Василий Бережной - Iстина поруч (на украинском языке) Страница 16

"А чому, власне, генiальнi? - вхопився Петро за останню думку. - Може, тому, що створили бiологiчних роботiв? Але ж головне все-таки мета. Навiщо? - ось питання. Яка ж у них мета? До чого вони прагнуть?"

Хотiлося спитати про це у ближчої кулi, але подумав, що краще вже мати справу з Великим Розпорядником (був упевнений, що той стежить за кожною його думкою).

Праворуч i лiворуч, близько й далеко бовванiють бiлi кулi над жовтими кущами. Але всi вони поступаються розмiром кулi Головного Розпорядника, жодної iншої такої Петро не побачив. Деякi зовсiм маленькi - наче пуп'янки.

Тиша. Цiлковита тиша. Голомозi снують помiж кулями, не звертаючи нiякої уваги на космонавта i його товариша. Рожевий час вiд часу зупиняється i ворушить губами - Петро здогадується, що вiн запитує про свою Гiлочку, але нiяких звукiв не чути. Та ось вiн заметушився, затупцював, обертаючись на всi боки, наче стрiлка компаса помiж магнiтами. Яворович нацiлив на нього апарата, зробив кiлька кадрiв.

Рожевий глухо пробурмотiв:

- Я вже вiдчуваю: вона близько, близько...

Пiшов, як сонний, по боковiй стежцi, жовтi колючi кущi хвиськали його по обличчю, а вiн усе йшов, простягши вперед руки. Петро на-ледве встигав за ним. Так вони йшли, може, хвилин десять, Рожевий раптом кинувся бiгти. Тепер i Яворович побачив ту, яку той називав Гiлочкою. Дiвчина йшла, притискуючи до грудей щось схоже на темне горнятко. Грацiозна постать її огорнута золотистою матерiєю, i це вiдтiняє її темно-синю шкiру; жмут високого волосся, перев'язаний з самого вершечка, конусом похитується на головi.

Яворович ледве встиг пiдняти кiноапарата, як вони кинулись навстрiч. Може, за крок вiд Рожевого дiвчина спинилася i повернулась до нього спиною. Вiн пiдняв руку, мабуть, щоб обернути її до себе, але стримався i сам став до неї спиною. Петро не знав, чи говорили вони мiж собою в цей час, але стояли отак довго. I, можливо, порушуючи їхнi звичаї, вiн пiдiйшов до закоханих i сам повернув їх обличчям до обличчя. Вiдiйшов i ще зробив кiлька кадрiв. Спохватившись, поглянув на їхнi очi: хотiв побачити сльози, сльози радостi! Але очi в них були сухi, блискучi.

Невже не виступила жодна сльозина? Чи, може, вони взагалi не плачуть?

Дiвчина заспiшила з своєю ношею, не пiшла, а побiгла помiж кущами. Золотистий її одяг зливався iз жовтим фоном.

- Чого ж ти її вiдпустив? - спитав Петро, поглядаючи в обличчя Рожевого i намагаючись прочитати на ньому вираз щастя чи суму. Обличчя було непроникне, однакове. Отже, переживання всi десь у глибинi єства.

- Сказала: мусить виконати обов'язок, - глухо промовив Рожевий. - Вона ще не знає, що її чекають вищi обов'язки у себе на батькiвщинi.

Вiн стояв i дивився в той бiк, де важка запона хмар ховала його рiдний край.

- У вас є таке почуття - любов до батькiвщини?

- Коли б не було - i ми б опинилися серед Голомозих.

Гiлка незабаром повернулась i повела їх до свого житла. По дорозi Рожевий, мабуть, розповiдав їй про Яворовича, бо дiвчина частенько повертала свою голiвку в бiк чужинця i поглядала сухими блискучими очима. Та на її обличчi Петро не змiг прочитати нiчого: воно гарне, але нагадує маску.

Зiйшли в глибокий вузький яр. По його схилах зяє багато чорних отворiв. До одного з них завернула Гiлка, i вони опинилися в напiвтемнiй норi. Це було її житло. Щоб не стояти зiгнувшись, Петро сiв на долiвку, встелену якимись шматками.

"I оце ти тут живеш i не тiкаєш до нашого моря?" - спитав її коханий, i коли б Петро мiг чути цi слова, то вловив би в iнтонацiї бiль, гiркоту, протест. Але вiн не мiг чути їхньої розмови, iнколи йому дещо перекладав Рожевий, переходячи на людський дiапазон. - "Кожна гiлка мусить бути бiля свого дерева!" - патетично продовжував юнак.

Дiвчина пiдвела його до виходу i вказала на бiлу кулю, що прилiпилася над самiсiньким урвищем. Це було зрозумiло й без слiв. А Петро ще подумав: кулю цю, мабуть, видно з кожної нори, отже, Головатий, який там сидить, посилає команди-iмпульси в усi отвори. Зручна позицiя. З протилежного боку теж стовбичить Головатий, огорнутий бiлими пелюстками. Це, власне, пiдстанцiї мозку Великого Розпорядника...

Рожевий подивився на кулю i одвернувсь.

"Невже вони нiколи не сплять?" - спитав свою кохану.

"А хiба що?"- здивувалась вона.

"Як то що? Сьогоднi ж одразу ми тiкаємо звiдси!"

"Куди?"

Це запитання спантеличило Рожевого. Вiн обернувся до Петра i переказав йому розмову.

- Вона питає куди. Я не знаю, що їй вiдповiсти!

Петро усмiхнувся:

- У нас теж буває - не знаєш що сказати жiнцi.

Гiлка стояла, трохи схиливши голову набiк i з'єднавши руки на поясi. В її постатi було щось iронiчне.

"Я думаю навпаки: ти зостанешся тут... якщо хочеш, щоб ми були в парi".

- Вона думає навпаки! - вигукнув Рожевий до Петра.

Той розвiв руками:

- У нас, на Землi, жiнки теж часто думають навпаки...

"Хiба можемо ми, дiти Риби, жити в оцiй норi? - обернувся юнак до дiвчини. - Пригадай нашi простори, нашi лiси й моря, наших ровесникiв i батькiв!"

"Невдовзi настане страшне: Великий Розпорядник готується знищити увесь рiд Риби. Пiдемо туди - i ми загинемо".

Юнак вiдступив на крок, немовби бажаючи краще роздивитися на неї.

"Вiн давно обiрвав би наше буття, та не може. Вiд їхнiх бiохвиль нас захищає волосся i високi щити".

"Тут щось уже таке приготовано, що нi волосся, нi щити не допоможуть. Здiйсниться воля Великого Розпорядника".

Вони вiдiйшли в куток i притиснулись до стiни - щоб далi вiд входу, далi вiд бiлої кулi.

"Мiй любий, - сумовито говорила Гiлка, - ти усвiдом i закарбуй собi в пам'ятi те, що зараз почуєш. Досi увесь рiд Синiв Риби тiльки iзолювали, тримали в оточеннi - для якогось великого експерименту. I ось ця епоха минула, Сини Риби випили свiй час, вичерпали його день за нiччю, хоч вiн плинув довжелезною рiкою. Лишилися краплi, бо невблаганна мудрiсть Головатих - творцiв i руйначiв - от-от закриє шлюзи. Завершився iсторичний цикл, i весь народ Країни Щитiв мусить пiти у небуття, розчинитися у Невiдомостi, вернутися туди, звiдки вийшов. Коло замикається. Мусить здiйснитися воля великого розуму Головатих, що є джерелом життя i небуття. Так-так, мiй любий, гака їхня воля, такий непохитний закон. Великий Розпорядник вирiшив знищити Країну Щитiв. Уже завершено пiдготовку, вже зiбрано могутню силу, i вона чекає лише iмпульсу. Безлiч Головатих виробили в собi здатнiсть концентрувати своє випромiнювання в потужний пучок. Тепер кожен з них може посилати на величезну вiдстань бiохвилi такої сили, що проти них немає захисту. Загибель впаде на Синiв Риби, де 6 вони не були. Усе живе поляже, навiть дерева... В тобi хвилями ходить напруга, мiй любий, але ти мусиш скоритися, i, може, Велика Мудрiсть дасть нам днi i ночi, i ми вип'ємо їх разом з тобою, у парi. Це ж безглуздо гнiватись на закони Невiдомостi, адже ми з тобою все одно не вiчнi".