Юрий Ячейкин - Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи (на украинском языке) Страница 6

Але годi вже гаяти час побутовими дрiбничками. Краще розповiм про пригоду, яка не мала i не мас собi подiбних в усiй свiтовiй iсторiу. А дiзнався я про неу зовсiм випадково...

Небреха мав одну свосрiдну звичку. Вiн любив серед бiлого дня залiзти до свосу коробки, вмоститися перед холодною грубкою, бозна-коли абияк зрихтованою з рудого заiржавiлого вiдра, i запалити люльку. I от за хвилину жерстяний димар, що стримiв з одного бортового iлюмiнатора, починав курiти сивими кiльцями. Це один з найрiшучiших i найхоробрiших капiтанiв обережно випускав дим у грубку, точнiсiнько як отой школяр, що вперше поцупив у тата цигарку i нишком запалив уу на кухнi. Ну, школяра ще можна зрозумiти. А от капiтана Небреху годi зрозумiти.

Якось я ласував на верандi запашною пастою, коли дивлюся - в'юниться над коробкою димок. Ну, думаю, час уже розгадати цю тасмницю. Пiдкрався до коробки i зазирнув усередину.

Так i с! Капiтан Небреха сидить коло грубки, палить люльку, а на колiнах - пiдручник фiзики для середньоу школи! Я тодi ж зауважив, який саме роздiл його зацiкавив. Це був безсмертний роздiл про закон всесвiтнього тяжiння. А з розгорнутоу сторiнки дивився сам першовiдкривач, генiальний англiсць, великий вчений Iсаак Ньютон.

- Якби не ця людина, - делiкатно почав я розмову, - ви, капiтане, можливо, нiколи не торували б мiжзоряних шляхiв i оце не палили б люльки у старiй коробцi перед саморобною грубкою.

- А ви не поспiшайте, юначе, - спокiйно застерiг мене капiтан Небреха. - Якби свого часу я забарився бодай на мить, ви б зараз, очевидячки, шукали зовсiм iншоу причини, а цього портрета у пiдручниках не було б...

Я ошелешено заклiпав очима. А капiтан любесенько поклав пiдручника на денце колишнього вiдра, неквапно вибив з люльки гарячий попiд i натоптав уу свiжим тютюном.

- Авжеж, - наголосив вiн, - якби я забарився ще на мить, космос, можливо, досi ховав би вiд людства своу тасмницi.

Капiтан пiднiс сiрника до свого постiйно дiючого вулкана, занурився у тютюнову хмару i почав свою дивовижну розповiдь:

- Все почалося з Азимута. Хлопець вiн загалом хороший i штурман здiбний, а все ж мав одну неприсмну рису - любив сперечатися i старших повчати. А сперечався вiн, як затятий, нi сну йому не треба, анi спочинку... Ото, пригадую, якось один науковець захищав кандидатську дисертацiю на популярну тему: "Чи було життя на Марсi?" А мiй штурман був йому за опонента. То Азимут так виснажив усiх присутнiх своуми запереченнями, що кандидатське звання надали йому, а не тому невдасi-науковцю. Аби спекатися... I, щоб ви знали, потому його на захист дисертацiй не запрошували, боячись, що вiн за мiсяць матиме звання академiка. Ну, i я намагався не розмовляти з ним на науковi теми...

Так от. Зараз я вже не скажу певно, з якого саме приводу, але якось я необережно бовкнув у присутностi Азимута про Ньютонове яблуко.

Азимут негайно повертасться до мене, дивиться в очi i категорично заперечус:

- Нiякого яблука не було!

- Як це не було? - лагiдно переконую його. - Навiть у свiтовiй лiтературi цей факт заресстровано i в календарi ювiлесм вiдзначено.

- Це ще не факт! - затявся Азимут. - Це лiтературний анекдот!

Признатися, тут я теж почав гарячкувати.

- А закон всесвiтнього тяжiння теж анекдот? - кричу. - Якби не яблуко, не було б закону!

Слово за слово, i Ньютонове яблуко стало для нас справжнiм яблуком незгоди. Тiльки й мови, що про яблука, як восени у заготiвельникiв.

Азимутовi що? Йому байдуже. Вiн до суперечок i дискусiй звик, змалку гартував свос горло. Вiн навiть увi снi хрипiв як сновида :

- Яблуко вiд яблунi далеко не падас...

Словом, Азимут упирався як мiг, але я теж правив свосу, хоч менi од тих суперечок було, як вiд кислицi. I що ви гадасте? Хоч я його остаточно i не доконав своуми доказами, але таки змусив трохи поступитися. Як зараз це пам'ятаю. Ми сперечалися цiлу нiч. На ранок Азимут очманiв i як пiдкошений упав на лiжко. Але я не дав йому довго розкошувати. Вже з першими пiвнями пiдняв його на ноги i кажу:

- Було яблуко! В Англiу пiдсоння саме для яблук!

Азимут хитасться, але ще намагасться боронитися.

- Не повiрю, - стогне вiн, - поки не побачу вочевидь...

- Гаразд! - зрадiв я. - Побачити ще не пiзно!

Сон iз нього наче рукою зняло. Вiн витрiщився на мене, як оце ви на початку розмови.

А тим часом дивуватися тут нема чого. Якщо подумати, що ми бачимо? Ми бачимо променi свiтла, вiдбитi вiд навколишнiх речей. Будь-яка картина, вiдтворена нашим зором, це неймовiрно складна мозаука свiтла рiзноу тональностi. А куди ця мозаука iде? Ясно - у простiр. Отже, щоб побачити якусь стародавню картину, слiд просто наздогнати тогочасну мозауку i пришвартуватися до неу. А тодi роби з нею що хочеш, хоч фотографуй.

Коли Азимут утямив мою iдею, нам уже сперечатися не було потреби. Адже вiд теоретичних розрахункiв ми переходили до практичного дослiду. А на практицi мiй штурман завжди дiяв зi мною синхронно.

- Ось тобi завдання на цей день, - наказую я Азимутовi, - пiдрахуй з упередженням на тиждень сьогочасне мiсцезнаходження тогочасноу мозауки Ньютона та яблука.

Азимут негайно сiв обчислювати. От що таке залiзна дисциплiна!

Ну, дав йому завдання, а самому треба розв'язати задачу набагато складнiшу. Азимутовi що? Йому тiльки пiдрахувати координати. А вести коробку - менi. Що, думаю, робити? Як випередити свiтло, що сягнуло вже на кiлькасот рокiв? Звичайно, нинi кожен школяр знас, що в такому разi слiд скористатися гарматою, яка долас силу тяжiння. Але хто дасть менi гармату, коли йдеться про смiховинну приватну суперечку? У мене язик не повернувся б мотивувати цим...

I тодi я пригадав, що в музеу космiчних мандрiв експонусться одна з найперших таких гармат. Правда, потужностi цiсу примiтивноу споруди не вистачило б навiть пiдкинути сучасний зорелiт хоч до зони штучних супутникiв, але мою портативну коробку вона могла закинути аж на край Всесвiту. Хоча я не любитель мандрувати таким робом. Нiчого не бачиш, нiчого не вiдчувасш... Мить - не встигнеш заплющити i розплющити очi - i ти вже на мiсцi. Зникас усяка романтика мiжзоряних мандрiвок. Але самi подумайте, що я мав робити?

Саме тодi я вперше i востаннс погодився з працiвниками Музею космiчних мандрiв на дуже невигiдний для мене товарообмiн, Вони вже тодi полювали на мою космiчну колекцiю, бо, крiм славетного робота Малюка, якого капiтан "Козир списав з борту за надто грайливу вдачу, вони нiчого путнього не мали.

Так от, на свою допотопну гармату вони вимiняли казковi речi. Можете менi повiрити. Досить сказати, що я не пошкодував пера жар-птицi, килима-лiтака, чобiт-скороходiв i, головне, скатерки-самобранки. Чи варто згадувати, що в музеу негайно скасували буфет i склали щiльний графiк огляду експонатiв з пташиного польоту, нiчних екскурсiй з чарiвним пером жар-птицi i швидкiсних пробiгiв по музею у чоботах-скороходах? Та за такi скарби я на ухньому мiсцi вiддав би десять гармат!

Того ж дня я набив коробку мiлiметровим жаростiйким дротом, наче це була не спортивна, а вантажна ракета, i заклав коробку в гармату.

Азимут теж не пiдвiв: координати з упередженням на тиждень вирахував учасно. Запрограмували гармату на певний квадрат зоряного неба й увечерi стартували. Мить - i ми вже на мiсцi. Вiд такоу несподiваноу змiни навiть моторошно стало. Щойно навколо була рiдна тепла земля, аж гульк - уже космiчна холоднеча. Наче хто тобi за комiр сипонув сухого колючого снiгу.

Ну, хоч ми й випередили свiтло, але роботи ще було до бiса. Рiч у тому, що ми анiчогiсiнько не бачили. Воно й зрозумiло, адже свiтлова мозаука за час свосу подорожi розпорошилася на десятки квадратних свiтлових мiсяцiв, а нам треба було змонтувати уу на якiйсь сотнi квадратних метрiв.

Отут i знадобився жаростiйкий дрiт. Один кiнець його ми втопили у киплячi надра понадновоу зiрки, а другий приклепали до закоцюблого вiд холоду понадстарого карлика. Рiзниця температур створила бiля коробки таке надпотужне силове поле, що всi тутешнi свiтила почали обертатися навколо нас, а промiння потягло, як магнiтом. Це було незабутнс видовище, справжня святкова карусель!

Але не буду брехати, спочатку нам дуже не пощастило - ми ввiмкнулися не за адресою. Воно у всiляких там книжечках усе добре виходить, а насправдi ой скiльки доводиться морочитися!

Ми ввiмкнулися просто в розпал абордажного бою мiж пiратським i крамарським суднами. Знасте, трiпотить Веселий Роджер - бiлий череп iз кiстками на чорному клаптi, виблискують рапiри, шпаги, алебарди, абордажнi сокири, слiпить очi зловiсна морзянка пострiлiв з мушкетiв i пiстолiв, свищуть кулi, невблаганнi пiрати стрибають з реу на рею...

А серед цiсу веремiу сидить папуга i ще пiд'юджус морських розбишак бридким голосом :

- Пiастри!.. Пiастри!..

Ну i вигляд пiрати мали, я вам скажуу У кожного одне око перев'язане чорною стрiчкою, у вухах пiвмiсяцем сяють величезнi сережки, пики неголенi, як у ужакiв, у зубах вони тримають гострi кинджали, а у волохатих руках - багатоствольнi пiстолети...

Азимутовi тодi не повезло. Вiн беззбройний опинився в епiцентрi бiйки i тiльки ухилявся вiд небезпечних ударiв. А потiм не втерпiв i майстерним хуком звалив з нiг якогось напiвголого здоровила. Я йому потiм докоряв за безпiдставне втручання в iсторичний процес.