Василий Бережной - Iстина поруч (на украинском языке) Страница 2

Снiгова пустеля наближається. Яворович до хрускоту в пальцях стиснув штурвал. "Метеор" черкнувся кострубатої газової поверхнi - увесь його корпус загудiв, як дзвiн. Здавалось, фюзеляж ковзнув по нерiвному, горбкуватому шосе. Ковзнув i пiдскочив угору, наче камiнь, кинутий на воду Потiм ще раз, ще... Швидкiсть падала, хоч i повiльно, але падала.

Тiльки пiсля двох виткiв навколо планети Яворович вирiшив розпочати занурювання в хмари. Металеве тiло ракетоплана вiбрувало пiд натиском щiльної атмосфери. Яворович пронизав уже кiлька кiлометрiв товщi хмар, а їм кiнця й краю не видно. Швидкiсть рiзко зменшилась. Iнколи Петровi здавалось, що вона впаде до нуля, i апарат зависне в хмарах, мов голка у ватi.

До поверхнi планети залишилось шiстнадцять кiлометрiв, коли Яворович побачив на iндикаторi кругового спостереження плетиво електричних розрядiв. Слiпучi зигзаги спалахували якраз по курсу ракетоплана. Незабаром загримiли грiзнi обвали звукiв. Тепер уже грозу видно було i без iндикатора. Непривiтними салютами зустрiчала Венера космонавта. Яворович ввiмкнув рацiю, у навушниках затрiщало. Заговорив у мiкрофон:

- Попереду сильна гроза. Блискавки. Грiм.

- Постарайтесь обiйти, - почув крiзь шум i трiск знайомий голос Керманича.

- Iду в пiке.

Петро ввiмкнув головний двигун i ринувся вниз. Тепер за ревом дюзи не чути було грому, але рожевi нитки розрядiв видно було i спереду, i внизу, i з бокiв. Наче якийсь розгнiваний велетень закидав сiтку, щоб спiймати оцю зухвалу вогнедишну рибину. Була мить, коли Петро подумав, що перехитрив того ловця: слiпучi зигзаги вiддалилися. Та нараз бабахнуло так, що перекрило рев двигуна. В кабiнi затанцювали тiнi, i Петро побачив на правому крилi велику розпечену кулю. "Оце так гостинець! - промайнула думка. - Куляста блискавка, шмат плазми..." В ту ж мить вiн збiльшив швидкiсть, i куля оглушливо вибухнула позаду.

- Алло! Алло! - загукав у мiкрофон. - Район грози пройшов. До поверхнi планети лишилося...

Петро з жахом побачив, що стрiлка альтиметра стоїть на нулi. Кинув швидкий погляд на локатор - не працює. У навушниках нема навiть найменшого потрiскування. Скiльки ж до поверхнi?! Заглушив двигуна. Гарячково забилася думка: якщо перед початком грози було шiстнадцять, то зараз... зараз може бути десять, ну, вiсiм, чи сiм... Зiтхнув полегшено: все-таки до поверхнi ще далеко. Почав виправляти курс по пам'ятi. Хмари порiдшали, але видимiсть надзвичайно погана, буквально п'ять-сiм метрiв. У таких умовах дуже легко втратити орiєнтацiю. Саме цього Яворович побоювався найбiльше. "Може, я лечу прямовисно до поверхнi? - холодком проповзла думка. - Ех, повернутися б оце на "Астероїд", замiнити прилади..." Повернутися... I це зараз неможливо: невiдомо, де верх i де низ...

На екранi iндикатора кругового спостереження - сiра, незрушна пелена. Слiпий полiт продовжувався i, як здавалося Петровi, продовжувався безконечно довго. Вiн потер долонею чоло, з тривогою подумав, що зникло вiдчуття часу. I в одну мить уявив те, що зараз вiдбувається, наче подивився на все це збоку. Там, у широкому зоряному космосi високо-високо понад хмарами Венери поблискує iлюмiнаторами "Астероїд". У густому клубочiннi хмар падає, вже захоплений тяжiнням планети, невеличкий ракетоплан, а в його кабiнi сидить молодий пiлот у скафандрi i не знає, де низ, а де верх... Не знає? Петро раптом вiдчув напрямок падiння, повернув голову i, побачивши в який бiк зникає клоччя хмар, переконався - здогад його правильний. Ракетоплан падає прямовисно, треба вийти з цього смертельного пiке! Негайно, якнайшвидше!

В ту ж мить заревiв двигун, Петро з усiєї сили налiг на стерно. Страшна вага притиснула його до сидiння, кров зашумiла у вухах, в очах потемнiло, але вiн все-таки побачив поверхню планети - вона мчала до нього темною стiною. Ще зусилля, ще! Стiна планети схитнулася, вiдхилилась, але не зовсiм, не зовсiм... Ех!

В останню мить - перед ударом - Яворович встиг вимкнути двигуна. Ламаючи чорнi дерева, срiблястий "Метеор" врiзався лiвим крилом у податливу поверхню планети, а праве знялося вгору - як нiмий зойк. Чорнi дерева схитнулися над бiлою птицею та й заклякли. Чужа, iнопланетна тиша вкрила гостя з далекої Землi.

У СИНЬОМУ ЛIСI

Удар був досить сильний - Петро втратив свiдомiсть. Тiло його, мiцно припасоване до сидiння, безвiльно звисло на лiвий бiк. Хто зна, скiльки вiн отак лежав, та коли опритомнiв - жахнувся: невже вiн втратив зiр, що нiчого не видно? Широко розплющував i заплющував очi, клiпав повiками, а густа темрява - без жодного проблиску! - не розходилась. Навпомацки вiдсунув шторку шолома i обережно доторкнувся пальцями до очей. Болю нема, проте нiчогiсiнько не видно. Що за знак? Лiве плече, груди i ноги нили вiд болю, але ж голова... Шолом цiлий...

Петро натиснув на важельок правого пiдлокiтника, i сидiння трохи вiдсунулося, можна простягнути ноги. Тупий, ниючий бiль не стишувався, особливо у лiвому колiнi Поворушив ногою - нiчого, наче все гаразд. Обмацуючи ЇЇ, наткнувся на щось тверде в наколiннiй кишенi. А... та це ж лiхтар - подарунок Iнституту ядерної фiзики. Вийняв i швидко натиснув кнопку. Яскраве свiтло прорiзало темряву - отже, вiн бачить! бачить!

Виходить, що це така чорна венерiйська нiч. Пригадав, що перед аварiєю бачив якiсь чорнi дерева та й саму, власне, поверхню. Швидко, значить, стемнiло... Чи, може, вiн так довго лежав без свiдомостi?

Посвiтив угору - над срiблястим крилом його апарата вирiзьблялися гiлки дерев, наче антени. Зауважив, що гiлля вiдходить вiд стовбурiв пiд прямим кутом i має майже таку саму товщину, як i стовбур. Листя не видно. Гiлки, як i стовбури, нагадують труби, гладенькi, без жодного сучка, i - головне однакової товщини вiд початку й до кiнця. Коли б дерев було не так багато, Петро мiг би подумати, що то справдi антени. Вони й поблискували пiд промiнням лiхтаря, наче воронений метал.

Петро вибрався iз сидiння. Насамперед вiн налагодить рацiю: треба ж негайно встановити зв'язок з "Астероїдом"!

Дивна рiч: критичне становище, в яке вiн потрапив, нiби й не турбувало. Вiн його просто не усвiдомлював. Хотiв якомога скорiше передати iнформацiю, розповiсти про те, що побачив - про оцей чудернацький лiс, про темiнь венерiйської ночi. Головним у цiй ситуацiї було те, що вiн, посланець земного людства, опинився на поверхнi iншої планети. А те, що його лiтак врiзався у цю поверхню i, можливо, зламав крило, що з такого положення неможливо стартувати,- все це зараз його зовсiм не турбувало. Воно згодом заповзе в душу холодком, наповнить розпачем серце. Але це буде згодом, а зараз Петро, розбираючи рацiю, час вiд часу поглядає на чорноту за ковпаком кабiни i думає про цю несамовиту планету, яка зустрiла його блискавицями i океаном темряви.

На Землi теж бувають темнi ночi, особливо восени. Вiн ходив до школи в райцентр за чотири кiлометри на другу змiну i повертався додому поночi. Але хiба то було таке "поночi", як зараз? Навiть коли над головою не сяяли зорi, то й тодi все-таки тьмянiла, угадувалась стежка, бовванiли дерева, будiвлi... А тут не видно нiчогiсiнько!