Анатолий Костецкий - Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!” Страница 7

Щоб розшифрувати донесення агента, знадобилося зовсiм мало часу. Причому, окрiм самого тексту, фахiвцi вiдновили ще й усi подiї, котрi передували його написанню, — люди полковника Семенова вмiли й це! Отож полковник тепер знав геть усю бiографiю суперагента.

— Ну як, лейтенанте, — спитав Вiкентiй Вiкторович, закiнчивши розповiдь, — беретеся за цей горiшок?

— Хоч зараз! — виструнчився щасливий Євдокименко. Ще б пак! Адже вiн давно мрiяв зiйтись у двобої зi справжнiм суперагентом найвищого класу! I от — така чудова нагода! Нарештi лейтенанта чекають справжнi небезпеки й випробування, а не дрiбнi операцiї по знешкодженню другорядних агентикiв, котрi здавалися вiдразу, тiльки-но бачили перед собою струнку постать Якима Яковича.

— Тодi тримайте! — простягнув йому полковник квиток на експрес. — Далi все залежатиме вiд вас. Дiйте! — I Вiкентiй Вiкторович на прощання мiцно потис руку лейтенанта.

— Хвилинку! — зупинив його полковник уже бiля дверей. — Забув попередити: програму горобця ми, так би мовити, пiдправили: тепер вiн працюватиме на нас. Отже, стежте за ним — i дiйте!

…Все це пригадалося Якиму Яковичу, коли вiн мився пiд душем. Бадьорий i свiжий пiсля купання, вiн одягнувся i пiшов на головпошту подзвонити Вiкентiю Вiкторовичу.

Пошту лейтенант розшукав вiдразу, бо знав мiстечко, як свої п'ять пальцiв: дорогою, в експресi, вивчив його план. Вiн зайшов у будку мiжмiського телефону-автомата й набрав номер полковника. У цю мить до примiщення пошти влетiв горобець i вдарився об скло будки, де стояв Євдокименко.

Дiвчата-телефонiстки роззявили вiд подиву роти, а Яким Якович, котрий уже встиг поговорити з полковником, хутко вискочив iз будки й пiдхопив горобця на долоню.

— Це мiй вихованець, — чарiвно посмiхнувся вiн до дiвчат. — Я його колись порятував вiд котячих пазурiв, от вiн i полюбив мене.

— Ах, яка добра i чуйна людина! — щебетали дiвчата за спиною в лейтенанта, коли вiн iшов до виходу з горобцем у руцi. — А який симпатичний!

Цей щебет Яким Якович сором'язливо пропустив повз вуха i вийшов на площу. Зайшовши за велику чавунну тумбу для афiш, вiн натис горобцевi на дзьоба. Пташине черевце розкрилось, i лейтенант видобув з нього солiдну пачку грошей, пакет жувальної гумки й папiрець. Грошi й гумку вiн засунув назад, а папiрець почав старанно вивчати. Це було послання шефа суперагентовi — адже горобця, тiльки-но Яким Якович вирушив у дорогу, вiдразу ж випустили. Вiн злiтав до шефа, — на кордонi його вже не затримували, — i ось повертався назад. Але перш нiж летiти до агента, вiн завернув до лейтенанта.

— Так, так! — кивав лейтенант, читаючи записку, в якiй було ось що:

Любий мiй племiнничок Женя!

Якщо ти менi привезеш трошки вишневого вареннячка, я дам тобi цукерку.

Цiлую в носик.

Твоя тiтонька.

Шифром Яким Якович володiв не гiрше вiд самого суперагента, тож невдовзi йому вдалося прочитати:

Суперагент Z-003!

Якщо дiстанеш клей, чекай пiдвищення в посадi.

Дiй обережно.

Твiй шеф.

"Хо-хо! — посмiхнувся подумки лейтенант. — Так уже й дiстав! Зачекай трошки, i сам зловишся разом з клеєм!" Вiн скатав папiрець у кульку, засунув його в горобине черевце i пiдкинув пташину вгору.

Роздiл восьмий

ДОКАЗIВ НЕМА…

Христофор iз Васьком, шукаючи Бевзя, оббiгали все мiстечко, але той як у воду впав.

— А ти певен, що клей i справдi небезпечний? — засумнiвався Васько, коли хлопцi повернулися до нього додому, вирiшивши почекати, коли Бевзь i його дружочки зберуться на шкiльному майданчику.

— Питаєш! — хмикнув Христофор. — Адже Бевзь зовсiм не вмiє ним користуватися! Вiн, якщо сам не постраждає, то комусь шкоди наробить. Варто розлити хоч крапелиночку — i хтозна-що трапиться. Вiн не зовсiм висихає, якщо до нього не притулити якийсь iнший предмет.

— Ну й що? — Васьковi здавалося, що ця властивiсть клею не таїть нiякої небезпеки.

— А те, що коли, примiром, на клей раптом наступить хоча б собака чи курка, то вiдразу прилипне — i назавжди! Тодi хоч ногу вiдривай!

"Щось не дуже вiриться!" — подумав Васько, та вголос нiчого не сказав.

Нарештi пробило три години. У цей час Бевзева компанiя збиралася на майданчику, i хлопцi поспiшили до школи.

Ще здалеку вони побачили, що прийшли вчасно. На гiмнастичнiй колодi, вкопанiй у землю, сидiли двоє здорованiв, недбало смоктали цигарки й про щось балакали. Бевзя поки що не було.

— Давай заховаємося в кущах i почекаємо Бевзя, — запропонував Христофор, i вони з Васьком тихцем пролiзли в чагарник, що рiс метрiв за п'ять вiд колоди, за спинами здорованiв.

— Слухай! — раптом прошепотiв Христофоровi на вухо Васько. — Вони, здається, про Бевзя балакають.

Хлопцi затамували подих, нашорошили вуха — i недаремно, бо почули ось що.

— I де це Бевзь валандається! — невдоволено мовив один.

— Його за смертю посилати! — кинув другий.

— А здорово ми його тодi пiддурили!

— Еге ж, краще не вигадаєш!

— Пам'ятаєш, як ми йому коробку з-пiд приймача пiдкинули? Го-го-го!

— Ги-ги-ги! Авжеж, пам'ятаю!

— А вона ж… Го-го-го!

— Порожнiсiнька! Ги-ги-ги! Здоровила схопилися за животи, ледь не падаючи з колоди.

— Це все я придумав, — похвалився один.

— А я деталi дiстав, — додав другий.

— Одне слово, ми — розумнички! — Вони обнялися i знову зареготали.

Iз подальших балачок Бевзевих дружкiв хлопчаки зрозумiли, чому Сем так змiнився. Виявляється, його знайомi зловили Бевзя в пастку.

Якось увечерi вони сидiли на майданчику. Коло них на колодi стояв транзисторний приймачцi наживка". Насправдi ж це був бракований корпус вiд приймача, набитий усякими радiодеталями, що давно вийшли з ладу. Задум у здорованiв був простий: хтось iз хлопчакiв попросить покрутити приймача, той розсиплеться — адже корпус був поламаний! — i вони здеруть з "винуватця" грошi за "попсовану" рiч.

I треба ж такому статися, що на цю "наживку" клюнув Сем!

— Можна покрутити? — нерiшуче запитав вiн, пiдходячи.

— Та чого там, крути, пацан, не жалко! — Вони переморгнулися.

Сем обережно торкнув приймача — i злякано вiдскочив! Той пiсля першого ж дотику розвалився навпiл, i з нього посипались деталi.

— Ага! — загорлав один.

— Ого! — загорлав другий.

— Зламав! — загорлали обоє. — Тепер плати четвертак, бо iнакше!.. — I два кулаки промовисто замелькали перед Семовим носом.

— Де ж я стiльку дiстану? — жахнувся Сем.

— У дружочкiв своїх! — реготнув один.

— У колег меншеньких, — реготнув другий.

I хоч як Семовi не хотiлося обдирати малечу, iншого виходу вiн не бачив: мама категорично вiдмовила йому. Отак вiн поступово, наклавши на хлопчакiв уже вiдому вам данину, спершу iз Семена перетворився на Сема, а невдовзi став Бевзем.

Щоправда, в глибинi душi вiн дав собi слово: тiльки-но виплатить борг, вiдразу вiдмiнить данину. Та лишалося ще дванадцять карбованцiв…

— Ну й ну! — Васько та Христофор переглянулися. — Треба йому розказати всю правду! — вирiшили вони.

Аж тут з'явився i сам Бевзь.

Христофор i Васько вилiзли iз своєї схованки i пiдiйшли ближче до компанiї.

— Семе! Можна тебе на хвилинку? — тихо покликав Христофор.

— Чого вам, шмаркачi? Грошики принесли? Давайте!

— Нема в нас грошей, — виступив наперед Васько. — Ще не дiстали.

— Чого ж тодi приперлися? — пiдвiвся з колоди Бевзь. — Шпигуєте за мною, хочете директоровi настукати? А от я вас! — I вiн зробив крок до хлопцiв.

— Нiкому ми стукати не збираємось, у нас до тебе особиста справа. Пiдiйди на двi хвилини, — попросив Христофор.

— Тобi ж краще буде! — додав Васько.

— Що-о-о?! — ревонув Бевзь вiд такого зухвальства. — Ви мене залякувати?! — Вiн пiдсмикнув рукава на курточцi й посунув на хлопцiв, якi лише вiд самого Бевзевого вигляду так i заклякли на мiсцi.

А здорованi вiд реготу аж попадали на землю й задри?али ногами, гукаючи вслiд Бевзю:

— Ой, Бевзику, надають же тобi малявки! Ех-хе!

— Ой, дитинко, не ходи, вава буде! Ух-ху!

Кпини приятелiв ще бiльше розлютили Сема, й вiн вирiшив, що тiльки розквашенi носи й пiдбитi очi знахабнiлої дрiбноти зможуть повернути його авторитет.

От вiн наблизився до них упритул…

От уже розмахнувся — i…

Раптом хтось ухопив його сталевими пальцями за пiдняту руку. Бевзь рвучко озирнувся — i похолов: за спиною в нього стояв дiльничний мiлiцiонер, а бiля колоди на землю осiдала хмарка куряви, яку зняли його дружки.

— Бiйку затiваєш? — грiзно запитав дiльничний.

— Та що ви, товаришу мiлiцiонер! — перелякано заклiпав Бевзь. — Це я так… прийомчики показую. Правда ж? — благальне глянув вiн на хлопчакiв.

Христофор через силу ковтнув густу слину, облизав неслухняним язиком пересохлi губи й ледь видобув iз себе: