Барабашка ховається під землею - Нестайко Всеволод Зіновійович Страница 6

Та Заярнюк і не хвилювався. Настрій у нього вочевидь покращав.

Коли вони прощалися, капітан довго дивився йому вслід.

Заярнюк ішов упевненою, пружною ходою, виграючи кожним м’язом свого чудового атлетичного тіла, — взірець чоловічої краси і сили.

«А душа — горбата, — подумав Степан Іванович. — І, звичайно, мстива. А мотиви для помсти були. І в майстра спорту Забарила теж були. Чи не об’єдналися ці мотиви? Версія потребує пильної уваги».

Розділ VIII

«Рукатий» у сні і наяву

Жені Киселю наснився сон. Наче стоїть він на городі баби Секлети. Місячна, світла ніч. Мерехтять на небі зірки, чогось різноколірні, як лампочки на новорічній ялинці. Просто перед ним погребня бабиного льоху. Але чогось величезна-величезна. І двері скляні. І крізь них видно ескалатор, що рухається вниз. Женя йде прямо туди, стає на ескалатор і починає спускатися. Ескалатор безлюдний. Жодної душі. Аж от далеко внизу, на сусідньому ескалаторі, що сунеться вгору, хтось з’явився. «Рукатий!» — одразу вирішує Женя.

Зустрічний наближається, наближається, й от Женя вже бачить дивовижну постать. На голові глечик із прорізами для очей — немов лицарський шолом. І прорізи ті світяться. І нема там ніяких очей. І голови нема.

Видно крізь прорізи, що глечик порожній — виблискують полив’яні стінки. А на грудях миска — наче щит. І в одній руці граблі — наче спис. А в другій — сокира. Зустрічний уже зовсім наблизився. Женя бачить, як він судорожно вчепився двома руками за поручні ескалатора. Мабуть, чи не вперше потрапив у метро. Ой! Так це ж у нього чотири руки! Рукатий!

Він уже проминув Женю. Женя здивовано обертається. І раптом бачить, що позад Рукатого сидить на східчику ескалатора баба Секлета і хихикає в кулачок. І на грудях у баби табличка, на якій написано: «Надежда Кринична». «То он воно що! Баба Секлета і є Надежда Кринична. І зовсім вона не вмирала. І все це вигадала, підстроїла, щоб розіграти. Дотепниця баба, жартівниця».

— Я ж казала! — чує Женя бабин голос. І прокидається.

Вони з Вітасиком спали на веранді. Двері розчинені. Женя бачить, що посеред двору стоять тато, дідусь і баба Секлета. Тато й дідусь розгублені, тримають у руках розкриті сумки.

— Я ж казала! Рукатий! А ви не вірили! — баба Секлета торжествуюче зблискує очима.

Вітасик уже теж прокинувся. Вони з Женею підхоплюються, вискакують надвір.

— Нічого не розумію! — кривиться тато. — Уся ковбаса зникла. І сир, і яєчка, і огірки. І цибуля…

— Тільки консерви лишилися, — похитав головою дідусь.

— І то тільки в залізних банках. А компот абрикосовий у скляній зник, — сказав тато.

— Видно, у Рукатого нема консервного ножа, — усміхнувся дідусь.

— Я в містику не вірю. Хтось у льох заліз і забрав, — тато впевненим рухом поправив на носі окуляри.

— Але не через вхід! — так само впевнено сказав дідусь. — Я спав під грушею біля льоху. А ви ж знаєте, який у мене сторожкий сон. Я й так кілька разів уночі прокидався. Один раз кицька на розкладушку скочила, двічі десь собака гавкнув, а то кури крізь сон засокоріли… Я б почув. Тим більше і замок так скреготить, і двері…

— Значить, є якийсь інший хід, — сказав тато.

— Де? — спитала баба Секлета. — Покажіть мені. Щоб і я знала.

Півгодини, а то й більше лазив тато у погребі, шукаючи іншого ходу. Виліз похмурий, зніяковілий, геть перемазаний землею. Не знайшов.

— Може, «барабашка», — сказав Вітасик. — По телевізору недавно знову показували…

— Точно! — підтвердив Женя.

— Ну, нічого. Де наше не пропадало! — махнув рукою дідусь. — Хто б не взяв — чи «барабашка», чи Рукатий, чи Надежда Кринична — хай їм смакує. Раз узяв, — значить, голодний. А голодному гріх жаліти.

— Правду кажете, — закивала баба Секлета.

— Але все-таки цікаво, — почухав потилицю тато. — І я цього так не залишу. Не люблю бути дурнем. Не люблю, коли чогось не розумію.

Тато Васіль був із характером. Як уже казано, він любив «вирішувати питання». І коли якесь питання лишалося невирішеним, він відчував незручність, прямо-таки фізичний дискомфорт.

Розділ IX

Розмова з Васею Забарилом. На виднокрузі з’являється Мадам Дисконт

У Васі Забарила був розплющений, скривлений набік ніс, презирливо стулені губи й нахабні, зухвалі очі переможця.

— Пробачте, що турбую, — почав капітан Горбатюк. — Але мені потрібна деяка інформація про Жору Лук’яненка. Мені сказали, що ви з ним дружили, мешкали в одній кімнаті. Я веду справу про його зникнення.

— Зникнення? — перепитав Вася, але капітанові здалося, що Забарило вже знає про те, що трапилося з Жорою.

— Так. Кілька днів тому. Лук’яненко, не попередивши нікого, навіть свою наречену, з якою мав іти в той день у театр, несподівано зник. Оголошений розшук.

— А… а при чому тут я? — почервонів Вася.

— Ні-ні. Ніхто на вас нічого не думає. Просто оскільки ви дружили з Лук’яненком, я хотів би…

— Що?

— Ну, щоб ви розказали трохи про нього. Що це був за хлопець. Якої ви про нього думки. Чи були в нього зв’язки у злочинному світі. Чи могли б ви назвати когось, у кого були б підстави звести з Лук’яненком рахунки. Ви ж розумієте, коли людина так раптово зникає, починаєш думати про найгірше.

В очах Забарила враз зникла зухвалість, натомість застиг переляк.

— Я… я нічого не знаю… Я…

— Не хвилюйтесь. Може, якраз те, що мене цікавить, ви й знаєте. Коли люди товаришують, живуть в одній кімнаті, між ними встановлюється певний ступінь довіри. Не думаю, що Лук’яненко приховував від вас своє минуле.

— Ну… не приховував. Всі знали, що він був у тюрязі. Не лише я…

— А що, він вам розповідав про своїх кримінальних дружків? Чи не згадував когось, з ким у нього були негаразди, конфлікти? Може, йому хтось погрожував. Злодії не люблять тих, хто «зав’язує».

— Взагалі-то якісь розмови були, але конкретно не пригадую. Я ж не думав, що ви питатимете. А то б записав, — він фальшиво засміявся.

— А чи були в нього з кимось сутички? Він же займався боксом, міг когось ударити, побити… А коли людину побили, та ще й привселюдно, та ще й незаслужено, та ще й, припустімо, у присутності дівчини, яка подобається… І бажання помститися може визрівати роками.

Кажучи все це, капітан пильно дивився на Забарила і помічав, як на його очах змінювався вираз обличчя Васі. Він уже був блідий як стіна, губи його тремтіли.

— Вам… вам хтось сказав? — хриплим голосом спитав нарешті Вася.

— Що? — наче не зрозумів капітан.

— Ну… про нашу сутичку… в ресторані?

— Ні. Ніхто нічого не говорив.

Вася скреготнув зубами:

— Все одно… скажуть.

— Про яку це ви сутичку? Що — ви з Лук’яненком билися?

— Та ні… — Забарило опустив очі. — Я його не вдарив ні разу. А він мене аперкотом звалив на підлогу. Але… але я сам винен.

— Тобто?

— Ну, були ми під газом, особливо я. Взяв грам вісімсот. А там сиділа компанія… Очкариків, студентів. Сміялися… Мені здалося, що з мене. Я підійшов і хуком одного, другого. Жора мене схопив, хотів зупинити, я вирвався і — до третього… Ну, і тут він мене…

— Ясно.

— Нічого не ясно. Ви можете думати, але я на Жору зла не держу. Звичайно, дружба після цього розпалася, проте я ніколи… ви що? Вік баті-мати не видать! — він черконув себе рукою по шиї.

— У таких випадках завжди запитують: де ви були, що робили п’ятнадцятого числа, коли зник Лук’яненко? Коли востаннє бачили його?

Забарило на мить застиг і раптом прояснів, усміхнувся:

— А справді!.. Я ж його бачив… Тринадцятого… Ні! Чотирнадцятого, в неділю. Точно. Він їхав на своїй «Тойоті» по Володимирській. По-моєму, і він мене побачив. Але одвернувся. Може, тому, що поряд із ним сиділа дама… А п’ятнадцятого… п’ятнадцятого я був на тренуванні. Можете перевірити. Цілий день. По неділях у мене завжди тренування. І нагрузочка будь здоров… Отже — алібі! — він чогось робив наголос на останньому складі, але промовив це слово з неприхованим торжеством, наче підкреслюючи, що підозра на нього не може впасти аж ніяк.