Карти на стіл - Крісті Агата Страница 41

– Якщо я вважатиму це за потрібне, то зможу заперечити, що ця розмова між нами взагалі відбулася. Пам’ятайте, що у вас немає свідків. Ті речі, які я вам щойно розповіла про побачене того вечора, – це лише наша приватна бесіда.

Пуаро відповів серйозним тоном:

– Ми не зможемо нічого зробити без вашої згоди, мадам. Але не хвилюйтеся. У мене є свої методи. Тим паче що зараз я вже знаю, в якому напрямку рухатися.

Він узяв її руку й підніс до своїх губ.

– Дозвольте сказати вам, мадам, що ви неймовірна жінка. Прийміть моє глибоке шанування й повагу. Таких, як ви, справді одна на тисячі. Зрештою, ви ж навіть не зробили те, від чого не змогли б утриматися всі інші дев’ятсот дев’яносто дев’ять жінок із тисячі.

– І що ж це?

– Ви не розповіли мені, чому ви вбили свого чоловіка, і не почали розказувати, що ваш учинок насправді був абсолютно виправданим.

Місіс Лоррімер виструнчилась у своєму кріслі.

– Послухайте, мсьє Пуаро, – майже прошипіла вона, – мої причини – це лише моя особиста справа.

– Magnifique![65] – вигукнув Пуаро і, ще раз піднісши її руку до своїх уст, вийшов із кімнати.

Надворі було холодно. Він роззирнувся, шукаючи поглядом таксі, але машин не було видно.

Він почав рухатися у напрямку Кінґс-роуд.

Детектив ішов, цілком заглибившись у роздуми. Час від часу він кивав головою, а один раз заперечно нею похитав.

Він озирнувся. Хтось саме підіймався східцями до будинку місіс Лоррімер у цю мить. Цей силует сильно скидався на силует Енн Мередіт. Чоловічок на якусь мить завагався, варто повернутися чи ні, але врешті-решт рушив далі.

Повернувшись додому, Пуаро побачив, що Баттл пішов, не залишивши жодного повідомлення.

Він зателефонував суперінтендантові.

– Алло! – пролунав Баттлів голос. – Дізналися щось?

– Je crois bien. Mon ami, ми мусимо взятися за нашу міс Мередіт, і то негайно.

– Я вже за неї взявся. Але чому негайно?

– Тому що, друже мій, вона може бути небезпечною.

Баттл помовчав кілька секунд, а тоді сказав:

– Я розумію, про що ви. Але немає нікого… Ну, гаразд, ми не повинні ризикувати. Власне кажучи, я написав їй. Надіслав офіційне повідомлення про те, що збираюся її завтра відвідати. Подумав, варто трохи її пристрашити.

– Щонайменше зрозуміємо, чи це взагалі можливо. Чи можу я скласти вам завтра компанію?

– Звісно, що так. Вважатиму за честь, мсьє Пуаро.

Чоловічок поклав слухавку, поринувши у роздуми.

Думки не давали йому спокою. Він довго сидів перед каміном, насупивши обличчя. Нарешті, відклавши свої страхи та сумніви, він пішов спати.

– Завтра вранці ми дізнаємося, – пробурмотів він.

А втім, він навіть не підозрював, що чекало на нього вранці.

Розділ двадцять восьмий. Самогубство

Не встиг Пуаро насолодитися ранковою кавою і булочками, як у його квартирі залунав телефонний дзвінок.

Коли він підняв слухавку, то одразу почув Баттлів голос:

– Мсьє Пуаро?

– Так, слухаю. Qu’est ce qu’il y a?[66]

Уже із самої інтонації голосу суперінтенданта бельгієць зрозумів, що щось трапилося. Погані передчуття знову скували його серце.

– Кажіть же, мій друже.

– Це щодо місіс Лоррімер.

– То що з нею?

– Що, в біса, вона вчора сказала вам чи ви сказали їй? Ви ж мені так нічого й не розповіли. Власне кажучи, ви переконали мене, що нам потрібна міс Мередіт.

– Що сталося? – тихо запитав Пуаро.

– Самогубство.

– Місіс Лоррімер наклала на себе руки?

– Саме так. Скидається на те, що останнім часом вона почувалася дуже пригнічено й сама на себе не була схожа. Її лікар виписав їй якісь снодійні препарати. Минулої ночі вона вжила смертельну дозу.

Пуаро зробив глибокий вдих.

– Чи могло це бути нещасним випадком?

– Аж ніяк. Тут усе чітко і ясно. Вона написала всім трьом.

– Яким ще трьом?

– Трьом іншим. Робертсу, Деспарду й міс Мередіт. Усе абсолютно прямо й зрозуміло, без будь-яких двозначностей. Просто написала, що хотіла, щоб вони знали, що вона вирішила раз і назавжди вибратися з цієї плутанини, що це вона вбила Шайтану і що вона просить вибачення в усіх трьох за незручності й прикрощі, які їм довелося пережити. Ось такий от лист – без зайвих емоцій і по суті. Вона ж бо з тих жінок, що вміють тримати себе в руках.

Пуаро помовчав кілька секунд.

Отже, таким було останнє слово місіс Лоррімер. Значить, вона таки вирішила захистити Енн Мередіт. Швидка безболісна смерть замість затяжної, повної страждань і останній альтруїстичний акт – порятунок дівчини, з якою вона відчувала якийсь секретний зв’язок, а тому співчувала їй. Усе продумано і втілено в життя з нещадною бездоганністю – ретельно сплановане самогубство й завчасне повідомлення трьох зацікавлених сторін. Що за жінка! Його захоплення нею вкотре посилилося. Це було так в її стилі – абсолютна рішучість, непохитне бажання довести замислене до кінця.

Він гадав, що переконав її, але, очевидно, вона вважала за краще піти власним шляхом. Вона ж бо була жінкою дуже сильної волі.

Баттлів голос перервав його роздуми.

– Що, чорт забирай, ви їй такого сказали вчора? Припускаю, що ви її сполохали, і от що маємо у підсумку. Але ж ви натякнули, що після розмови з місіс Лоррімер ви почали підозрювати міс Мередіт.

Пуаро продовжував мовчати. Він відчував, що своєю смертю місіс Лоррімер скорила його своїй волі, позбавивши тієї свободи дій, яку він мав, коли вона була жива.

Нарешті детектив повільно промовив:

– Я помилився…

То були незвичні для нього слова, і вони йому страшенно не подобалися.

– Кажете, помилилися, га? – перепитав Баттл. – Хай там як, а вона, очевидно, подумала, що ви підозрюєте її. Погано… погано, що ми дали їй отак висковзнути з наших рук.

– Ви не змогли б зібрати жодного доказу проти неї, – запевнив Пуаро.

– Так, мабуть, ваша правда. Що ж, може, це й на краще. А ви, ем… Ви ж не хотіли, щоб так воно все й сталося?

Бельгієць обурено відкинув такий закид, а тоді попрохав:

– Розкажіть мені в усіх деталях, що саме трапилося.

– Робертс відкрив свій лист десь перед восьмою. Не втрачаючи ані секунди, він одразу кинувся до свого автомобіля, давши розпорядження покоївці зателефонувати в поліцію, що вона й зробила. Він примчав до будинку місіс Лоррімер, там дізнався, що вона ще не виходила зі своєї кімнати, і побіг нагору в її спальню… але було вже надто пізно. Він спробував зробити штучне дихання, але нічого не допомагало. Наш дільничний лікар прибув згодом і підтвердив, що вжиті ним заходи були правильними.

– А що то було за снодійне?

– Здається, веронал. У будь-якому разі щось із групи барбітуратів. У неї біля ліжка стояла пляшечка з пігулками.

– А як щодо двох інших? Вони не намагалися зв’язатися з вами?

– Деспард десь за містом. Він не отримував ранкової пошти.

– А міс Мередіт?

– Я їй щойно телефонував.

– Eh bien?

– Вона відкрила свого листа буквально за кілька хвилин до мого дзвінка. До них пошта прибуває пізніше.

– І яка була її реакція?

– Цілком очікувана. Величезне полегшення, завуальоване хорошими манерами. Шокована, засмучена і так далі.

Детектив на мить замовк, а тоді запитав:

– А де ви зараз, мій друже?

– Чейн-лейн.

– Bien[67]. Негайно вирушаю до вас.

Прибувши до будинку за адресою Чейн-лейн, Пуаро наштовхнувся в коридорі на доктора Робертса, який уже збирався звідтам їхати. Цього ранку від звичного лікаревого енергійного запалу не було й сліду. Він зблід і мав приголомшений вигляд.

– Оце так справи, мсьє Пуаро. Не можу сказати, що для мене це не стало невеличким полегшенням, адже, зрештою, я теж уплутаний у цю історію. А втім, це справжнє потрясіння. Я ніколи навіть на секунду не припускав, що Шайтану могла вбити місіс Лоррімер. Оце стало найбільшим шоком для мене.