Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке) Страница 31

Але малому Клiппi того дня так допiкав голод, що в нього нiби розум затьмарився. "А може, прадiдусь i помиляється?" -- вперше подумав вiн i твердо вирiшив залiзти у вершу, щоб хоч раз угамувати голод смачною їжею.

Коли пан Крапп помiтив, що малий уже не слухається його застережень, вiн тяжко зажурився i сказав:

-- Нiж лiзти у вершу тобi й згинути безславною смертю, то краще я перший полiзу в ту смертельну пастку, -- хай тебе остереже мiй приклад.

Старий пан Крапп тайкома сподiвався, що Клiппi злякається й стане обачнiшим.

Але голодному не до обачностi. Тому Клiппi сказав:

-- То лiзьте, прадiдусю, там-бо стiльки їжi! Побачите, що нема чого боятися. Скоро ви й мене за собою покличете.

I старий добряга з сумом у серцi важко побрався у вершу, впав, як i призначили людськi хитрощi, на дно й опинився в пастцi.

-- Ну, прадiдусю, -- гукнув йому Клiппi в дiрочку, -- правда ж, нiчого страшного? Чого ж ви не беретесь до корму?

-- Менi вже корму не треба, -- зiтхнув старий. -- Незабаром, може, навiть завтра вранцi, мене вже не буде на свiтi. А той, хто йде на смерть, не вiдчуває голоду.

Аж тепер малий Клiппi побачив, що пан Крапп остерiгав його не марно. Аж тепер йому раптом зробилося дуже страшно за прадiдуся, i вiн гукнув:

-- Не кажiть такого! Вилазьте, прадiдусю! Я вам допоможу!

-- Запiзно! -- сказав пан Крапп iз вершi. -- Звiдси я вже нiколи не виберуся, Клiппi, навiть iз твоєю допомогою. Та не журися, я старий i однаково довго не прожив би. Прощай i вiднинi остерiгай омарiв перед людською пiдступнiстю!

Довгi клешнi Клiппi тремтiли вiд великого зворушення... Вiн хотiв був щось сказати, але в ту мить вершу пiдняли догори, i прадiдусь навiки зник з його очей i з його життя.

Вiдтодi остерiгати своїх омарiв перед небезпекою став Клiппi. Вiн опиняється в них на дорозi, коли вони з голоду квапляться залiзти у вершу. I декотрих щастить урятувати. Та бiльшiсть ловиться, їх варять i з'їдають. А все ж таки це добре, що серед омарiв знов є той, хто їх остерiгає. Той, кого старий пан Крапп навернув на розум, заплативши за це своїм життям.

Коли я дочитав, прадiдусь поглянув на мене, перехиливши голову набiк, i сказав:

-- Старий омар, що жертвує собою ради iнших, -- герой, Хлопчачок. Це безперечно так. Але якщо це якимсь чином стосується нас iз тобою, якщо ти гадаєш, що я в будь-який спосiб жертвую собою задля тебе, то ти помиляєшся. Я не герой. На щастя, життя нiколи не вимагало вiд мене героїчного подвигу.

Я квапливо запевнив Старого Хлопчака, що, пишучи свою оповiдку, бiльше думав про саме писання, а не про нас iз ним. Я й сам тепер добре бачив, що в оповiдцi вилився мiй страх за прадiдуся, отож вона таки стосується нас iз ним.

Та старий повiрив у мої заперечення i, як сумлiнний дослiдник героїзму, оголосив, що мiй пан Крапп -- справжнiй, бездоганний герой.

-- Вiн став героєм мимоволi чи, краще сказати, проти власної волi. Але, зважившись, вiн пiшов на подвиг спокiйно, вiддав своє життя заради iстини й витримав усе, що мусив витримати той, кого живцем кидають в окрiп. А мiй герой, Хлопчачок...

Саме в ту мить знизу почулося:

-- Йдiть пити каву!

I прадiдусь не встиг нiчого сказати про свого героя. Довелось нам знову спускатися з високостi в дiл, де владарюють хатнi господинi. Але ми зробили це не без приємностi. Адже й поетам та дослiдникам потрiбно пiдживлятись, i хрумкеньке, свiже печиво смакує їм нiяк не менше, анiж морякам.

Як i передбачав прадiдусь, горiшня бабуся почала закидати про те, що мене вже треба виряджати додому. Вона не казала цього навпростець, але раз у раз натякала, що ми, мовляв, обидва вже на ногах, i що опалення горища дуже дорого обходиться, i що життя, кiнець кiнцем, -то не сама лишень поезiя.

Нашi моряки скоса зиркали на нас i посмiювалися на всi цi мiркування, якi горiшня бабуся висловлювала, -- не зразу, а через певнi промiжки часу, -- поки ми й скiнчили пити каву. Прадiдуся, видимо, також бавили цi хитрощi горiшньої бабусi. Зате мене лякала ця її вiра в прадiдусеве одужання. Я був певен, що вiн лише вдає здорового, а насправдi почуває себе гiрше, нiж будь-коли досi. Я бачив, як тремтiла його рука, коли вiн брав зi столу чашку з кавою, i менi здавалося, що губи в нього нiколи ще не були такi синi, як сьогоднi. Нехай би вiн краще не читав менi своєї оповiдки, думав я, а негайно лiг у постiль, i нехай викличуть лiкаря.

Та нiхто, крiм мене, начебто й не помiчав нiчого. Випивши каву, Старий Хлопчак веселенько побрався на горище i, кваплячись познайомити мене з своїм героєм, задоволене бухнувся в крiсло на колесах, мовби хтозна-який здоровань.

-- Те, про що я хочу тобi прочитати, Хлопчачок, дiється в Чорногорiї, -- почав вiн. -- Колись я й сам там побував. Жили там войовничi люди, якi дуже цiнували героїзм, траплялися й фальшивi герої. I саме там зустрiв я справжнього героя... Може, пiдкинемо вугiлля?

-- Та нi, прадiдусю! Нехай те перегорить. Читайте.

-- Ну гаразд. Слухай.

I вiн став читати, не знявши сувою шпалери з прасувальної дошки.

ОПОВIДКА ПРО ХЛОПЧИКА

У Чорногорiї, країнi суворих гiр, жив колись хлопчик з великими, майже зовсiм чорними очима, що звався Блаже Брайович. Так сталося, що серед багатьох таких, як сам, тiльки вiн умiв читати й писати, -Блаже, на його ж таки прохання, навчив цього сiльський священик.

Усi однолiтки Блаже мрiяли чимскорiше викохати вуса i взяти до рук рушницю, а вiн хотiв для себе одного -- набратися розуму, щоб не поступатися навiть перед самим архiєпископом.

Хлопчикiв батько, Раде, суворий велетень, що любив свiй пiстоль i рушницю, як хто iнший свою люльку, називав сина ягням i часто з тривогою питав сам себе: "Що ж iз ним буде, як прийдуть вовки?"

Цей жилавий i дужий чоловiк називав вовками не туркiв, проти яких чорногорцi столiттями вели партизанську вiйну, а своїх-таки одноплемiнцiв -- чоловiкiв з того роду, що здавна ворогував iз його власним.

Бо за тих часiв у Чорногорiї ще панувала кровна помста, -- мов невигойна хвороба, переходила вона з поколiння до поколiння. I героїчна пiсня невеличкого народу, що чинив у горах мужнiй опiр турецькому засиллю, була водночас жалобним голосiнням народу, що сам себе знекровлював мiжусобицями й чварами. Чоловiки одного роду вбивали чоловiкiв iншого, бо тi колись звели зi свiту їхнiх кревних. I здавалось, що цьому не буде кiнця-краю.

Помщатися жiнкам i дiтям вважалося ганебним, вигублювали самих чоловiкiв. Мати й двi сестри Блаже злякано уривали розмову чи роботу, коли в горах раптово лунав пострiл, бо ним могли вбити не ведмедя або зайця, а Раде, чоловiка й батька.

Блаже й сам спершу здригався, почувши луну пострiлу, що вiдбивалася вiд стiн гiрських ущелин. Та коли вiн побiльшав i добре навчився читати й писати, страх за батька вже не так його мордував. Хлопець зрозумiв, що батько, хоч i бував несамовитий у гнiвi, мiг при потребi бути обачний i хитрий, мов лис. Тому Блаже тепер трохи не так потерпав за батькове життя. Та його щораз дужче облягали думки про те, що чоловiки, озброївшись пiстолями й рушницями, блукають у горах, охопленi жадобою помсти, а хату, дiтей i поле скинули на жiночi плечi. Частенько вiн, бувало, лежав у своїй бiлiй з чорним облямуванням гунi на травi пiд гранатовим деревом, поклавши бiля себе Бiблiю -- єдину книжку, що була в господi.

У цiй книжцi вiн прочитав такi слова, яких нiколи не чув вiд чорногорцiв, навiть вiд самого архiєпископа. Тому вiн вважав їх таємницею, якої не можна вимовляти вголос. Вони вчили прощати, ба навiть любити своїх ворогiв. Вони казали про сумирних духом, про блаженних, що злинуть на небеса невинними, як дiти.

А коли вiн зводив очi й дивився вгору, на зелений лист гранатового дерева, помiж яким рум'янiли ще не зовсiм достиглi плоди, у пам'ятi його вставав веселий дядько Петар, материн брат. Того ясного сонячного ранку пiд оцим деревом вiн кричав i заточувався, мов п'яний, а з-пiд притиснутої до грудей руки сочилася кров... Тут, пiд оцим деревом, вiн упав обличчям у траву й вигукнув свої останнi слова:

-- Помстiться за мене! Це були...

Дядько Петар так i не встиг назвати своїх убивць. Вiн помер ще перед тим, як надвiр повибiгали жiнки.

Отодi Блаже охопив священний гнiв. Вiн знав, хто вбив дядька Петара, хоч той i не назвав iмен убивць. Це могли зробити тiльки Джурановичi, кревнi вороги їхнього роду.

I над тiлом свого мертвого дядька Блаже заприсягся, що, коли стане дорослим чоловiком i вiзьме до рук рушницю, убивця кров'ю заплатить за кров родича.

Та кара спiткала вбивцю ранiше -- за дядька Петара вiдплатили. Батько Блаже прохромив винуватця кинджалом, зустрiвши серед гiр у лiсi. Тодi Джурановичi забили найменшого батькового брата Леку, красеня з тендiтними руками.

Тепер треба було помщатися вже не за дядька Петара, а за дядька Леку. Страшна ворожнеча не минала, й не було надiї, що вона колись таки минеться.

I Блаже став iз жахом думати, що, може, йому доведеться -- ножем чи кулею -- вкоротити вiку малому Iво, тому самому, з котрим вони удвох так часто ловили форель, поки ще Блаже не знав, що Iво -- з роду Джурановичiв, їхнiх смертельних ворогiв.