Джеймс Крюс - Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке) Страница 37

Смiх, що повернувся до Тiма Талера, налетiв на нього, мов шквал. Та по тому шквалi вже настав штиль, Тiм уже цiлком володiв своїм смiхом. Витерши рукою сльози, вiн спитав:

- Пане Рiкерт, ви ще пам'ятаєте, що я пообiцяв вам, вiд'їжджаючи з Гамбурга?

- Нi, Тiме.

- Я тодi сказав: "Коли я повернусь, я вже смiятимусь". I ось я смiюсь. Я вмiю смiятись, пане Рiкерт! Умiю, Крешимире! Джоннi, я вмiю смiятись! Тiльки... - Тiм аж похлинувся смiхом. - Тiльки я не збагну, як воно так вийшло.

Тiмовi друзi, що вже злякались були, чи не збожеволiв Тiм вiд щастя, зрадiли, почувши, що вiн говорить цiлком розумно.

- Ти давно вже мiг вернути собi смiх, сказав Крешимир.

- Як же це?

- Про що ми з тобою щойно забилися?

- Що я одержу назад свiй смiх.

- Так. Ну, а що мало статися, коли б ти виграв цей заклад?

- Я б одержав свiй смiх назад. Так воно й вийшло!

- Але ти б його однаково одержав, хоч би й програв заклад, Тiме!

Аж тодi хлопець уторопав, у чому рiч. Смiючись, ляснув вiн себе по лобi:

- Авжеж! Програвши заклад, я також вернув би собi смiх! Та й дурний же я був! Я б мiг закластися з ким завгодно, що одержу свiй смiх назад. I так чи так, одержав би!

- Ну, не так воно просто, хлопче, - озвався Джоннi. - З ким завгодно закластися ти б не змiг, бо ж тодi ти б мусив перше сказати, що не маєш смiху, а цього ти не мав права робити. Ти мiг забитися тiльки з тим, хто здогадався про вашу з Трочем угоду, цебто з Крешимиром.

- Але зi мною, - докiнчив Крешимир, - твiй заклад був безпрограшний.

Тепер, позбувшися своєї бiди, Тiм ураз побачив, яка проста була вся справа. Виходило, що вiн, розгублений i зневiрений, цiлi роки тицькався з одного чорного ходу в iнший, замiсть iти навпростець. Вiн вигадував хитромудрi плани, рахував на мiльйони. А смiх собi повернув за багато дешевшу цiну, дешевше, нiж коштує мала пачечка маргарину, за один пфенiг.

Ось який дешевий смiх, коли платити за нього грiшми, але справжню його цiну не вбереш i в мiльйони. Смiх, сказав Салех-бей, це не крам на продаж. Його треба заслужити.

Тридцять третiй аркуш

ПОВЕРНЕНИЙ СМIХ

Мряка тим часом перейшла в дрiбний дощ, але нiхто з чотирьох того не помiтив. Не чули вони й чиїхось непевних крокiв на сходах. Лиш як усi четверо разом замовкли, то почули, що хтось до них спускається, i обернулись.

На вузеньких кам'яних сходах, похитуючись, виринула з темряви худа, згорблена постать. У промiннi лiхтаря з'явилися довгi ноги в чорних штанях, тодi бiлi руки з довгими пальцями, бiла манишка, над нею довгобразе обличчя. Нарештi постать, уже освiтлена з нiг до голови, спинилась пiд табличкою "Чортовi сходи" й замислено сперлась на мур iз обтесаного каменю.

То був барон.

Тiмовi знову залоскотав у горлi смiх. "Чорний хiд!" - глузливо пролунало в нього в головi. Таж це чорт iз лялькового театру, рухлива лялька на ниточках, така кумедна та недотепна, що аж жаль було її. I Тiм Талер, хлопець, що знову навчився смiятись, стримав себе: не засмiявся.

Барон сiв на кам'яний схiдець i повернув своє бiле як крейда обличчя з мiцно стуленими губами до Тiма та його товаришiв.

Тiм пiднявсь до нього.

- Вернiться в лiкарню, бароне.

Троч пiдвiв на хлопця очi й ще мiцнiше стис губи.

- Бароне, вам не можна тут сидiти.

Тодi Троч нарештi розтулив рот i хрипким голосом спитав:

- А на що ви забивались, пане Талер?

- На один пфенiг, бароне.

- На один пфенiг? - Троч аж пiдхопивсь, але зразу ж обперся знову об стiну. Майже жiночим голосом вiн вереснув:

- Дурнi! Ви б могли забитись на мою спадщину!

Згори надбiг, перестрибуючи через три схiдцi зразу, знайомий Тiмовi шофер.

- Пане бароне, вам же не можна так!

- Дайте менi двi хвилини поговорити з цим юнаком, а тодi вiдвезете назад у лiкарню.

- Як хочете, але в такому разi я нi за що не вiдповiдаю, пане бароне!

Шофер пiднявсь на кiлька схiдцiв вище й став там.

А внизу при пiднiжжi сходiв стояли Джоннi, Крешимир та пан Рiкерт - мовчазна Тiмова охорона.

- Можна на хвилину спертись на вас, пане Талер?

- Будь ласка, бароне! Я тепер при силi! - Тiм тихенько засмiявся.

Троч зiперся на юнакове плече.

- Ваша спадщина, пане Талер...

- Я зрiкаюся її, бароне!

Троч отетерiв, але тiльки на одну мить.

- Розумно робите, - сказав вiн. - Це спрощує все дiло. А маючи пароплавство, ви зможете жити бiльш-менш у достатку.

- Пароплавство, бароне, я подарую своїм друзям.

Троч з подиву так вирячив очi, що те видно було навiть крiзь темнi окуляри.

- Але ж тодi наша угода не дала вам нiякої користi, пане Талере. Ви тепер такий самий бiдний, як були спочатку! Не маєте нiчого, крiм прогорiлого лялькового театру!

Тiм засмiявся вже голоснiше.

- Ваша правда, бароне. Я мушу все починати спочатку. Але те, що я маю тепер, за останнi роки стало для мене цiннiше, нiж будь-якi акцiї в свiтi.

- Що ж це таке?

Замiсть вiдповiдi Тiм просто засмiявся на весь голос. Барон вiдчув, як пiд його рукою трясеться вiд смiху хлопцеве плече. I почув у тому смiховi зовсiм новi нотки, густiшi, мужнiшi, нiби акомпанемент до давнього смiху-дзвiночка. Троч вiдвернувся й махнув рукою своєму шоферовi. Той квапливо збiг униз, пiдхопив барона пiд руку й повiв нагору.

Тiм гукнув:

- Видужуйте, бароне! Щоб були знову цiлий-здоровий! I спасибi вам за всю науку!

Троч не оглянувся. Шофер почув, як вiн буркнув:

- Еге, цiлий! Як же я буду цiлий без цього!

Тiм дивився вслiд бароновi, аж поки того поглинула темрява.

Тiмовi друзi теж пiднялися до нього й проводжали Троча поглядами. Джоннi прогув:

- Такий багатющий, а щастя чортма!

За хвилинку й вони побрались нагору. Попереду, на набережнiй, загурчав, заводячись, мотор, рушила з мiсця машина, i гудiння мотора стихло вдалинi.

Скоро вони вийшли на набережну. Навпроти стояло темною тiнню таксi родича Джоннi.

- Їдьте до мого гаража, Джоннi, - сказав пан Рiкерт, - Ми пройдемося пiшки.

- А хiба ви й досi живете в тiй бiлiй вiллi, пане Рiкерт? Барон же казав менi, що ви тепер працюєте вантажником.

- Так воно й є, Тiме. Завтра я тобi все розкажу. Ти ж не вiдмовишся погостювати в мене?

- Ну, що ви, пане Рiкерт! Я ж iще повинен вашiй матусi показати, що вже вмiю смiятися. Чи, може... - Тiм вiдвернув обличчя. - Може, вона вже...

- Нi, нi, Тiме! Жива й здорова! Ходiмо!

Над дверима до вiлли свiтилася лампочка. Бiлi дверi з круглим балконом над ними та з двома свiтлими кам'яними левами обабiч них нагадували острiв у океанi темряви, привiтний, гостинний берег пiсля довгих блукань у бурхливому морi.

Тiмовi здушило горло, коли вiн пiдiйшов до лагiдних левiв. А коли вiдчинилися дверi й вийшла, спираючись на палицю, старенька панi Рiкерт, повненька, круглявенька, з бiлими як снiг кучериками, хлопець насилу стримався, щоб не розревтись та не кинутись їй на шию. Спинившись перед нею, вiн пробелькотiв, смiючись i плачучи воднораз: "Ну, що ви тепер скажете, панi Рiкерт?" Але нiхто тих слiв не зрозумiв, та й не намагався зрозумiти, бо командування вже перебрала до своїх рук старенька господиня. Вона спитала:

- Все гаразд, Крiшане?

А коли син її кивнув головою, полегшено перевела дух i сказала:

- Так це ж треба вiдсвяткувати, дiтки! Але хлопець хай лягає спати. Бо вiн зовсiм не при собi.

Як звелiла панi Рiкерт, так i сталося: Тiмовi довелось хоч-не-хоч лягти в лiжко, i виявилося, що так воно й краще, бо вiн майже зразу заснув, як каменюка.

Другого дня старенька влаштувала так, щоб бути вдома самiй, коли прокинеться Тiм. Зробити це було неважко, бо хлопець прокинувся аж пополуднi.

Вони вдвох поснiдали - хоч було таки пiзненько для снiданку, але панi Рiкерт так любила снiдати, що рада була зробити це й удруге. А тодi Тiмовi Талеровi довелось розповiсти про все до крихти, що вiн зазнав вiдтодi, як виїхав iз Гамбурга. Та вiн i сам радий був про все розповiсти.

Розмахуючи газетою, вiн вигукував: "Сенсацiоне! Сенсацiоне! Iль бароне Троч е морто! Ун рагаццо дi кваттордiнi аннi адессо iль пiу рiччо уомо дель мондо! Сенсацiоне!"

"Який вiн став гарний! - подумала панi Рiкерт, слухаючи хлопця. I як умiє балакати по-чужоземному!"

Тiм розповiдав старенькiй про свої пригоди, наче про якусь комедiю, виставу в театрi. Тепер, коли до нього повернувся смiх, багато такого, що доти було жахливе, здавалося просто смiшне. Вiн розповiдав про свої чудернацькi заклади з Джоннi, про розбиту люстру в готелi "Пальмаро", про картини в генуезькому та афiнському музеях, про iнтриги в замку, про Салех-бея, про маргарин, про подорож довкола свiту, про повернення до Гамбурга, про мачуху та Ервiна, про темну годину трамваїв.

Тодi настала черга господинi розповiдати, i вона почала видимо задоволене:

- Знаєш, Тiме, як ти не повернувся з Генуї та як до нас прийшов спершу пан Крешимир, а потiм отой здоровило Джоннi, я зразу здогадалася: тут щось не так. Менi не хотiли сказати, в чому рiч. Бо в мене, щоб ти знав, вада серця. Але я вже бiльш як вiсiмдесят рокiв iз нею живу, з тiєю вадою, i ми вже звикли одна до одної. Отож я трошечки понишпорила й знайшла того листа, що ти писав iз Генуї. Ну, i дiзналася вже трошки бiльше.