Барабашка ховається під землею - Нестайко Всеволод Зіновійович Страница 4

— Я цієї версії не приймаю! — гаряче вигукнув Анатолій Петрович.

— Я теж, — зітхнув Степан Іванович. — Душа моя не приймає. Але факти й логіка — річ невблаганна.

— Ти всерйоз вважаєш, що вона могла його вбити?! Зазіхнувши на гроші? Але ж вони збиралися одружуватися! Ті гроші все одно були б її. А в перспективі — ще і ще… Такі женихи на вулиці не валяються.

— Надто вже різні вони люди. І за освітою, і за уподобаннями…

— Жіноче серце — загадкова річ. Навіть для криміналістів. Інтелігентні поетичні дівчата часто закохуються у хуліганів, грубіянів і шибайголів. Особливо зі складними, неблагополучними біографіями. Прихиляються до безбатченків, сиріт… У дівчачому коханні завжди є щось материнське. Це не моє відкриття, це я десь вичитав, не пам’ятаю де…

— Згоден. Але інтелігентні поетичні дівчата бувають дуже горді й самолюбні. І коли чоловік ображає їхню гідність, здатні іноді на вчинки неординарні й несподівані.

— Але як це ти собі уявляєш практично? Ти ж її бачив. Тендітна, струнка дівчина. Фізично слабенька. І здоровий спортивний хлопець. Колишній боксер. Це ж треба не лише вбити. А й сховати труп. Позбутися речових доказів… Та вона й підняти таку вагу просто неспроможна.

— За формальною логікою це міг зробити її спільник.

— Ти припускаєш… Вона з кимось зустрічалася до Лук’яненка? У тебе є якась інформація?

— За нею упадав студент четвертого курсу історичного. Валерій Заярнюк.

— Що за один?

— Культурист. Отакі біцепси. Статура Аполлон. Коли вона стала нареченою Лук’яненка, він сказав, що вб’є того. Це чуло кілька чоловік.

— А ти цю версію таки проробляв, — із неприхованим сумом сказав капітан Попенко.

— Зовсім випадково, — винувато стенув плечима капітан Горбатюк. — У мене в педагогічному добрий знайомий. Голова профкому. Колись проходив свідком в одній справі. Зустрівся, розговорився…

— Все одно не вірю, — похитав головою капітан Попенко.

— Я теж… Не хотів би… Але факти — вперта річ.

Розділ VI

«Демонтаж» хати. Таємниця бабиного льоху

Хату Надежди Криничної розвалював екскаваторник Андрій Дудка, присадкуватий, невисокий на зріст, із привітною білозубою усмішкою на замурзаному запилюженому обличчі і веселими очима, що лукаво виблискували з-під насунутої на лоба засмальцьованої кепочки.

— Дребедєнь! Ми це за півгодини… Валять не будувать. Дребедєнь!

Він служив колись під Москвою, привіз із армії це російське слівце і повторював його на кожному кроці.

Андрій ловко орудував важелями, і слухняний ківш підчіплював знизу дах і тягнув на себе. І дах сповзав із хати, наче хвацько зсунутий набакир капелюх. І тут же розвалювався на трухляві крокви, гнилі дошки з неохайними шматками руберойду, що вкривав колись дах. Потім ківш підчіплював стіни, і вони валилися, здіймаючи куряву, із глухим стогоном. Здавалося, хата не хотіла вмирати, опиралася, ремствувала, протестувала. Але те тривало недовго.

Справді, через якихось півгодини, а то й менше, на землі лежала вже безформна купа уламків. І лише піч вистромлювала з-під того мотлоху димар-шию.

— Дребедєнь! Ну, Васько, розбирайте, — усміхнувся Андрій до тата. — Багато, звичайно, гниляку, але є дерево й нічогеньке. Буде й сарай перекрити. І взагалі у господарстві знадобиться. А хатнище я завтра під’їду й вивезу. Дребедєнь!

Екскаваторник Андрій якось одразу засимпатизував Жениному татові, Василю Сергійовичу, перейшов із ним на «ти» і називав Васьком — вони були майже однолітки.

Щоб розбирати і розтягати отой завал, треба було ломи, сокири. Тато побіг по сусідах позичати. І прийшов уже не сам, а… з тим коротко стриженим беззубим дідком, якого зустріли хлопці біля цвинтаря і який розказав їм про Георгіївський монастир. Звали дідка Захар Антонович. Він позичив татові лома і дві сокири й добровільно зголосився допомогти у «демонтажі» хати (як висловився Женин дідусь). Якось так вийшло, що й керівництво «демонтажем» узяв на себе Захар Антонович. Хоча тато спершу поставився до цього ревниво. Бо, як ви пам’ятаєте, любив сам «вирішувати питання». Але компетентність Захара Антоновича у цій справі дуже вже явно перевищувала татову. І тато змирився.

— Оцю дубову шулу тягніть осюди, на цю купу, то згодиться — на стовпці для огорожі абощо, — командував Захар Антонович. — А це гнила соснина, піде на дрова, сюди її. А ви, хлопці, збирайте шеретівку і теж зносьте сюди. Тільки пильнуйте, щоб на гвіздок не нахромиться.

Хлопці вперше чули слова «шула», «шеретівка» і позирали на Захара Антоновича з цікавістю.

А дідусь так той просто був у захваті, раз у раз підморгував хлопцям і шепотів:

— Га? Га? Колор-р-ритна фігура!

Тато поправляв пальцем окуляри на носі й підморгував дідусеві:

— Придивляйтесь, придивляйтесь. У п’єсу вставите.

Та, незважаючи на допомогу Захара Антоновича й на те, що працювали дружно, впоратися з «демонтажем» до вечора вони не спромоглися.

Вже й сонце сіло, а роботи ще було — гай-гай!

— Гм! — тато почухав потилицю. — А завтра ж удень Андрій приїде вивозити хатнище. Ми ж домовилися… А останній автобус до електрички о пів на дев’яту.

— А ви в баби заночуйте. Завтра неділя. З ранку до обіду й закінчимо, — сказав Захар Антонович. — Вона сама, місця вистачить. Та й у мене хтось може…

— Та дома ж хвилюватимуться. Особливо через Вітасика…

— А ви подзвоніть.

Так несподівано, на радість Жені й Вітасику, вирішилося питання про ночівлю у Завалійках. Баба Секлета теж була задоволена.

— О! І мені веселіше А то тільки з курями й балакаю.

Поки тато дзвонив Вітасиковим батькам, баба Секлета зладувала на стіл.

Дідусь заходився витягати з сумки свої харчі, та баба не дозволила:

— Не ображайте! Ви мої гості. Я вас і частуватиму.

— Та нам же стільки з дому надавали! — вигукнув дідусь. Але баба заперечливо похитала головою.

Дідусь покірно зітхнув:

— Куди ж його дівати? Пропаде ж. Така ж теплінь. Може, хоч у льох поставити?

Баба якось дивно подивилася на дідуся.

— Та поставити можна, тільки… — баба на мить затнулася. — Він може щось і забрати.

— Хто? — спитав дідусь.

— Та хто ж?.. Рукатий! — сказала баба.

— Який «рукатий»? — здивувався дідусь.

— Той, що забирає. Не знаєте? — докірливо мовила баба, наче дідусь виявив непростиме нерозуміння самоочевидної речі.

Дідусь знітився і мовчки запитально перезирнувся з хлопцями.

— А може й сусідка, — здвигнула баба плечима.

— Яка?

— Та… — баба явно не хотіла говорити.

— Що у вас льох — спільний з кимось?

— Та ні! Чого там спільний. Мій льох.

— Він що — не замикається?

— Замикається. Чого б це не замикався. Замок добрячий. І ключ оно на гвіздку.

— То як же вона може забрати?

— А хто її зна. Вчора ж забрала. І позавчора.

— Що?

— Позавчора сиру півтарілки. А вчора глечик молока.

— А яка ж це така ловка сусідка у вас?

— Та яка ж… Надежда… Кринична…

— Що? — дідусь знову перезирнувся з хлопцями. Тепер уже розгублено. Хлопці роззявили роти.

— Та вона ж, вибачте, померла десять років тому, — усміхнувся через силу дідусь.

— Тож-то й воно… Ви, мабуть, думаєте — божевільна баба, несповна розуму. Склероз старечий…

— Та ні, але… — дідусь зам’явся.

— Ви, звісно, людина вчена… Але і я телевізор дивлюсь. І газети читаю. А ви думали! — баба переможно глянула не на діда, а чогось на хлопців. — Навіть серйозні академіки вважають зараз, що після смерті людини душа її не вмирає, а десь… я не знаю, як це називається… забула… розумне якесь слово є…

— Але ж душа молока не п’є і сиру не їсть, — уїдливо докинув дідусь.

— Не знаю… — зітхнула баба Секлета. — Але… тиждень тому наснилася мені покійниця… Надежда… Наче стоїть на вгороді, біля льоху, усміхається. І каже: «Скоро до вас, сусідко, прийду… Дивіться, щоб частуваннячко було гарне». І зникла. Ну, я не дуже на той сон зважила. Погода, думаю, зміниться… Небіжчики завжди на переміну погоди сняться. А оце позавчора спускаюся в льох по сир. Вареники з сиром на обід зварити надумала. Там у мене на ослінчику стояла повна тарілка сиру, мискою накрита. Підняла миску, глип — ні сиру, ні тарілки. Тю! Невже, думаю, такою стала забудькуватою. Спожила сир і забула… Розстроїлася трохи, бо ж на пам’ять поки що не скаржилася, навпаки, хизувалася навіть, що склероз мене ще не бере… Та не дуже й сумувала. Подумаєш, тарілка сиру. А оце вчора полізла знову — по молоко. Дивлюсь — стоїть на ослінчику тарілка порожня, без сиру. А глечик із молоком зник. Овва!.. І одразу той сон згадався. Про Надежду Криничну.