Барабашка ховається під землею - Нестайко Всеволод Зіновійович Страница 14

— А звідки ви взяли, що я… слідчий?

Вона теж білозубо усміхнулася:

— Ви заперечуватимете?

Він напружив пам’ять, вдивляючись у неї. Ні, він ніколи з нею не зустрічався, бачив її вперше.

— Ви що — екстрасенс? — знову всміхнувся він.

— Можливо. Завдяки своєму божественному походженню.

— Божественному?

— Авжеж «Зенон», «Зіновій» — ім’я грецького походження, від Зевс, Зевес… Але то все жарти. Просто я багато чула про вас. Позитивного… І коли Іван Степанович вас назвав, догадалася… Не помилилася?

— Ні, — відмовлятися було безглуздо.

— Скажіть чесно, — вона таємничо понизила голос, — ви гадаєте, що ота травма професора кримінального походження?

— Не знаю. Я був у нього зовсім з іншого приводу.

— Ви мені не довіряєте?

— Можете його спитати. Він навіть не знає, що я з міліції. А що ви можете сказати з приводу його травми? Ви щось підозрюєте?

— Боже збав. Я нічогісінько не підозрюю. Просто я начиталася стільки детективів, що мимоволі починаю мислити, як сищик. І тому коли після підозрілого випадку на дачі до потерпілого наступного ж дня приходить відомий у місті слідчий, то починаєш думати, що це неспроста.

— Так, ви, здається, справді начиталися детективів. Пробачте, але я мушу йти.

— Це ви пробачте, що я вас так затримала. Була дуже рада з вами познайомитися. Сердечно дякую за все, — вона усміхалася білозубо і, як здалося капітанові, переможно.

Капітан Горбатюк давно не зазнавав такої професійної поразки.

Як же тепер дивитися у вічі Віталію Олексійовичу?

«Один із кращих оперативників міста сів у калюжу, як хлопчик-початківець… Треба їхати в Завалійки. Оглянути місце події. Може, хоч якась ниточка з’явиться…»

Але поїхати у Завалійки того дня йому не вдалося.

У райвідділі його чекала несподіванка.

Розділ XVIII

«Здоровий бицюра!» «Тут і ваші знайомі капітани знадобилися б!»

Побачивши хлопців, Глухонімий різко загальмував і, знявши ногу з педалі, обіперся нею об землю. Хлопці так розгубилися, що не могли й ворухнутися.

Глухонімий звузив очі, люто дивлячись на них. Тоді нахилився до землі, схопив товсту гілляку, замахнувся… Тікати було пізно… Та Глухонімий не кинув, не вдарив, — перехопив гілляку другою рукою — трісь! — переломив, наче лозинку, і вищирився, коротко реготнувши…

Женя й Вітасик рвонулися разом і, не чуючи під собою ніг, дременули навтіки.

Опам’яталися вони тільки тоді, як побачили екскаватор дядька Андрія, що чихчихав на їхній ділянці.

— Чого це ви — наче за вами вовки гналися? — спитав тато. — Де це ви були?

Хлопці перезирнулися.

— На… на кладовищі, — одхекуючись, признався Женя.

— «Барабашку» шукали? — усміхнувся тато. — Ну й що?

— Глухонімого бачили! — сказав Женя.

— Якого?

— «Продавця долі», — випалив Вітасик. — Того самого…

— …що й у кафе, — додав Женя.

Хекаючи, вони розказали про свою пригоду.

— Овва! Це вже цікаво, — сказав тато. — Що ж йому треба на кладовищі? Та ще й біля того місця, де знайшли непритомного професора?

— Ану, ходім глянемо, що це за Глухонімий, — сказав дядько Андрій, злазячи з екскаватора. І перший пішов швидким кроком. Тато рушив за ним. Хлопці, підбігаючи, щоб не відстати, по дорозі почали розказувати Андрієві про дивного «продавця долі»…

— Дребедєнь, — раз у раз кидав на ходу Андрій. — Не бійтеся. Зараз ми йому мозги вкрутимо. На мигах. Раз Глухонімий! Щоб не лякав дітей! Дребедєнь!

Та Глухонімого на кладовищі вже не було. Лишилися тільки сліди від велосипеда на стежці.

— А здоровий, бицюра, — сказав тато, піднімаючи з землі переламану гілляку.

— Є сила в руках, — погодився Андрій.

Хлопці позирали мало не з гордістю — недаремно, значить, тікали, недаремно турбували дорослих.

— Навряд чи він на чиюсь могилу квіти хотів покласти. На цьому кутку давно вже не ховають. Все позаростало, — сказав Андрій. — А склеп катанкою, бачите, закручений. Щоб пацани не лазили. Усипальниця панів наших колишніх, Хоржевських. Бачите, написано навіть над дверима. По-старослов’янському.

Хлопцям, з одного боку, було й досадно, що «продавець долі» зник, що дорослі його не побачили, аз другого, — хтозна, може, й краще… Ич, яку товстелезну деревину переламав!..

— Тут, я бачу, й ваші знайомі капітани знадобилися б, — сказав тато хлопцям, коли йшли назад.

— Я теж думаю, — сказав Женя.

— Давно ми їх не бачили, — сказав Вітасик.

— Що за капітани? — спитав Андрій.

— Та дружать вони з двома слідчими, капітанами міліції, — не без гордості сказав тато. — Стільки вже пригод пережили — цілий детективний серіал. От хай самі розкажуть.

— Ану-ну! — зацікавився Андрій.

Хлопці почервоніли — і від задоволення, і від ніяковості.

— Та! Якось іншим разом! — махнув рукою Женя. Вітасик промовчав.

— Горді! — сказав Андрій.

— Не горді, а це розказувати три години треба, — наче вибачався Женя.

— Чесне слово! — підтвердив Вітасик.

— Та не задирайте носи! — гримнув тато. — А то більше не візьму вас у Завалійки.

Довелося хлопцям поступитися. І вони коротко переповіли Андрієві про свої минулі пригоди, і про таємничий голос за спиною, про історію з Вітасиком, про боротьбу з мафією; і про повторне зникнення Ципи, про захопливу подорож на пароплаві «Квітка-Основ’яненко», і про невловимого «агента СД», про контакти з НЛО… Андрій слухав і тільки руками розводив:

— Ну кадри!.. Кіно, та й годі!

Розділ XIX

«І все-таки я її знайду, цю Мадам Дисконт!»

Несподіванка, що чекала на капітана Горбатюка у райвідділі, була вся перебинтована, — визирало тільки одне око і кінчик носа, та ще опухлі губи, на яких темними струпами запеклася кров.

— Я — до вас, — через силу проговорила несподіванка, підводячись зі стільця, що стояв біля дверей кабінету.

— Будь ласка! Заходьте! — капітан відчинив кабінет. Забинтований зайшов.

— Сідайте. Слухаю вас, — капітан намагався впізнати, хто це — голос був наче знайомий.

— Втравили мене, тепер рятуйте.

Капітан знизав плечима:

— Не розумію.

— Не впізнаєте? Мене мама рідна тепер впізнати не може. Забарило я. Василь Забарило.

— Що з вами?.. Хто вас так?..

— Якби я знав?.. Ну й здоровило!.. Руки залізні… Удар тримає, як професійний важковик. Я проти нього — мов комарик… — Вася застогнав і замовк.

— Розказуйте… Будь ласка. Все по порядку. І не поспішайте, якщо вам важко.

— Та що там розказувати… Прийшов до мене додому. Я сам живу, в однокімнатній квартирі. З дружиною розлучився, розмінялися. «Ти про що з Горбатюком говорив?» Знає вас… Усе знає… «Та, кажу, кореш мій, боксом разом займалися, Лук’яненко Жора, пропав десь, шукають». — «То скажи, щоб не шукали більше. У карти його програли… Гастролери. І з собою забрали». — «А ти звідки, кажу, знаєш? Ану, говори, бо…». І до нього… Спершу хук лівою, тоді аперкот. А він — хоч би що… Ну, а потім… От бугай!.. Я думав, він мене вб’є… Коли я очухався, бачу — телефону мобільного нема, й DVD-плеєра, що на телевізорі стояв… От зараза. Ну! Нащо ви мене втравили? Нащо ви до мене приходили?! — відчай Забарила був щирий.

— Як він виглядав? Опишіть, будь ласка, детальніше, — попросив капітан.

— Кажу ж, здоровий, як слон.

— А обличчя?

— Він у темних окулярах був.

— Навіть після ваших хуків і аперкотів?

Вася на мить замислився:

— Не пам’ятаю… Він мені одразу — межи очі. Я потім нічого не бачив… Не письменник я, щоб описувати.

— Ну, давайте тоді подумаємо, звідки він міг дізнатися про нашу з вами розмову?

— Якщо це… у них всюди своїх людей понатикано. Навіть у вашому райвідділі.

— А ви кому-небудь говорили про нашу бесіду?

Вася знову задумався.

— Не пам’ятаю… Може, й сказав комусь із хлопців. На тренуванні. Хто Жору знав. Але наші хлопці всі залізні.