Барабашка ховається під землею - Нестайко Всеволод Зіновійович Страница 21

«Я вмію жартувати тільки руками. Ви ж знаєте».

«І рецепт є?»

«Все о’кей!»

«Зустрінемось о четвертій, як завжди, біля „Барабашки“»…

Вона раптом підхопилася й кинулася до дверей.

— Ну куди ж ви, ваша величносте? — нарешті подав голос професор. — Хіба короновані особи так тікають?

У дверях, усміхаючись, стояв капітан Попенко. Вона зацьковано обернулася й люто просичала:

— С-суки! Падли! Н-ненавиджу-у!

— О-о!.. Яка неінтелігентна, некоролівська лексика! — докірливо протягнув професор.

— Давайте я вам допоможу, Маргарито Зенонівно, — сказав капітан Горбатюк, міцно беручи її під руку. — Бережіть сили. Зараз поїдемо до вас додому. У мене в кишені ордер на обшук. Є підстави вважати, що там нова партія краденого. Недаремно ж ви взяли квиток на потяг на завтра.

Вона нарешті не витримала й заплакала. Звичайно, безпомічно, по-жіночому, звискуючи й часто сякаючись у шовкову, напахчену дорогими французькими парфумами хусточку.

Розділ XXX

Таємниця «Велесової книги»

— Вона була колись у юності артисткою, балериною, — розповідав капітан Горбатюк своїм слухачам.

Розмова відбувалася на дачі професора Барабаша, куди зійшлися Вітасик, Женя, його тато і навіть дідусь, який дуже зацікавився цією надзвичайною пригодою і збирався писати про неї.

— Але далі кордебалету не сягнула. Не всім щастить, на жаль, вибитися не лише у солістки, але й у корифейки, тобто у провідні артистки кордебалету. А характер Бог їй дав властолюбний, амбітний. Вийшла була заміж за молодого вченого, фізика. Але загуляла, зв’язалася з кримінальними елементами. Опинилася за ґратами. Та просиділа лише близько року й більше судимостей не мала. Була від природи розумною, любила життя і збагнула, що у тюрмі умови життя — не найкращі. Але вирішила — чесною працею теж на щастя не заробиш. І вдалася до «комерції»… Скуповувала у злодіїв награбоване й перепродувала. Діяла вельми обережно, розумно, мала величезну агентуру, ніколи безпосередньо зі злочинцями не зустрічалася, на неї працювала ціла армія швачок, майстринь, майстрів, які обробляли до невпізнанності награбовані речі, а вона їх возила і продавала по всіх куточках України: одяг, ювелірні прикраси, апаратуру, навіть автомобілі.

Мала чималий оборотний капітал. Авторитетом у злочинному світі користувалася величезним. Недарма її називали Королева Марго, чи просто Марго, чи просто Королева. Міліція давно знала про її існування, але ніяк не могла натрапити на слід.

— І той Гугнявий так просто її зрадив? — спитав Женя.

— Ну, якби просто, нам би легко працювалося, — усміхнувся капітан Горбатюк. — Шість годин я витратив на те, щоб «розколоти» його. Своє знайомство з Мадам Дисконт, тобто з Королевою Марго, а також із Жорою Лук’яненком він категорично заперечував. Тоді увечері, об одинадцятій, коли раптом зголосився давати свідчення, він лише визнав, що хотів заволодіти іконами і всі його дії викликані бажанням не допустити до скарбу конкурентів. Мені довелося здорово помучитися, поки я нарешті не притис його до стінки. Він здався лише тоді, коли я назвав ім’я Маргарити Зенонівни, описав її зовнішність, назвав адресу, сказав, що вона торгує награбованим.

— А як ви дізналися, що вона Королева Марго? — спитав Вітасик.

— А я ще тоді не знав, що вона Королева Марго. Для мене вона ще була тільки Мадам Дисконт. Але підозри мої щодо неї ґрунтувалися на таких мотивах: про підземний скарб знав лише професор Барабаш, він необережно розказав про нього сусідці (він це підтвердив), отже, тільки вона могла організувати пошуки; а оскільки і з Лук’яненком, і з Гугнявим бачили жінку, схожу на неї, я й вирішив, що це саме вона. Підозріло було й те, що вона часто їздить у інші міста. І що часто міняє квартири. Ця квартира — шоста за останні десять років. Щоб сусіди не встигали збагнути її способу життя.

— А чого вона назвала Гугнявого Капітаном?.. — спитав Женя.

— Капітан Немо — таке його прізвисько. Він же удавав із себе глухонімого. Це був її найближчий охоронець і помічник. Офіційно начебто «зав’язав», тобто припинив свій зв’язок зі злочинним світом. Востаннє вийшов із тюрми понад десять років тому. Але, бачите, «розв’язався»…

— А про який рецепт вона його питала? — поцікавився Вітасик.

— О! Це, мабуть, найголовніше в цій історії. Але тут треба надати слово професору, — капітан Горбатюк подивився на професора Барабаша, який сидів у шезлонгу під грушею, тримаючи в руках журнал.

— Ну що ж, наберіться терпіння… Почати доведеться з оцього, — професор показав на журнал, який тримав у руках. — У журналі «Дніпро» в дев’яностому році вперше у нас в Україні надрукований переклад «Велесової книги» з французької мови на українську. «Велесова книга» описує історію дохристиянської Русі, приблизно від 650 року перед Різдвом Христовим і до князювання Аскольда в кінці IX століття. Це один із найстаріших писаних документів слов’яно-руською мовою. Цікава історія цього документа.

У 1919 році під час Першої світової війни полковник Ізенбек (він був з обрусілих турків) у бібліотеці зруйнованого та спустошеного маєтку у селі Великий Бурлук у нас, в Україні, випадково натрапив на старовинні дерев’яні дощечки, списані текстом, літери якого були схожі на кирилицю. Оскільки Ізенбек учився колись в Академій мистецтв, цікавився історією, мистецтвом, він забрав дощечки з собою. Потім, уже в еміграції, в Брюсселі, дощечки були розшифровані, прочитані. Для цього багато сил доклав Юрій Миролюбов, високоосвічена людина, інженер-хімік, який дуже любив Україну, кохався в її історії. Миролюбов скопіював близько сорока дощечок і копії переслав на збереження до Музею російського мистецтва у Сан-Франциско. Миролюбову доводилося працювати в Ізенбека на квартирі, оскільки той не дозволяв виносити дорогоцінні дощечки з дому. Та зберегти їх не вдалося. Під час Другої світової війни у 1941 році Ізенбек помер у Брюсселі, і дощечки пропали. Оскільки лишилися тільки копії, наші вчені вважали, що це фальсифікація, підробка. Але зараз ретельний історико-філологічний і лінгвістичний аналіз дозволяє зробити висновок про справжність пам’ятки… Чому ж вона називається «Велесова книга»? Хто такий Велес?.. Велес (або Влес) — один із богів стародавніх слов’ян, бог, який навчив людей землеробству та скотарству. Стародавні слов’яни вірили в багатьох богів. Вони сприймали світ як співіснування трьох елементів, трьох світів. Перший світ, у якому ми живемо, світ явний — Яв. Коли людина вмирає, душа її не зникає, а переходить до іншого світу, що називається Нав. Третій світ — володіння справедливості та правди — Прав. Володарем цього світу був бог Світовид — бог Правди, яку слов’яни ставили вище за все. Поняття пекла у древніх слов’ян не існувало, бо не було вулканів на їхніх землях. Перун — бог війни, блискавки, грому, допомагав слов’янам захищати свої землі, ще й посилав із неба благословенну воду, необхідну для життя. Хорс уособлював сонце і космічні небесні цикли. Даждьбог — бог усього живого. Стрибог — бог вітрів, впливу на природні явища. Слов’яни вірили удруге вічне життя у раю. Рай — це луки Сварога — ирій…

— Але я трохи відхилився, — вів далі професор. — Цієї зими, я вже розповідав Степану Івановичу, був я у Парижі на конгресі й там познайомився з майже сторічним професором, емігрантом українського походження, що жив колись на оцій землі, сином місцевого поміщика Хоржевського, колишнім ченцем Георгіївського монастиря, від якого й дізнався я про той злощасний скарб, причину всіх наших пригод. Так от, професор Хоржевський подарував мені книжку Бориса Ребіндера, теж емігранта, що народився у 1909 році в Україні, а у 1919 разом із батьками виїхав до Франції. Хоча книжка написана французькою мовою, присвячена вона аналізові «Велесової книги» і розповідає про релігії стародавніх слов’ян.

Виявилося, що Борис Ребіндер з дитинства знав родину Задонських, у бібліотеці якої знайшов Ізенбек дерев’яні дощечки. Він-бо народився і жив у селі Шебекіні, де були маєток і цукроварня його батька і яке розташоване було неподалік від маєтку Задонських у селі Великий Бурлук.