Юрий Ячейкин - Народження Адама (на украинском языке) Страница 6

Слiд було готуватися до приземлення.

Нарештi капiтан Небреха знявся з колоди, насунув на свою загорiлу, як бронза, голову кашкета i зарипiв на протезi до пульта управлiння.

Хоч як мене дратував його затрапезний вигляд, але спостерiгати, як вiн фiлiгранне керус коробкою, було справжньою насолодою. Бачили б ви, як вiн з натхненним чолом фортеп'янного вiртуоза вмостився серед численних важелiв!

Одразу носовi дюзи заграли пронизливу увертюру до божественноу симфонiу гальмування. Пiд акомпанемент запаморочливого вищання коробку понесло, як музейний драндулет на химерних вибоях периферiйного битого шляху. Вiд несподiваних поштовхiв ракету трусило так, що навiть я змушений був вицокувати зубами якусь тривожну партiю.

А капiтановi хоч би що! Сидить собi i чутливо прислухасться до принадних звукiв, торкаючись час вiд часу наужачених важелiв.

Ось пiд врочисте бухкання правобортного квартету ми мало не зачепили цирк Платона, коли проскакували пiд самiсiньким Мiсяцем. Ось звуковi хвилi пiднялися до переможних спалахiв, коли зореплавець впритул розстрiляв небезпечний рiй небесних ядер, якi астрономи чомусь охрестили метеоритами.

Скажу одверто, вiд нелюдськоу майстерностi капiтана у мене волосся ставало сторч i кров холола у жилах.

I от, коли ми на першiй космiчнiй швидкостi вдерлись у зону штучних супутникiв, я виразно вiдчув, що в капiтановiй партитурi явно бракус мужнього голосу людини.

- Грiм i блискавка! - чимдуж заволав я. - Капiтане, що ви робите? Ви порушили правила навколоземного руху! Хiба ви забули, що в зонi штучних супутникiв рух приватного космотранспорту суворо заборонено? Ех, тепер заберуть права та ще оштрафують!

I уявiть, капiтан Небреха поставився до моух критичних зауважень цiлком об'сктивно.

Навiть бiльше того - у свою космiчну симфонiю вiн ввiв дует, взявши на себе партiю другого солiста.

Вiн притишив двигуни, щоб нашi голоси домiнували над модерним хаосом звукiв, i заспiвав свосу:

- Азимуте, красно дякую за дружню пересторогу. Скажи менi тiльки, куди подiлася твоя заборонена зона?

Я припав до окуляра телескопа.

- Даремнi намагання, штурмане. З однаковим успiхом ти мiг би шукати супутники у мiкроскоп. Ну, хто в доiсторичнi часи закинув би ух на орбiту?

I справдi. У навколоземному просторi, де ще так недавно юрмилися, мов на ярмарку, мiрiади супутникiв з радiопередавачами, телевiзiйними ретрансляторами i фотоапаратами, тепер зяяла бездонна незаймана порожнеча.

Вiд хитромудрих штучних створiнь не лишилося й голки. Нiби ух нiхто i нiколи не вiшав на небi.

Видно, я таки даремно голився. Це тiльки ускладнить iсторичнi переговори представникiв майбутнiх iнтелектуалiв з колишнiми троглодитами.

Однак вийшло не зовсiм так.

Я вже складав у головi вишуканi дифiрамби на адресу видатного зореплавця, коли раптом з лiвого борту Землi у веселчастому сяйвi сонячних протуберанцiв виринув на траверз Великого Воза циклопiчний дисколiт оригiнального вигляду.

Формою i кольором вiн надто нагадував гiгантський сирник. Якби вiн справдi був устiвний, ним можна було б нагодувати усiх мешканцiв Сонячноу системи.

Вiд такого, незвичайного дивовиська я мало не остовпiв.

Що воно означас? I куди ми потрапили? Якщо в минуле, то звiдки узявся цей орбiтальний млинець? А якщо у майбутнс, то куди подiлися штучнi супутники? А може, нащадки замiсть засмiчувати навколоземний простiр численними супутниками випекли на заводах один космiчний млинець та й поклали на нього усю радiо-, теле- i фотообслугу планети? А що?

Атож! Тепер настала моя черга кепкувати. Нема чого збивати мене з пантелику!

- Капiтане, - хитро докинув я, - ви лишень гляньте, куди сягнули олiмпiйськi рекорди! Бачите, якийсь троглодит чи троглодитка закинули диск аж на орбiту...

Але досвiдченого зореплавця нелегко збочити з обраного ним курсу.

Небреха на мить одiрвався вiд важелiв i спокiйно зазначив:

- А чи не здасться тобi, Азимуте, що на дискольотi ось цiсу хвилини черговий навiгатор записус у бортовий журнал: "Вже елементарне вiзуальне спостереження показало, що на Третiй iснус високотехнiчна, хоч i малокультурна цивiлiзацiя. Так, розумнi iстоти нерозумно перетворили навколопланетний простiр на космiчний смiтник, бо викидають туди консервнi бляшанки". Причому консервною бляшанкою вiн вважас саме нашу коробку.

Нi! З капiтаном Небрехою несила сперечатися. Отакоу! Невже ми i вони гостi в одну хату?

Та я не встиг обмiркувати нову для мене проблему як слiд: заревли двигуни, вiщуючи фiнальнi акорди космiчноу iмпровiзацiу капiтана Небрехи.

На посадку мiжзоряний вовк пiшов з заплющеними очима. Оцим граничним трюком вiн, певно, намагався вкрай уразити мене. I таки вразив. На серцi зробилося тоскно, а на спину наче хтось сипонув жменю крижаного космiчного пилу.

Я теж заплющив очi, але з iнших мiркувань...

Аж раптом - ТОРОХ-ТОРОРОХ!

Перед очi попливла зоряна туманнiсть.

Запала цiлковита тиша.

Ура! Ми на Землi!

7. СЮРПРИЗИ МЕЗОЗОЯ

Ситуацiя, скажу я вам, нагадувала стародавнiй анекдот (або майбутнiй, як на погляд капiтана Небрехи). Словом, анекдот такого змiсту.

Один пасажир сiв у Брянську на поузд "Москва - Киув". Знайшов свос купе, заходить. А там ще один чоловiк сидить. Новоприбулий зрадiв попутниковi i починас знайомитися :

- Куди удете, якщо не секрет?

- У Киув, добродiю.

- От здорово! - аж пiдскочив новоприбулий. - Технiка тепер на висотi! Подумати тiльки, от ви сидите напроти мене i удете у Киув, а я сиджу напроти вас i уду в Москву.

Отак само безглуздо виходило й у нас.

Хоч ми подорожували в однiй ракетi, але в капiтана станцiсю призначення було далеке минуле, а кiнцевою зупинкою його штурмана було далеке майбутнс. Це треба вмiти - тримати курс у протилежнi боки i дивитися на сузiр'я в один iлюмiнатор.

Та нiчого. Факти така вперта рiч, що ламають опiр найвпертiшого опонента.

Очевидно, капiтан Небреха був такоу ж думки, бо ми синхронно прикипiли носами до скла iлюмiнатора.

Перед нами вiдкрилась дивоглядна картина.

Хоча ще тiльки-но почало свiтати, але предмети було видко досить виразно.

Наша коробка стала на грунт унiкального заповiдника.

Уявiть собi досить простору, затишну галявину i тиху замрiяну рiчку, яка спокiйно плине, ховаючись за соковитим очеретяним тином. На тому боцi уу серед чагарника та екзотичних дерев мальовничо височить величенький пагорб, всiяний трикутними скелями.

На узлiссi купами стоять химернi дерева iз конусоподiбними стовбурами, з гострих вершин яких вiялом стирчать тирхатi чуприни. Деякi рослини нагадували природнi гаманцi, бо з ухнiх розчахнутих стовбурин, мов банкноти, визирали паки зеленого листя. Де-не-де були понатиканi товстi дерева з такою волохатою верхiвкою, що мимоволi здавалося, нiби на них поодягали вивернутi кожухи. Тут i там серед буйних заростей папоротi виструнчилися розкiшнi пальми.

Лiс чатувала передранкова тиша. З очерету нечутно виповзав слабкий синюватий туманець...

Так, це був чарiвний живий музей флори!

- Капiтане, - сказав я Небресi, повертаючись до нашоу остогидлоу дискусiу, - чи ви не помилилися?

- Авжеж, помилився, - незадоволено пробурчав вiн. - Тiльки слiпий мiг би ще сперечатися...

Його слова були для мене мов райська музика. Хоч ми й приземлилися, але я почував себе на сьомому небi.

- Таки схибив у розрахунках! - бiдкався самокритичний капiтан. Замiсть кам'яного вiку заскочив аж у мезозой!

Визнаю, падiння з сьомого неба було вiдчутне. Виявлясться, капiтанова хвороба прогресус!

- Тисяча тиранозаврiв! - гримiв мiжзоряний вовк. - Це не що iнше, як крейдяний пралiс!

- Капiтане, - намагався я вгамувати його, - нiякий це не пралiс, а чудовий ботанiчний парк, який створили нашi з вами нащадки. От зараз пiду покличу сторожiв, i все одразу з'ясусться.

- Стiй! - суворо наказав менi капiтан Небреха. - Якщо ти вийдеш, майбутнi палеонтологи навiть кiсточок твоух не знайдуть.

Я невдоволено зиркнув на капiтана, бо тiсу митi й гадки не мав, що оцим, здавалося б, деспотичним наказом вiн врятував менi життя.

Нiчого не залишалося, як знову втупитися в iлюмiнатор.

I раптом я мало не скрикнув з несподiванки. Пагорб, що панував на протилежному боцi рiчки, зрушив з мiсця! Чи менi приверзлося? Але нi!

Гора звелася на товщеннi ноги. Хрипке позiхання, що нагадувало сердите гарчання, долинуло до нас. А ожила гора, важко. сопучiу i крекчучи, вже продиралася крiзь лiс i туман до рiчки. Потiм з задоволеним буркотiнням плюхнула у тиховiд.

Ми чули, як пiсля ранковоу ванни тiлиста iстота заходилася натоптувати свос неосяжне черево осокою та очеретом.

Аж тут задвигтiла земля, нiби на нас невблаганно котилася навала важких танкiв. Це враження ще бiльше посилювалося несамовитим брязкотом i гуркотом. I ось, трощачи i вивертаючи з корiнням дерева, що стовбичили на шляху, на галявину вдерлася валка дужих, але неповоротких чудовиськ.

ухнi куполоподiбнi п'ятиметровi тулуби надiйно захищали багатокутнi роговi пластинки, що вкупi утворювали непробивний панцир. На кiнцях довгих окiльцьованих кiстяними тилягами хвостiв - приголомшливi булави, з яких навсiбiч стирчали пiвметровi гостряки.