Джеймс Крюс - Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке) Страница 15

- Та знайомий...

- Тодi слухайте радiограму:

"барон троч помер крапка повiдомте тiма талера що за заповiтом вiн єдиний спадкоємець крапка брат небiжчика новий барон троч призначений опiкуном до повнолiття спадкоємця крапка пароплавство фенiкс акцiйного товариства троч i компанiя генуя пiдписав директор грандiццi".

Тiм скам'янiло дивився на потилицю стерничого. Отже, найнеймовiрнiший у свiтi заклад виграно. За одну пляшку рому. Вiн, чотирнадцятирiчний хлопчисько, став у ту хвилину найбагатшою людиною в свiтi. Але смiх його помер разом iз бароном i разом з ним буде похований. Найбагатша людина в свiтi була найбiднiша з усiх людей: вона навiки втратила свiй смiх.

Потилиця стерничого ворухнулась. Повiльно-повiльно Джоннi повернув голову, й на Тiма глянули чужi, здивованi очi. Але хлопець бачив їх лише одну мить.

Джоннi ледве встиг пiдхопити зомлiлого Тiма.

П'ятнадцятий аркуш

ПЕРЕПОЛОХ У ГЕНУЇ

Опритомнiвши, Тiм побачив перед собою неголене вилицювате обличчя, з якого дивились на нього двоє приязних блакитних очей.

- Ти мене чуєш? - спитав тихий голос.

- Чую, Джоннi, - шепнув Тiм.

Велика рука трохи пiдвела йому голову, обережно пiднесла до рота склянку з водою. Потiм голос бiля вуха прошепотiв:

- Чому це я бачив у Генуї летючий трамвай? I чому барон помер так вчасно? I чому ти не зрадiв, що виграв, а зомлiв?

У Тiмовiй головi помалу яснiшало, i в нiй аж гули тi "чому", розворушуючи безлiч власних, давнiх Тiмових "чому". Вiд безмежної розгубленостi вiн трохи знову не зомлiв.

У ту хвилину почулися чиїсь кроки й голоси, й до рубки ввiйшов капiтан iз якимсь незнайомим паном.

Тiм, лежачи на канапцi, спершу вгледiв iз того пана тiльки здоровенну снiжно-бiлу мереживну хусточку, що стримiла з нагрудної кишеньки на темному пiджацi. Та ще враз запахло гвоздиками. Тiмовi аж у головi запаморочилось вiд того запаху, коли незнайомий пан пiдiйшов i вiдрекомендувався:

- Дiретторе Грандiццi. Я маю себе за дуже часливи перши привiтати вас iм'я вся товариство, синьйоре! Я дуже шкода, що ви не зовсiм здорови, але розумiю невелички удар... - Вiн розвiв руки й схилив голову набiк: - Ах, таки багати за таки коротки мить, це вераменте, цебто справдi нелегко, але...

Що казав директор Грандiццi далi, Тiм не зрозумiв. Ще слабий, вiн стомився, слухаючи, i розчув лише останнi слова, бо директор низько нахилився над ним:

- Зараз я вiднесу вас до катер, синьйоре!

Але тут утрутився Джоннi:

- Я сам вiднесу, - буркнув вiн. - Не чiпайте хлопця. Пане капiтане, потримайте стерно!

Хоч пароплав уже об'якорився, капiтан, як i всi, був такий сторопiлий, що мовчки, покiрно став до стерна.

При бортi "Дельфiна" гойдавсь на хвилi катер пароплавства, що мав вiдвезти спадкоємця на берег. Джоннi спритно балансував по трапах, несучи на руках Тiма, немов клуночок iз бiлизною. А директор Грандiццi, махаючи напахченою хусточкою, скакав довкола нього, мов пудель довкола свого хазяїна. Аж тепер Тiм побачив, що голова в директора майже зовсiм лиса. Тiльки два чорних пасемця з бокiв були начесанi гострим кутом на його чоло. Через них кругле обличчя здавалося ледь-ледь загрозливим i подiбним до машкари.

В катерi вiд носа до корми тяглись попiд бортами довгi лави. Джоннi вiднiс Тiма на корму й посадив там на подушки, намощенi в кутку лави. Несучи хлопця, вiн потай шепнув йому. "Я ще маю вiддати тобi двi пляшки рому. Тi, що програв. Приходь о восьмiй годинi до пам'ятника Христофоровi Колумбовi. Тiльки сам. А надто як тобi потрiбна буде помiч, приходь неодмiнно. Зрозумiв?"

Тiм не кивнув головою. Вiн тiльки тихо гмукнув: "Угу", бо навчився бути обережним.

- Ну, щасти тобi, хлопче, - товстим голосом прогув Джоннi навмисне для директорових вух. Тодi подав Тiмовi руку й подерся трапом на пароплав.

Коли катер вiдчалив вiд борту, знову запахло гвоздиками: бiля Тiма сiв директор Грандiццi. Двом по-святковому вбраним добродiям, що сидiли на носi катера, вiн подав рукою знак поводитися тихiше. Вони згiдливо закивали головами й зашепотiлися, з неприхованою цiкавiстю в очах дивлячись на Тiма.

- Синьйоре, я вас вiдвезу до ваша готель, - пiвголосом мовив директор. - Там ви будете спочинути одна година, а потiм пароплавство чекає вас на один невелички прийом. Гаразд?

Тiм, який щойно був боєм на не дуже й великому вантажно-пасажирському пароплавi, раптом опинивсь у ролi багатого спадкоємця, коло якого всi на заднiх лапках ходять. Проте, в гонитвi за своїм смiхом уже трохи звикнувши прикидатись, вiн не спантеличився. Турбувало його зовсiм iнше: що тепер йому й гнатись бiльше нi за чим, бо смiх його помер.

Вiн ствердно кивав головою на все, що пропонував йому директор Грандiццi. Тiльки один раз, коли директор заговорив про зустрiч iз журналiстами о восьмiй годинi ввечерi, Тiм похитав головою.

- А, ви не любите преса, синьйоре? Але ж газети дуже кориснi, синьйоре, дуже багато кориснi!

- Я знаю, - вiдповiв Тiм. У катерi, що злегенька погойдувався на хвилi, вiн уже вiдчув себе краще.

- Коли ви знаєте, чо газети багато кориснi, то чому ви не хочете зустрiтися з журналiсти? - не вгавав директор.

- Бо... - Тiм аж лоба наморщив, гарячково придумуючи вiдповiдь. Бо все це ще надто нове для мене. Чи не можна вiдкласти ту зустрiч на завтра?

- Можна, аякже, синьйоре. Але сьогоднi ввечерi...

- Сьогоднi ввечерi я хочу сам сходити оглянути мiсто, - перебив його Тiм. Директорова пiдлесливiсть просто спокушала гримати на нього. Але Грандiццi нiтрохи не вразився.

- Нi, нi, синьйоре, не сам, - вiдказав вiн рiшуче. - Одна детектiве тепер буде вас завжди проводити, бо ви ж таки багати, розумiєте?

- А я хочу сам погуляти по мiсту! - вигукнув Тiм.

Святково вбранi пани на носi катера спантеличено поглянули на хлопця. Один протанцював по хисткому катерi до нього й спитав:

- Можу я чимось прислужитися? З вашої ласки, я Пампiнi, головний перекладач пароплавства. - Видно, вiн просто скористався з нагоди, щоб вiдрекомендуватися багатому спадкоємцевi. Та тiльки-но вiн простяг хлопцевi руку, як катер круто звернув праворуч. Перекладач упав прямо Тiмовi в обiйми, пiдхопився, ревно перепрошуючи хлопця, але катер крутонувся знову, й Пампiнi впав уже в обiйми директоровi Грандiццi.

Директор, весь почервонiвши, мов буряк, нагримав спершу на перекладача, потiм на стерничого. Одного вiн назвав бовдуром, другого йолопом. Потiм йому спало на думку, що стерничий однаково не розумiє по-нiмецькому, i вiн налаяв його ще раз, по-iталiйському, вiд чого та лайка стала принаймнi вп'ятеро довша. Перекладач, знiтившись, вернувсь на своє мiсце. I зразу ж катер пристав до причалу.

Там уже стояв шофер у синiй формi, шанобливо тримаючи кашкета в руцi. Вiн простяг Тiмовi руку, щоб допомогти йому вийти з катера, а директор скорiше про око пiдтримав хлопця пiд лiкоть, i Тiм перший ступив на причал. Iз ним панькались так, наче з дуже старим, немiчним чоловiком.

Нагорi, на пiрсi, генуезький краєвид заступила вiд нього цiла шеренга панiв у темних костюмах. Директор Грандiццi по черзi вiдрекомендував їх Тiмовi. У всiх у них прiзвища кiнчалися на "iццi" або "оццi", й Тiм зразу ж їх усi позабував.

Химерне вийшло видовище: все те врочисте мурмотiння було звернене до чотирнадцятирiчного хлопця в дрiбнокартатих кухарських штанях, випнутих пухирями на колiнах, та в завеликому для нього светрi стерничого Джоннi. По правдi сказати, смiховинна була картина. Але нiхто навiть не всмiхнувся, всi лишалися поважнi-поважнi. I так, певне, було краще для сердешного Тiма.

I далi все вiдбувалося теж поважно й церемонiально: пiд'їхала довга чорна легкова машина на шестеро дверцят, шофер вiдчинив дверцята спершу Тiмовi, тодi директоровi Грандiццi, обидва посiдали на червонi шкiрянi сидiння, машина рушила, i вся шеренга панiв у темних костюмах попiднiмала правi руки й з гiднiстю помахала їм услiд.

Аж як виїхали з порту в мiсто, Тiм згадав про свою матроську торбу, панiв Рiкертiв подарунок, що лишилася на пароплавi. Коли вiн сказав про неї Грандiццi, директор усмiхнувся:

- Звичайно, ми можемо привезти вашi речi з пароплава, синьйоре. Але пан барон уже подбав про елегантна гардероба для вам.

- Барон? - сторопiло перепитав Тiм.

- Нови пан барон, синьйоре.

- А!..

Тiм вiдкинувсь на сидiння й уперше, глянувши крiзь вiкно машини, побачив трошки Генуї: мармуровi сходи з колонами й жовту мiдну табличку на дверях iз написом: "ГОТЕЛЬ "ПАЛЬМАРО". Потiм промайнули вiяла невисокої пальми, далi кругла клумба з кущем лаванди посерединi. А потiм машина дуже плавно зупинилася. Шофер вiдчинив перед хлопцем дверцята, i швейцар у лiвреї, обшитiй золотими шнурами, взяв Тiма за руку та вивiв з машини - знову так обережно, мовби старенького дiдуся.

Тiм опинився перед мармуровими сходами. З верхньої приступки хтось гукнув йому:

- Просимо, просимо!

Тiм звiв очi й побачив високого худого чоловiка в картатому костюмi й великих темних окулярах.

- Нови пан барон, рiдни брат близнюк небiжчик, - шепнув хлопцевi на вухо Грандiццi. Але Тiм чогось не дуже повiрив у того брата-близнюка. А коли новий барон, спускаючись сходами, вигукнув: "Що за чарiвний голодранець!" - i засмiявся, Тiм за мить знав уже бiльше за директора. Вiн упiзнав цього чоловiка по своєму власному смiховi. Нiякого брата-близнюка не iснувало.