Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке) Страница 15

I тодi горiшня бабуся здивувала його, вiдповiвши:

-- А я читала в "Гамбурзькому листку для чужоземцiв" вiрша нижньонiмецькою говiркою, що так i називається: "Фруктовий пудинг"!

-- Шкода, що ти не знаєш його напам'ять, -- насмiшкувато сказав прадiдусь.

-- Чом не знаю? Знаю! -- гукнула бабуся. I справдi -- проказала напам'ять довгого вiрша, в якому раз у раз повторювалися слова: "Фруктовий пудинг, фруктовий пудинг!"

Поки вона декламувала того вiрша, прадiдусь весь час держав перед собою наповнену ложку, не пiдносячи її до рота.

Горiшня бабуся, звичайно, помiтила це -- i, тiльки-но доказавши вiрша, сказала:

-- Та їж, нарештi, пудинг! Ти менi зовсiм голову заморочив! Вiдколи ви з Хлопчаком вiршуєте, то почали жахливо поводитись за столом. Вiд завтра щоб за їжею нi слова! Затямте! Добру їжу треба шанувати так само, як вiрша.

-- Ох ти господи! -- вигукнув прадiдусь. -- Якi розумнi речi говоряться часом у цьому домi!

Вiн важко встав з-за столу, i обiд скiнчився.

Я хотiв був допомогти бабусi прибрати зi столу, але вона погнала нас, чоловiкiв, назад до нашого Содому i Гоморри, бо в кухнi волiла бути сама.

Прадiдуся так здивувала її поведiнка, що вiн забув узяти нашi дошки. I я теж забув. Але я забув навмисне, бо хутенько прослизнув до кухнi й глянув, чи не поставлено ще оцiнок.

У коморi прадiдусь сказав:

-- Я вже шiстдесят два роки знаю твою горiшню бабусю, Хлопчак, але що вона знає напам'ять вiршi з "Гамбурзького вiсника для чужоземцiв", сьогоднi довiдався вперше!

Похитавши головою, вiн сiв на ослiнчик, пiдтяг до себе старого кошика для бiлизни, взяв у руку широкого короткого ножа i заходився вирiзати корковi поплавцi для Крiшона Кульги. I зразу примружив очi й випнув нижню губу. Тому я тихенько сiв на стосик коркових плиток i став чекати оповiдки.

I прадiдусь почав, без довгого вступу, нову оповiдку. Вона називалася:

СТОНОЖИЧ I ЖУК-СКАРАБЕЙ

У вогкому закутку садка, де ростуть мокрець та незабудки, жив самотнiй стоножич на iм'я Томас. Жуки, черв'яки, слимаки та iнша жива дрiбнота в околицi дуже шанували його, бо вiн мав добре серце, прегарнi манери й чарiвну ходу. Годi описати словами, як легко й грацiйно Томас переставляв свої дев'яносто шiсть нiг. (Чотири ноги вiн, на жаль, утратив невiдомо де.) Здалека й зблизька збiгалась та дрiбнота подивитись, як вiн вiдбуває свою славнозвiсну ранкову прогулянку мiж своєю нiркою в землi та молоденькою берiзкою.

Томас не дрiботiв, не виступав, не марширував i не плазував. Вiн нiби котився на оксамитових колiщатках -- така плавка, тиха й грацiйна була його хода.

Одного дня в садку з'явився жук-скарабей, що мав звичку лiчити, вираховувати, дослiджувати та вимiряти. Коли Томас вийшов на свою прогулянку, той скарабей бiг за ним на вiдстанi трьох своїх довжин аж до берiзки й назад до нiрки, потiм сховався пiд грибом i на цiлих три днi заглибився в надзвичайно складнi обрахунки.

На третiй день жук закiнчив тi обрахунки i негайно подався до Томаса, щоб сказати йому результат.

"Шановний пане стоножичу, -- сказав вiн. -- Ви знаєте, що ваша хода славиться серед живої дрiбноти?"

"Це в мене спадкове, -- скромно вiдповiв Томас. -- Мiй батько був вiдомий скороход, а мати -- директриса комарячої балетної трупи. Моя хода -- це просто успадкований хист".

"Помиляєтесь, -- вiдказав скарабей. -- Ваша хода, любий мiй, -- це шедевр розрахунку. Вона тому така гармонiйна, що вам бракує чотирьох нiжок".

"Тобто як?" -- здивувався Томас.

"А ось послухайте. Це дуже проста рiч. Звичайна стонога спочатку переставляє нiжки вiд першої до шостої, потiм вiд сьомої до дванадцятої, потiм вiд тринадцятої до вiсiмнадцятої, потiм вiд дев'ятнадцятої до двадцять четвертої, потiм вiд двадцять п'ятої до тридцятої, потiм... Але ви вже зрозумiли, правда?"

Томас кивнув головою трохи розгублено, бо вiн, щиро кажучи, не зрозумiв нi слова.

"А останнi нiжки, вiд дев'яносто сьомої до сотої, -- провадив жук, -- цi останнi нiжки звичайна стонога тягне, бо чотири не дiлиться на шiсть. Адже рух нiжок стоноги -- це є практичне застосування подiльностi на шiсть. I тому набути гарної ходи може тiльки та стонога, нiжки котрої дiляться на шiсть. Розумiєте, правда?"

Томас кволо, безтямно кивнув головою.

"Рух ваших нiжок, -- сказав жук, -- рух ваших нiжок -- це шедевр математики. Бо ви спочатку переставляєте нiжки вiд першої до третьої. Дуже розумно: адже дев'яносто шiсть дiлиться на три. Ви мене розумiєте, правда ж?"

Томас ледве спромiгся кивнути, так спантеличився.

"Таким чином ви переставляєте чотирнадцять разiв по три нiжки, далi двiчi по шiсть i нарештi знову чотирнадцять разiв по три. Це такий дивний, надзвичайний спосiб, що я негайно мушу повiдомити про нього вчених жукiв. Бувайте здоровi!"

Скарабей побiг собi, а стоножич Томас лишився з очманiлою головою в своїй нiрцi. Вiн мурмотiв: "Тричi по чотирнадцять... Нi, чотирнадцять разiв по три, шiсть разiв по двi... нi, двiчi по шiсть... чи все-таки шiсть разiв по двi? Що вiн сказав? Як же це?"

Сердешний стоножич зовсiм збився з пантелику. Вiн сидiв удома й мурмотiв числа до полудня, марно намагався перелiчити власнi ноги, позбувся апетиту i аж надвечiр наважився вийти на свiже повiтря.

Та що це, господи боже? Iдучи, Томас перевалювався з боку на бiк, шкутильгав, спотикався, волочив нiжки i, пройшовши ледве пiвметра, вже так утомився, що не мiг iти далi й насилу залiз у свою нiрку. Весь цей час вiн думав про скарабеєвi обрахунки, почав рахувати свої нiжки й стежити за їхнiм рухом, а ходити зовсiм розучився.

Звiстка про нещастя iз стоножичем зi швидкiстю вiтру розiйшлася серед живої дрiбноти. Жуки, слимаки та черв'яки приходили втiшати його й радити, як вилiкуватись. Та нi сiк iз молочаю, нi пилок iз мокрецю, нi чебрець, нi крiп не допомогли Томасовi.

Його дев'яносто шiсть нiжок, що на них вiн досi так грацiйно ковзав по землi, раптом стали для нього проблемою. Вони переплутувались i зачiпались одна за одну при кожному кроцi, i врештi вiн, зовсiм занедужавши, перестав виходити надвiр. Лежав сумний у своїй нiрцi, i вся дрiбнота гадала, що близький його кiнець.

Та одного ранку, коли Томас виповз iз нiрки на сонечко, вiн побачив мiж незабудками молоденьку стонiжку, що рухалась майже так само грацiйно, як вiн у найкращу свою пору. I в ритмi своєї ходи прегарно спiвала таку пiсеньку:

Три по шiсть -- це вiсiмнадцять!

Треба день у день вправляться,

Поки виробиш ходу.

П'ять по шiсть -- це буде тридцять,

На травi роса iскриться,

Глянь -- по квiтах як я йду!

При звуках цiєї пiсеньки серце стоножича аж застрибало в грудях. Стежачи очима за прекрасною стонiжкою, вiн теж почав вихилятись у ритмi пiснi, i несподiвано стоножич Томас став легконоге ковзати по землi, як у найкращi свої днi. Тiльки хода його була тепер iще грацiйнiша, нiж доти. Вiн просто-таки плив над землею -- такi плавнi були його рухи. Поплив поруч прекрасної стонiжки, чемно вiдрекомендувався їй i почав пiдспiвувати:

П'ять по вiсiм буде сорок,

Ми зумiли дуже скоро

Нашу пiсеньку знайти.

Шiсть по вiсiм -- сорок вiсiм,

Вдвох iдiмо лугом, лiсом,

Ми до пари -- я i ти!

Двi з половиною години стоножич iз стонiжкою кружляли, спiваючи, по садку, i вся жива дрiбнота в околицi захоплено дивилась на них. Тiльки скарабей-математик сердито ворушив рогами, бо тепер Томас переставляв нiжки зовсiм не так, а куди складнiшим способом. I тому жук попросив стоножича рухатися трохи повiльнiше, щоб можна було краще спостерiгати їхнiй рух. Але Томас вiдказав: "Я не маю часу на математику. Я щойно заручився!" I поплив зi своєю стонiжкою далi, а врештi одружився з нею пiд червоно-бiлою парасолькою мухомора.

Докiнчивши оповiдку, прадiдусь уже мовчки вирiзав далi корковi поплавцi.

Нарештi вiн поклав ножа в кошик i сказав:

-- Мораль у цiєї оповiдки досить дивна: "Вчись, як треба писати. Та коли пишеш, забудь про цю науку!"

-- Це ж так, як у плаваннi, прадiдусю: спочатку треба навчитись, як рухати руками й ногами, але потiм ними треба рухати не думаючи! А то марна буде наука. Пливтимеш погано й можеш потонути. Хiба ж нi?

-- Добре порiвняння! I коли ходиш, i коли пливеш, i коли пишеш -завжди те саме: спочатку навчись, а потiм наважся, i все пiде добре!

-- А хiба цього не доводить i ваш вiрш про чаклуна Корiлло, прадiдусю?

-- Нi, Хлопчак, цим вiршем я доводжу щось зовсiм iнше. Але воно теж стосується сюди. Ану прокажи вiрша! Ти ж пам'ятаєш його?

-- Аякже! Вiд початку до кiнця.

I я почав:

Чаклун Корiлло

На свiтi жив один чаклун -

Корi, Кора, Корiлло.

Вiн у чорнильницi сидiв

I чаклував з чорнилом.

Коли ним хтось писав листа

Злости, злоста, злостиво,

Перо виводило не те,

Що думав вiн у гнiвi.

Писав до сина чоловiк

З Тiльзi, з Тiльза, з Тiльзiта:

"Гультяю, довго будеш ти

Ганьбу менi робити?"

Перо ж виводило у ту

Хвили, хвала, хвилину

Такi примирливi слова;

"Ти молодець, мiй сину!"

Тодi всмiхнувся наш чаклун

Корi, Кора, Корiлло.

Чорнильницю вiн переплив,

Сьорбнув ковток чорнила.

А то писав один поет