Василий Бережной - Iстина поруч (на украинском языке) Страница 12

Ошелешений Петро сiв у своє крiсло. Вiн не знав, що робити. Завести мотор - небезпечно. I їх поб'є, i машину. Вискочити та розiгнати їх за допомогою лiхтаря? Це, мабуть, найкраще.

Вилiз з кабiни, постояв на крилi - воно ритмiчно похитується: вгору, вниз, вгору, вниз - сковзнув на м'який грунт i забiг наперед.

- Стiйте! - закричав з усiєї сили.

А вони йдуть, наче це їх i не стосується. Петро бачить сотнi напружених нiг, наче вони приросли до апарата i тепер носитимуть його вiчно.

- Стiйте! - Петро пiднiс над головою руку. Голомозi не зупинялися.

- Ну, що ж, - говорив сам до себе космонавт, - я вас попередив.

Пiдняв лiхтаря i ввiмкнув свiтло.

Слiпучий снiп сизуватого промiння освiтив переднi постатi, але голови в них дуже нахиленi, аж до грудей, i Голомозi, мабуть, побачили тiльки блiдi вiдсвiти.

Яворовим вiдходив задом i все бив i бив їх промiнням, але лiтак не зупинявся. Трохи похитуючись, вiн сунув просто на Петра, i пiлотовi довелося вiдступити набiк.

Прикусив губу, напружено думаючи. Була мить, коли вiн хотiв пустити в дiю мазера. Але схаменувся, помiркував i вирiшив, що ще встигне. Цiкаво, куди вони прямують?

Знову зайшов наперед, нагнувся i присвiтив їм прямо в обличчя, в сухi блискучi очi. Нiхто не зупинився, навiть не клiпнув. I Петро помiтив якусь автоматичнiсть їхнiх рухiв, вони ступають своїми тонкими ногами, як сновиди. Придивився до їхнiх напружених лиць i охнув: усi цi Голомозi загiпнотизованi! Якась стороння могутня воля керує їхнiми рухами... Яворович мимоволi озирнувся навколо. Нiде нiкого. Тiльки жовтава мла сповиває оцей дивовижний лiс та розмiрено шурхають кроки:

- Шу-у-рх, шу-у-рх...

- А хай вам грець! - вигукнув Петро. - Побачу, що буде далi.

Залiз у кабiну. Венерiєць похитувався, наче п'яний, грiзна трубка його i стрiли валялися на пiдлозi. Придивившись, Петро помiтив - Рожевий притупує ногами i не безладно, а в такт, як отi, що несуть лiтака, - шу-у-рх, шу-у-рх... "I його захопило... - подумав Яворович. - А мене все-таки не бере, не бере... Може, дати йому нюхнути нашатиря?" Вiн уже був потягся до аптечки, але рука не досягла, треба встати, пiдвестися, а йому не схотiлось. Та й навiщо розбуркувати бiдолашного? Адже вiн, мабуть, дуже стомився - ого, скiльки вони з ним протюпали...

- Шу-у-рх, шу-у-рх...

Заколисує. Петровi теж хочеться подрiмати пiд оцей шурхiт, руки й ноги якось обважнiли, потерпли. Вiн зручнiше вмощується в сидiннi, простягає ноги. Згадує, що не закiнчив монтувати турбiну, але ця думка ковзнула по його свiдомостi, як легка хмарина в чистому небi. Встигне, вiн ще встигне, хай тiльки несуть. Бач, як плавно похитується лiтак:

- Шу-у-рх... шу-у-рх...

Ноги його починають вiдбивати такт - спочатку помаленьку, а потiм дужче i дужче. Так продовжується доти, доки вiн не цокнув каблуком по чомусь металiчному. Цей цокiт порвав павутину зацiпенiння - Петро здригнувся, схопився, потер долонею чоло. Ох, i штукарi! Мало й його не приспали... Чи, може, це просто втома?

Поспiшаючи, щоб не передумати, Яворович дiстав пляшечку нашатиря, понюхав сам, а потiм тицьнув пiд нiс венерiйцевi. Той схопився, як ошпарений. Постояв, оторопiло озираючись навколо, а тодi швиденько схопив трубку i стрiли. Озброївшись, витяг iз складок своєї одежi два "гриби" одного подав Петровi, а другого почав сам їсти. Живлюча волога одразу вiдсвiжила Яворовича. Кожен м'яз у нього забринiв силою, думки з'являлися чiткi, як блискавки.

Найперше - треба оберiгати свою свiдомiсть, зосередити силу волi, щоб дiяти, дiяти. Закiнчити монтаж турбiни вертикального пiдйому. Налагодити зв'язок з "Астероїдом".

I Яворович з подвоєною енергiєю взявся за роботу.

ЗАХМАРНА КРАЇНА

Свiтало. Петро розплющив очi i з подивом помiтив, що свiтанок не жовтий, а бiлий. Вiдхилив шолом скафандра, вiдсунув прозору шторку кабiни. Вгорi помалу обертались диски турбiни - вiн таки змонтував її! Загiпнотизованi Голомозi iшли з ракетопланом на плечах, а вiн робив своє дiло. I не подумав про вiдпочинок, доки не встановив турбiни. А тодi закрився в кабiнi i заснув. Рожевий спав i зараз.

Виглянувши з кабiни, Яворович побачив, що тепер апарат несуть пологим схилом високого узгiр'я. Внизу - суцiльнi сувої хмар, десь пiд ними i сизi лiси, а тут - кам'янистий бiк гори, обплетений голубою сiткою чiпкої рослинностi. Повiтря прозоре, хоча небо вистелене тугими пасмами хмар. На вершинi гори бiлiють якiсь велетенськi кулi - чи камiння, обшпуговане дощами?

Яворович здогадався, що саме там, де ото громадяться бiлi кулi, i починається Захмарна Країна. Вона, мабуть, розкинулась на високогiрнiй мiсцевостi, вiдгороджена знизу й зверху потужними пластами хмар. Нижнi вiддiляють її бiд поверхнi планети, верхнi - вiд космосу. "Ну, що ж, - думав Петро, вдивляючись в її бiлу стiну, що потроху наближалася i виростала аж до хмар, - побачимо твої дива!.."

Лiтак ритмiчно похитувався, Голомозi несли його нагору, здається, з такою самою швидкiстю, як i по рiвному. Чи вони вiдпочивали? Чи, може, їм дали змiну? Петро цього не знав, але як би там не було, а запас енергiї в них, очевидно, невичерпний. Залiзна воля їхнiх господарiв витискує з них стiльки сили, скiльки потрiбно.

До вершини вже рукою подати.

Яворович виразно бачить, що то не камiння бiлiє, а якiсь кулi. Ось одна поруч... З якого ж вона матерiалу зроблена? Петро вдивляється в напiвпрозору плiвку, бачить там якiсь розпливчастi плями, але не може роздивитися що то.

Лiтак уже рухається по рiвному плато. Багато куль бiлiє над жовтими гаями - аж до самiсiнького обрiю. Повiтря тут чисте, прозоре, видно далеко. Ген-ген темнiє, нiби замикаючи оцю квiтучу рiвнину, якась зубчаста стiна чи то архiтектурна споруда, чи, може, скелi. Нiжно-жовтi дерева обступають кожну кулю, i здається, що то й не куля, а гiгантська бiла квiтка чи коробочка бавовника. Кулi розташованi досить далеко одна вiд одної; помiж ними снують Голомозi, наче тiнi, наче безтiлеснi примари. I кожен з них несе якийсь вантаж, - що саме - Петровi важко розiбрати.

Ракетоплан раптом перестав похитуватись, зупинився i плавно лiг на майданчику, оточеному живою огорожею iз жовтих кущiв, правда, бiльше схожих на пучки дроту. Поряд з апаратом здiймається величезна куля. Петро окинув її поглядом i вiдчув, що в душу йому заповзає якийсь тривожний неспокiй, недобре передчуття. "От, значить, i прибули... - подумав, щоб заспокоїти себе. - Цiкаво, цiкаво..." А сам поглядав на Голомозих, що, поставивши лiтака, гуртувалися осторонь. Очi в них були розплющенi, але Петровi здалося, що цi бiдолашнi ще й досi сплять. Ось вони, як по командi, повернулися в один бiк i пiшли. Заворушився i Рожевий у кабiнi. Поглянувши на кулю, що бiлiла майже над самiсiньким апаратом, вiн затиснув свою чорну трубку пiд лiвою пахвою i схопив стрiлу, готовий до бою. Петро машинально стиснув у кишенi металiчний корпус мазера. Та враз Рожевий випустив з руки стрiлу, i вона впала пiд ноги. За нею покотилася i чорна трубка. Рожевий подрався до виходу, але Яворович швидко закрив шторку кабiни, i вiн безпорадно мацав її сухенькими руками. "Що це з ним дiється? - здивувався Петро. - Чи не збожеволiв?" Рожевий судорожно вхопився за його лiкоть i притулився до плеча, нiби ховаючись вiд удару. Потiм запустив пальцi у свiй високий чуб i закрив ним чоло. Пiсля цього вiн полегшено зiтхнув, вiдсунувся i, обравши спокiйну позу, затих.