Василий Бережной - Брате мiй, Орле (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович

Брате мiй, Орле (на украинском языке)

Василь Бережний

Брате мiй, Орле

1

- Що ти бачиш?

- Сiра пелена, по нiй пляма рухається. А що то?

- Море. Пливе лайнер. Мабуть, туристи... Пiсля операцiї, як тiльки одужаєш, i ми з тобою попливемо. Правда?

- Обов'язково.

- Ти побачиш, природа щедра на форми i кольори.

- Ти впевнена, що побачу?

- Авжеж упевнена! Бували тяжчi випадки, i то операцiї проходили успiшно. А в тебе... Кришталик i частково сiткiвка. Твої очi реагують на свiтло, розрiзняєш контури, плями. Значить, зоровий нерв неушкоджений. А це дуже важливо. Це головне.

- Гарний у тебе голос. I рука нiжна.

Хлопець притулив її руку до щоки, потiм поцiлував. Зрадiла: ця велика дитина любить її, довiряє. А душевний спокiй перед операцiєю - позитивний фактор. Навiщо йому знати, що шанси малi, мiзернi? О, як вона благає долю, щоб перед ним вiдкрився простiр, кольори i фарби цього мiнливого свiту!

- Лайнер уже на обрiї.

- Далеко це чи близько?

- Це там, де море зливається з небом. Здається, нiби вiн уже пливе по небу...

- Не уявляю.

- Пiсля операцiї побачиш.

Не сказав нiчого, тiльки втупився в ту сiру пелену i легенько стискував її нiжнi пальцi. Про що вiн думає?

Коли вiн мовчки замикається в собi, її проймає острах.

- Ти якийсь чудний...

Фелiкс силкувався уявити обрiй, але це було нелегко. Будинки, дерева, люди - то бiльшi чи меншi плями, та ще ж мають хоч i не чiткi, розпливчастi обриси. Предмети можна помацати, доторкнутися до них, уявi залишалось тiльки домалювати. А який же обрiй? Це була марна спроба вирватися iз тiсного свiту тiней, що тримали його протягом ось уже сiмнадцяти рокiв.

Лаборантка Юля, що стояла поруч, мрiяла, як то вони одружаться та попливуть на лайнерi звiдси до Ялти, потiм - Сочi, Сухумi... Стоятимуть отак на кормi, дивлячись, як буруниться слiд, як у небi терпляче кружляють чайки, ждучи поживи. От тiльки операцiя... якщо вдасться i все буде добре... Це перша така операцiя, професор наголошував на цьому, вимагаючи найретельнiшої пiдготовки. Сьогоднi останнiй день...

- Ходiмо, - Юля легенько вивiльнила свої пальцi з його долонi, взяла за лiкоть.

Фелiкс дав себе вести, i вони поволi пiшли парковою дорiжкою, вiддаляючись вiд моря. Юнак несамохiть прихилився до дiвчини, мовби шукаючи захистку вiд темної запони, що обступала його з усiх бокiв. Розрiзняв у нiй лише поодинокi бiлястi плями - промiжки мiж кронами дерев.

Юля привела його до вiварiю, їй треба було подивитися, чи все гаразд iз орлом, що мешкав у великiй, на зрiст людини, клiтцi. Примiщення крилатої iстоти було освiтлене сонцем, i Фелiкс помiтив чорну продовгувату пляму, що спочатку була непорушною, а коли вони пiдiйшли впритул - попливла перед очима. Юнак розкинув руки i вхопився за мiцне пруття.

- Брате мiй, Орле! - шепотiли його сухi вiд раптового хвилювання губи. - Ти в клiтцi, i я теж...

- Вiдiйди! - торгала Юля за плече. - Вкусить! Дзьобне!

Фелiкс не вiдходив i все щось шепотiв до птаха, скаржився йому на свою долю. Орел зупинився i з цiкавiстю слухав. У гострих його очах спалахували проти сонця iскри, Юля подумала, що птах злоститься, i знову попросила Фелiкса вiдiйти вiд клiтки. Раптом юнак почув, як щось зашелестiло, i помiтив, що темна пляма у клiтцi набагато збiльшилась.

- Що сталося?

- Орел розправив свої крила.

- Навiщо?

- Дивний ти. Певне, йому кортить полiтати.

Фелiкс знає, що птахи лiтають, йому розповiдали. Не раз чув: "Журавлi вiдлiтають у вирiй", "Шпачки прилетiли!" Але як вони лiтають - уявити не мiг. Або лiтаки чи космiчнi ракети.... От сюди його привезли лiтаком, а хiба не так само в автобусi?

Юля взяла його руку своїми нiжними пальцями i вiдвела вiд клiтки.

- Нам пора в палату.

Вiн обернувся i тихо вимовив:

- До побачення, Орле...

- Оце ти добре сказав: до побачення. Пiсля операцiї побачиш, який вiн здоровенний i який у нього дзьоб.

...Юля познайомилася з Фелiксом незабаром пiсля того, як його поклали в клiнiку Iнституту. Ставний красень з гривою темно-русого волосся одразу привернув до себе увагу. Медсестри, якi чергували вечорами, навперебiй розповiдали, який вiн гарний, який начитаний, скiльки знає вiршiв напам'ять, пiсень! Ще й на скрипцi грає. Iнколи вони просиджували а ним у вестибюлi до пiзнього вечора, слухаючи скрипку i вiршi. Та дiвчата не здогадувались, що вiн декламує свої власнi поезiї, цю таємницю розкрила Юля.

- А чиї це вiршi? - якось спитала запального юнака, i вiн зашарiвся, немов дiвчина. Розгублено вiдповiв:

- Не пригадую вже... Може, Малишковi чи Сосюринi...

- Я добре знаю творчiсть цих поетiв, - упевнено сказала Юля, - а цi вiршi не траплялись, та вони й не в їхньому стилi.

- То чиї ж вони по-вашому?

- Присутнього тут молодого i, можна сказати, здiбного поета...

Фелiксове обличчя пойнялось вогнем, на ньому з'явилась винувата дитяча посмiшка. Дiвчата почали допитуватись, чи це справдi його поезiї, i коли вiн кивнув головою та розвiв руками, - заплескали в долонi, та так гучно, що старша медсестра мусила їх закликати до тишi. Юля попросила продекламувати ще, i молодий поет, вiдклавши скрипку, декламував, похитуючись у такт рядкам. Це були вiршi про нещасливе кохання, розлуку, омрiяну зустрiч, яка не вiдбулася. Оспiвував Фелiкс i дощ та грозу з громом i блискавкою. Щиро просив небо "вогненними списами пошматувати завiсу темряви".

Отодi вiн i зворушив Юлине серце. Молоду лаборантку враз охопило не знане досi почуття, солодке й щемливе.

- Це станеться, - говорила вона довiрчо, - ти прозрiєш, от згадаєш моє слово! Твоє iм'я означає щастя, i я щаслива, що ми зустрiлись...

- Химернi життєвi шляхи... Одних вони зводять, iнших розлучають.

- А нас не розлучить нiхто i нiщо! - у захватi шепотiла Юля.

З кожним днем стосунки їхнi мiцнiли, i чим бiльше вони спiзнавали одне одного, тим дужче розгорялося почуття. Фелiкс тепер мiг навiть iмпровiзувати вiршi.

Дiвчата-медсестри жартiвливо сварилися на струнку, як тополька, лаборантку, яка все частiше виходила з Фелiксом у сад:

- Ти крадеш у нас поезiю!

А як тут усидиш в примiщеннi, коли весна, витьохкують соловейки i саме повiтря напоєне чарами молодостi!

- Який сьогоднi великий Мiсяць! - прохоплюється у Юлi. - Ти його помiчаєш?

- Нi.

- Не журися, вже недовго чекати. Пiдготовка до операцiї майже закiнчена. Тодi побачиш i Мiсяць i зорi.

- "Зоре моя вечiрняя, зiйди над горою..." - замрiяно продекламував Фелiкс. - Правда, гарно сказано?

- У Шевченка все гарне.

Сидiли мовчки, притулившись одне до одного. З моря доносився приглушений шум.

- Ти чуєш, Юлю?

- То хвилi накочуються на берег.

- То дише наша планета. Отак, як ми з тобою.

- Не вигадуй, ми живi, а Земля...

- I Земля жива!

Цього Юля нiяк не може збагнути. Говорить про камiння, гори, вулкани, розтоплене ядро.