Алексей Котигорошко - Украинский национализм: только для людей Страница 13

«При цьому слід враховувати, що національно свідомі кадри з досвідом державного будівництва — це золотий фонд нації і його треба берегти»[66]. Курсив и жирный шрифт даны в оригинале.

Это очень показательная оговорочка, которая заставляет припомнить, что мы слышали о роли элит в системе нациократии. Чтобы сомнений не возникало, рекомендуем заглянуть в другой документ «Тризуба» — «Декларацию националистических принципов». Поясняя концепцию освободительной борьбы украинской нации, тризубовцы отмечают, что эта борьба должна вестись «на засадах ідеології українського націоналізму і під єдиним керівництвом націоналістичного революційного Проводу, створеного на базі Національного Революційного Ордену»[67]. Как строятся отношения между массой и этим «проводом» разъясняет небольшой текст «12 черт характера украинского националиста», размещенный в виде приложения к «Декларации». Четвертый пункт гласит: «4. Дисциплінований, це значить, що він безоглядно підпорядкований і вірний аж до смерті Ідеї Українського Націоналізму, Організації Українських Націоналістів і своїм провідникам. Кожний наказ для нього святий. Він знає, що дисципліна — це основа організації сили, а анархія — це руїна. Тому він завжди підтримує авторитет Проводу Української Нації в Організації». Там же в приложении размещены «44 правила жизни украинского националиста». Пятое правило говорит о том же: «Залізна дисципліна щодо Ідеї та Проводу і обов'язок праці є Твоєю чеснотою». Что это всё как не вождизм, авторитаризм и иерархия?

Правда, и в Декларации присутствует множество слов о самоуправлении и народовластии. «Тризуб» пафосно заявляет:

«Наша політика: Боротьба за українську Україну, а не за можливість панувати над власним народом.

Наша боротьба: За владу народу, а не за владу над народом».

Ну чем не демократы? Однако тут же рядом «Декларация» не оставляет от демократизма камня на камне:

«Національне народовладдя — це узаконена система визначальної ролі корінного народу в державному будівництві та функціонуванні держави, за якої творити закони, керувати суспільством і судити громадян можуть тільки обранці народу — із числа носіїв національної ідеї цього народу».

А ну-ка вопрос на сообразительность: кто с точки зрения «Тризуба» является носителем национальной идеи украинцев? Догадайтесь с одной попытки! Члены «Тризуба», который построен как организация орденского типа. Некоторые из идеологов «Тризуба» даже видят в этом принципе главное преимущество своей организации над всеми остальными. Например, об этом пишет Иван Сута[68]. Так что право осуществлять «народовластие» «Тризуб» зарезервировал только за собой, а свою организацию выстроил на принципах иерархии и авторитаризма. Потому все эти разговоры о власти народа на самом деле призваны прикрыть власть над народом.

Такое специфическое лицемерие или умышленное недоговаривание у «Тризуба» часто встречается. Взять ту же внешнюю агрессию. Официально идеологи «Тризуба» учат, что их организация выступает мир, состоящий из сосуществующих национальных государств. Тот же Иван Сута гневно осуждает социал-националистов за великодержавные амбиции. Дескать, идеал его организации «світ національних держав, що живуть на засадах мирного співіснування». Исключение он делает только для России, на которую мечтает напасть и развалить, и то мотивирует эти агрессивные намерения утверждением, что Россия не национальное государство, а империя. Однако в программные документы «Тризуба» включен «Декалог украинского националиста», финальный пункт которого гласит: «10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства і простору Української держави». Куда же Украине вести экспансию, если после уничтожения ненавистной им России кругом будут мирно сосуществовать только национальные государства? Видимо экспансию следует направить против соседних национальных государств. Но как же тогда мирное сосуществование?

То же самое касается приоритета интересов нации над общечеловеческими ценностями. «Тризуб» конечно его признает, но формулирует очень уклончиво. Вот одно из самых прямолинейных утверждений по этому поводу, которое мы нашли в «Декларации националистических принципов». Там подвергнуты критике «демолибералы»:

«їхня боротьба за “права людини ”, але без прав націй — це боротьба за поневолення і знищення націй. їхнє протиставлення християнським і національним цінностям “загальнолюдського” — це боротьба за створення всесвітнього концтабору й утвердження себе в ролі диктаторів світу»[69].

Вот собственно и вся конкретика…

Поскольку «Тризуб» считает себя организацией орденского типа, у него должно быть тайное знание, к которому допускают только посвященных. Даже партия Тягнибока, которая никогда не настаивала на своем орденском характере, использовала в 90-е годы две программы — одну для Минюста, другую для внутреннего пользования. Тем более это можно ожидать от «Тризуба». Так что это лишь верхушки айсберга.

Поскольку к тайным документам этой организации мы доступа не имеем, посмотрим, что пишут в своих работах другие ее идеологи. Ограничимся лишь одним примером. В 1996 году в Дрогобыче вышла брошюра Богдана Червака, призванная популяризировать основы украинского национализма[70]. В ее выходных данных на последней странице указано, что главным редактором текста выступил Василий Иванишин — основатель и главный теоретик «Тризуба». И вот пошли откровения.

Элитарность и иерархия:

«Безпосередній уплив на формування екзистенції нації має провідна верства. Саме провід, еліта нації несе велику відповідальність за наше майбутнє та суголосність політичної практики з національними імперативами».

Верховенство национальных интересов над любыми другими:

«Іншими словами, інтерес нації — найвища домінанта, всі інші інтереси — класові, релігійні, регіональні, партійні та ін.- є лише похідними від цієї домінанти і не можуть претендувати за наріжну засаду національного поступу».

Внешняя агрессия и великодержавность:

«Державне оформлення національних устремлінь аж ніяк не є межею для подальшого самовираження нації. Нація — явище культурне і перебуває у постійному змаганні з іншими національними культурами; і це протистояння не визнає кордонів. Іншими словами, "імперіальний" дух — є неодмінною ознакою кожної здорової нації. "Нація, що залишається у своїх межах, не тужить за духовою і державною експансією, не знає імперіальної тенденції,- нація нежива" (О. Ольжич)».

Милитаризм:

«Культ ідейної мілітарності, ідейний антипацифізм — це те, що має інтенсивно пропагуватися у суспільстві, створюючи атмосферу любові до власної Армії».

«Петлюра постійно наголошував на тому, що "тримати меч" — це не лише завдання військовиків, це відповідний стан суспільства, це певне дозрівання нації, усвідомлення того, що тільки та нація, яка добре володіє мечем, може бути гарантована за свої рала, сподіватися щасливого майбутнього.

Під сучасну пору суспільство не цілком осягнуло заповіт Отамана. Є певне упередження до діяльності в Україні різноманітних українських парамілітарних структур. Замість того, щоб посилити їхній ідейний вишкіл, з них роблять мало не ворогів державності».

Так что всё по заветам Донцова и Сциборского.

Этот же набор идей гораздо более активно и открыто повторяют социал-националисты. Свободовец Андрей Ильенко в статье «Кінець ретронаціоналізму та перспективи Нового Націоналізму» воспроизводит аналогичные установки. Он считает авторитарность принципом построения не только государства, но и всех социальных учреждений. Практически этот принцип «виявляється у створені чіткої ієрархічної системи управління». Из принципа иерархичности Ильенко выводит принцип правления элит:

«Тому, керуючись принципом авторитаризму, ми зможемо змінити нарешті цей ганебний стан, привівши до влади справжню національну еліту — досконалих духовно і фізично найкращих синів і дочок свого народу, єдиний сенс і мета життя яких — беззастережне служіння своїй нації. Тільки така еліта, керуючись принципом авторитаризму, спроможна вивести нас з тотальної кризи».

Наконец Ильенко воспроизводит те же установки на великодержавность и империализм:

«Великодержавність — означає прагнення до побудови не просто заурядної країнки, а могутньої Великої України, центру цілої цивілізації. Причому це не просто забаганка мрійників, а необхідність — якщо Україна не буде великою, її взагалі не буде. Сучасна епоха ставить нас в цілком новіумови. Доба національних держав в традиційному розумінні цього слова остаточно завершується». И наконец резюме: «Геополітичні реалії змушують нас бути імперією».