позбавила мрiї про консерваторiю, i тiльки випадкове знайомство з хазяїном кафе "Едельвейс" фольксдойчем Артуром Христофоровичем Гiллером, який якраз напитував собi в кафе спiвачку, дало їй шматок хлiба i трохи заспокоїло. Цей щасливий випадок свiдчив, що доля не вiдцуралася її, що не все пропало у життi, що якось вийде iз скрути, пристосується до воєнного часу, до нового порядку. Iз жахом спостерiгала, як потерпають жителi мiста, що скнiють без хлiба, без свiтла у своїх неопалюваних квартирах, як носять злиденне шмаття на ринок, щоби не вмерти з голоду. А у неї, дякуючи боговi, є i хлiбна арбайткартка, електрика у квартирi; вона має право не вiдчувати себе такою знедоленою, як iншi, у замерзлому Києвi. А там, дивись, скiнчиться вiйна, буде консерваторiя, i вона здiйснить свою мрiю про оперну сцену... Та до того часу треба прожити, вижити за будь-яку цiну...

Останнi днi у неї були багатi на подiї, що бентежили її. Поява її колишньої подруги в квартирi, де нинi на всiх правах жила вона, Люцiя... А тепер iсторiя з цим молодим, гарним гестапiвцем. Це ж неспроста вiн пильно дивиться на неї. Вдень вона дуже злякалася його появи. Але гестапiвець був ласкавий. Тепер знову не зводить iз неї чiпкого погляду. Що в нього на умi? I чого вiн тодi вдень заїхав до "Едельвейса"? Тiльки випити кухоль пива? Чи не пронюхав все-таки про Рахiльку? А раптом двiрничиха бачила її або iще хтось? Рахiльку, звичайно, упiймали, i вона розказала, що приходила на свою квартиру...

Люцiю кинуло в жар.

У залi знову стало гамiрно. Нi, певно, лiрикою не проймеш цих пiдпилих завойовникiв. Хiба ось цю, що наспiвала їй недавно стара дама, яка повернулася з емiграцiї. Вона ж iще не переклала її. Але - нiчого, щось зрозумiють i росiйською...

I Люцiя заспiвала, фривольними жестами пiдкреслюючи змiст.

Не глядите вы так

Сквозь прищуренный глаз

Вы, сеньоры, бароны, миледи,

Я за двадцать минут

Опьянеть не смогла б

От стакана холодного бренди.

Ведь я - институтка,

Я - дочь камергера!

Я - фея из бара,

Я - черная моль!

Коротюсiньке платтячко, пiдсмикуючись, допомагало Люцiї створювати образ "феї з бару", "чорної молi". I багато поглядiв знову хтиво обмацували її гнучку постать.

Мой отец в октябре

Убежать не успел,

Но для белых он сделал немало.

фронт пришел...

И холодное слово - "расстрел"!

Был суров приговор трибунала.

И вот я - проститутка,

Я - фея из бара,

Я - фея из бара,

Я - черная моль.

Я сказала полковнику:

"Нате, возьмите!

Не донской же валютой

За это платить!

Вы мне марками, друг, заплатите,

Ну, а все остальное - дорожная пыль..."

Ведь я - проститутка...

Люцiя кiнчила спiвати. Не чуючи оплескiв, смiху, чкурнула за дерев'яну загородку, що вiддiляла вiд зали закуток бiля кухнi, швиденько одяглася i вийшла на вулицю.

Спiвачка глибоко вдихнула холодне вечiрнє повiтря. Воно заспокоювало. Позаду залишилася гомiнлива задушна зала, розтанув у пiтьмi осiннього вечора пронизливий погляд гестапiвця. Тепер додому, додому! Сховатися серед стiн, за замкненими дверима, забути про всi тривоги.

Їй не пощастило. Враз почула, як вiдчинилися дверi кафе:

- Момент!

Секунду не могла оглянутися, завмерла. Потiм рвучко повернулася i побачила того самого гауптштурмфюрера. Здається, вiн посмiхався.

- Панi Люцiя...

- Ви знаєте моє iм'я?

- Я все знаю... Панi Люцiя поспiшає додому?

У синьому свiтлi замаскованої лампочки над дверима кафе посмiшка офiцера здалася кривою, пiдступною.

- Так. Пiзнiй час.

- Я вас вiдвезу. - Вiн узяв дiвчину пiд руку, мовби галантний кавалер, i Люцiя вiдчула, як у неї пiдтинаються ноги.

- Нi, нi, дякую, - спромоглася прошепотiти вона пересохлими губами. - Менi тут недалеко... Та й подихати хотiла дорогою пiсля прокуреного кафе... Така задуха у залi, я спiвати не могла...

- Проте спiвала гарно, - сказав нiмець, пiдводячи Люцiю до машини. - А для прогулянок зараз запiзно. Комендантська година.

Люцiя поправила на руцi пов'язку, яку носили тiльки працiвники нiмецьких установ. Фольксдойче Гiллер таки багато зробив для неї! Есесiвець помiтив її жест.