Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке) Страница 24

Тому я й спустився. Не питайте одначе як, бо я й сам того тепер не знаю. Пам'ятаю тiльки, що жодного разу не наважився глянути вниз; що перше нiж поставити ногу на виступ скелi, якнайретельнiше обмацував його; що хапався лише за тi виступи, якi перед тим добре поторсав, i що раптом вiдчув у себе в руках верхнiй кiнець троса.

Спуск пiсля цього здавався вже не таким страшним. Було дуже холодно, i мої вовнянi рукавички прилипали до скрижанiлого троса, їх доводилося щоразу вiдривати. Але це нiби трохи й придержувало мене, не давало просто злетiти тросом униз. Отак я спускався, впираючись ногами в скелю й перебираючи по тросi руками, аж поки скочив на осип бiля пiднiжжя скелi, а з нього на причал. Так званий героїчний подвиг був позаду i я почув, як Джоннi-Свистун свистить: "Мiй Боннi поїхав на море".

Я махнув йому, щоб i вiн спустився тросом. Та вiн постукав себе пальцем по лобi й показав на мигах, що ми зустрiнемося на пiвдорозi, тобто бiля сходiв, що вели з долiшнього на горiшнiй Гельголанд. I я, насвистуючи нашу пiсеньку, подався вздовж причалу, об який билися хвилi; я страшенно пишався, йдучи долiшнiм Гельголандом, -- так, неначе я був сам Геракл, що тягне за собою Кербера, й спустився з хмар на землю аж тодi, як Джоннi-Свистун сказав:

-- Таку дурiсть тiльки ти й мiг укоїти! Якби ти не був поетом, то, певнiсiнько, зiрвався б!

Вiд цього зауваження менi урвався терпець. Я ж гадав, що з дослiдника героїзму, який лише складає оповiдки й вiршi про героїв, я тепер сам став героєм, який чинить подвиги! А цей хлопчисько у вiчi менi каже, що тiльки той, кому "в голову заходить", може чинити такi дурнi подвиги. Це вже нечуване зухвальство!

Я лише й сказав Джоннi:

-- А ти й собi спустися!

I, перескакуючи по два схiдцi зразу, чимдуж подався на горiшнiй Гельголанд -- на Трафальгарську вулицю -- чимскорiше розповiсти все прадiдусевi. Вiд хвилювання я навiть не помiтив, що вперше вiдтодi, як менi рiзали п'яту, знов можу бiгти.

А вдома теж панувало таке хвилювання, -- з двох причин водночас, -- що моя вiдсутнiсть за снiданком якось забулася. На нижньому поверсi збуджено метушилася горiшня бабуся, бо нiбито повертався з Гамбурга наш катер. Ян Янсен твердив, що цятка завбiльшки з горошину на обрiї -- то наш "Остров'янин". Тому я, щоб не зустрiтися з забiганою горiшньою бабусею, взяв на кухнi бутерброд iз ковбасою й побрався на горище до прадiдуся.

Але й Великий Хлопчак був збуджений, -- хоча й з iншої причини. Вiн розмахував сувоєм шпалер, фiолетовi троянди на яких нiколи ще так не рвали менi очей, як тепер, i гукав:

-- Свiт iде шкереберть, Хлопчачок! Я вже взагалi нiчого не розумiю. Твоя горiшня бабуся пише оповiдки на шпалерах! Що ти на це скажеш?

Я спочатку не сказав анiчогiсiнько, бо прадiдусь так хвилювався, що й моя образа на Джоннi-Свистуна, й моє спускання тросом якось вiдразу потьмянiли. Потiм я спокiйно спитав:

-- А чом би горiшнiй бабусi й не писати оповiдок на шпалерах, прадiдусю?

-- Чом, Хлопчачок? -- обурено вигукнув прадiдусь. -- Бо тодi свiт розвалиться! Коли ми, поети, шкрябаємо вiршi на шпалерах, то ми, сказати б, iз самого початку свiдомо прирекли себе на це, коли хочеш, поетичне божевiлля. Але горiшнi бабусi, чий найперший обов'язок -дбати про лад i пристойнiсть, повиннi протестувати проти такого неподобства! Я вимагаю цього вiд них, Хлопчачок! Бо хто ж тодi дбатиме про лад? Чи не поети? Тодi свiт був би вже не свiт, а суцiльна плутанина.

Старому Хлопчаковi аж дух забило, так вiн розтривожився. Тому я сказав якомога лагiднiше:

-- Адже горiшня бабуся давно знає, що ми пишемо на шпалерах, прадiдусю. I не протестує ж!

-- Але я гадав, Хлопчачок, що вона терпить це з найглибшим осудом! Менi й на думку нiколи не спало, що вона стане нашою спiвучасницею. Це нiкуди не годиться! Бодай хтось у цiй господi та повинен поважати правила пристойностi! Куди це нас заведе, як господинi запозичать манери в поетiв?

-- В безодню, прадiдусю!

-- Саме так, Хлопчачок, саме так! Ця справа зi шпалерами потребує пояснення, або я бiльше нiчогiсiнько не розумiю!

Оскiльки несподiванка з горiшньою бабусею так вивела прадiдуся з рiвноваги, я спробував заспокоїти його, сказавши, що, може, шпалери на горищi якiсь негодящi й не призначенi для вiтальнi, як ми собi думали.

-- А списувати негодящi шпалери, -- додав я, -- це зовсiм не порушення правил пристойностi.

Це нехитре зауваження несподiвано заспокоїло старого. Вiн сказав майже весело:

-- Художник Зiнгер (мiж iншим, його дочка Кармен теж пише вiршi) вчора приносив альбом iз зразками шпалер. А навiщо потрiбен такий альбом?

-- Щоб вибрати новi шпалери, прадiдусю.

-- Саме так, Хлопчачок! Менi навiть здається, -- Старий Хлопчак сказав це майже щасливим тоном, -- менi навiть здається, що ти маєш слушнiсть -- що шпалери на горищi справдi негодящi. -- I переможно додав: -- Лад i пристойнiсть на Трафальгарськiй вулицi вiдновлено. Дозволь тепер прочитати тобi ту оповiдку, яку твоя горiшня бабуся написала на негодящих шпалерах.

Вiн задоволене розстелив на столi сувiй, фiолетовими трояндами донизу, й почав читати:

КАЗКА ПРО ОБДУРЕНОГО ЛУСКУНА

Добра господиня наприкiнцi дня неодмiнно озирне пильним поглядом кожну кiмнату.

В однiй господi, коли дiти вже були в постелях, а батько пiшов погомонiти до сусiда, мати, оглянувши кiмнату, пiдняла з пiдлоги декiлька горiхiв i вкинула до просторої шухляди великого столу. Тодi поклала туди ж таки щипцi для горiхiв -- цього Лускуна з гострющими залiзними зубами -- й замкнула шухляду.

-- Ще один день минув, -- зiтхнувши, сказала вона й пiшла лягати спати.

У кiмнатi зробилося тихо. Тихо стало й у шухлядi. Лускун вiдпочивав пiсля цiлоденної тяжкої працi, горiхи куняли. В найдальшому кутку шухляди лежав великий Волох -- звичайно ж, волоський горiх. А поруч нього -- його брат Пiдволох. Обидва були з однiєї гiлки: звiсно, брати.

-- Ох, який це був тривожний вечiр! -- простогнав Волох. -- Мене трохи-трохи не розлузали й не з'їли! В найостаннiшу мить пощастило -вiдкотився вбiк.

-- А мене так зразу не розлузають, -- пропищав малий Пiдволох. -Я такий маленький, що, мабуть, з'їдять насамкiнець.

Потiм обидва замовкли.

Аж раптом усi горiхи злякано завмерли.

-- Що воно рипить? -- запитав Мишачок, лiщиновий горiшок.

-- Лускун скрегоче зубами, -- вiдказав Крем'яшок, Мишачкiв двоюрiдний брат -- iз сусiдньої гiлки.

Ось iзнов зарипiло. Тепер уже всi почули: Лускун гострив зуби. Вiн роззявляв пащу й мимрив собi в залiзну бороду:

-- Опiвночi, як буду живий, порозлузую всi оцi горiхи, що в шухлядi, на порох i тирсу. Вже й тепер зуби сверблять!

Можна собi уявити, як затремтiли горiхи, почувши таке! За десять хвилин настане пiвнiч. I тодi цей огидний Лускун усiх їх потрощить!

З жахом дослухалися вони до цокання стоячого годинника. Мишачок i Крем'яшок захлипали.

Лише Волох був спокiйний, як завжди. Вiн зосереджено мiркував, як урятуватися вiд Лускуна. Й нарештi йому набiгла спасенна думка.

-- Браття, родичi й сусiди -- лiсовi горiхи, -- промовив вiн стиха. -- Я дещо надумав. Iдiть-но сюди ближче! Так, щоб нас не чув той залiзний дiд.

Усi горiхи якомога швидше покотилися до Волоха. Дванадцята була вже ось-ось. Отодi мудрий Волох виклав їм свiй план:

-- Тiльки-но виб'є дванадцяту, ми всi гуртом ударимо з розгону в передню стiнку шухляди -- так, щоб вона вiдчинилася.

-- Блискуча iдея! -- радiсно шепотiли горiхи.

Але Волох сказав:

-- Втихомиртесь i спочатку вислухайте все, що я скажу! Коли шухляда вiдчиниться, ми всi вистрибнемо й поховаємося по всiх закутках i закамарках кiмнати, зрозумiли?

-- Та-а-ак! -- в один голос прошепотiли лiщиновi й волоськi горiхи, i всi покотилися до задньої стiнки, щоб якнайдужче розiгнатися.

Лускун нiчого того не помiтив, вiн був старий i недочував, як багато старих дiдiв. Вiн чекав, коли виб'є дванадцяту годину, й зажерливо скреготiв зубами.

Аж ось слушна мить надiйшла. П'ять секунд до дванадцятої, три... двi... одна -- i тодi почав бити годинник.

-- Так, -- проскреготiв Лускун. -- Тепер до роботи!

Вiн жадiбно роззявив пащеку з гострими зубами.

Зненацька все застрибало, заторохкотiло, покотилося -- праворуч, лiворуч вiд нього й десь над ним! Вiн просто очманiв i нiяк не мiг уторопати, що сталося... Коли ж трохи отямився, то побачив, що нi праворуч, нi лiворуч вiд нього нiкого немає, а лежить вiн у шухлядi сам-самiсiнький.

Тим часом горiхи, що гуртом вiдчинили шухляду й повистрибували додолу, тепер аж пiдскакували -- так бiгали, шукаючи, де сховатися, та ще й дражнили пiддуреного старого, виспiвуючи:

Лускунище!

Скачи нижче!

Упiймай нас! На!

Ось ми! Ось ми!

Боїмось ми!

Та не Лускуна!

Нарештi всi горiхи поховалися -- пiд канапою, пiд шафою, в годиннику, у вазах, у горщику з квiтками й навiть у склянках, i стало знову тихо.

-- Клята зграя! -- проскреготiв Лускун. -- Де ж вони всi подiлися? Та ще хоч би тобi виднiше! Але постривайте, не тепер, то в четвер я вас однаково спопаду! Я вам не дитя, я бував у бувальцях!

I вiн на своїх двох негнучких залiзних ногах стрибнув додолу й перевальцем почалапав пiд канапу.