Игорь Росоховатский - Бiлi звiрi (на украинском языке) Страница 7

Вiн спiдлоба глянув на Семена i сказав, мовби думаючи вголос:

- Це буде йому найкращим пам'ятником.

Вiн думав, що ця реплiка пiдiллє масла у вогонь, i не помилився. Темнi Семеновi очi спалахнули, обличчя пожвавiшало.

- Пам'ятником? - перепитав вiн. - Ти гадаєш, ми йдемо, щоб поставити пам'ятник?

- А чого ж? - продовжив гру Тiм. Вiн знав, що Семен пояснює залюбки. Це лишилось у нього з дитинства, з того часу, як старший брат завжди щось пояснював йому, навiть коли пояснення були непотрiбнi.

Семен допитливо подивився на Тiма, зрозумiвши, що той прикидається. Тiмовi очi були невинно запитальними. Семен прийняв гру. Надто вже вiн любив її. Надав своєму обличчю виразу загадкової багатозначностi i промовив, несвiдомо наслiдуючи брата:

- Пам'ятаєш, вiн пише: "Непотрiбних знань не буває..."

Поснули вони швидко. Семен неспокiйно крутився увi снi, стогнав. Йому снилося, наче їх оточили бiлi звiрi. Найбiльший з них, ватажок, розкрив пащу, всiяну гострими iклами, i закричав:

- Знаєш, хто я? Я - Бiдолаха! Ти думав, ми зникли разом з людьми? А ми залишились! Та ти не бiйся. Ми не чiпатимемо вас зараз, ми чекаємо на вас бiля озера...

- Нi! - вигукнув Семен i прокинувся.

На нього стривожено дивився Тiм.

- Що сталося? - спитав Семен буркотливе. - Чого ти витрiщився на мене? Спати не даєш...

- Ти кричав у снi, - сказав Тiм, перевертаючись на другий бiк.

Семен прислухався до того, що робиться надворi, йому почувся трiск гiлок. Вiн схопив зброю, тихенько пiдвiвся i попрямував до виходу. Стараючись, щоб голос звучав сонно, сказав:

- Якщо вже ми рано прокинулись, то збираймося в дорогу.

- А куди ти зараз iдеш? - спитав Тiм, не обертаючись.

- Подивлюсь, яка погода, - вiдповiв Семен.

Гра тривала далi.

Увiмкнувши ранцевi гравiтри, вони летiли низько над дорогою. Через кожнi десять кiлометрiв виходили на зв'язок. Праворуч вiд них громадилися скелi, зводячись зазубреними пiками в порожнє блiдо-бузкове небо. Лiворуч дорога по краю круто уривалась, iнодi траплялися напiвзгнилi дерев'янi стовпчики, що лишилися вiд колишньої огорожi. I скрiзь - в ущелинах скель, обабiч дороги - стримiли, наче дротянi "їжаки", кущi лиху.

Розвiдники опустилися в долину, густо порослу цим чагарником. Зрiдка, мов оазиси, траплялися гайки молодих дерев. Кора на них була незаймана.

- Схоже на те, що тут немає бiлих звiрiв, - з пiдкресленою безтурботнiстю сказав Тiм. - А хотiлося зустрiти хоча б одного з них... Невже нам не пощастить?

"Страх невiдомостi непокоїть над усе", - згадав Семен рядок з вiрша i втiшив товариша:

- Може, ще й зустрiнемо. Тiльки невiдомо, кому тодi пощастить.

- Мабуть, вони вимерли з голоду, - бадьоро сказав Тiм. В голосi його виразно вчувалася надiя.

- Це було б непогано, - усмiхнувся Семен.

Попереду замаячила темна шапка горба, заросла кущами та деревами. Тiльки-но вони проминули його, за закрутом рiчки вiдкрилося мiсто. Блищали дахи будинкiв, вiдливала сталлю вода басейну посеред круглого майдану. Прямi вулицi простяглися вiд нього, мов променi зiрки.

Розвiдники довго роздивлялися мiсто в бiноклi. Здавалося, хоч один же хтось мусить з'явитися на цих вулицях, виглянути у вiкно, вiдчинити дверi будинку. Проте мiсто було безлюдне, й будинки скидалися на соти, з яких викачали мед i викурили бджiл.

Вони перелетiли через рiчку i кiлька разiв облетiли мiсто. Не помiтили нiчого пiдозрiлого й вирiшили опуститися на майданi. Оглянули його i вийшли на довгу пряму вулицю.

Гучно лунали кроки на плитах. Розвiдники трималися посеред вулицi, подалi вiд будинкiв. Скоса поглядали на вiдчиненi й напiввiдчиненi дверi, але заходити довго не наважувались. Пройшли повз магазин з виставленими у вiтринах товарами, повз майстернi. Тiм чекав, що ось-ось до їхнiх крокiв приєднається iнший звук. Вiн почав вдивлятися в порожнi вiкна: раптом там з'явиться чиєсь обличчя?

Семен зупинився бiля будинку iз зiрваними дверима й вибитими шибками. Стояв, трохи схилившись уперед, i його обличчя вiдбивало болiсний роздум.

- Зайдiмо? - спитав вiн i, не чекаючи вiдповiдi товариша, вiдповiв сам: - Зайдiмо.

Тiм пiшов слiдом за товаришем, поквапливо ставлячи на бойовий звiд пiстолет-лазер.

Вони опинилися в темному довгому коридорi. Мов три бiйницi, свiтилися входи до кiмнат.

- Постiй тут, - сказав Семен i ввiйшов до найближчої кiмнати.

За хвилину звiдти почувся його голос:

- Заходь.

Тiм розслабив пальцi, що стискали рукоятку пiстолета.

Кiмната, очевидно, була вiтальнею. Овальний стiл, шафи в нiшах, крiсла з високими спинками. Товстий шар пилюки лежав на меблях, на пiдлозi. Всi речi стояли на своїх мiсцях, нiчого не було перевернуто, розбито - нiяких слiдiв боротьби.

Вони оглянули другу кiмнату. То була спальня. Поперек широкого лiжка лежав скелет людини з поламаними шийними хребцями.

В третiй кiмнатi - дитячiй - вони побачили два скелети: дорослого й дитини. Скелет дорослого лежав бiли входу в кiмнату, скелет, дитини - в кутку. В обох - поламанi шийнi хребцi.

Навдивовижу ясно пригадав Тiм рядки записiв. Вiн побачив усю сцену загибелi людей, почув їхнi крики...

Враз пересохло в горлi, захотiлося швидше вибратися звiдси.

Однак Семен i не збирався йти. Вiн опустився на дитячий стiльчик, що жалiбно зарипiв пiд ним. Звук був неприємний - нiби вони почули скаргу мертвого дому.

Семен сидiв у незручнiй позi, зiгнувшись, поклавши пiдборiддя на колiна i напiвзаплющивши очi. Тiмовi здалося, що вiн знає, про що той думає, що згадує. Йому знову вчулися вiдчайдушнi крики, швидкi кроки, брязкiт зброї. Довгi бiлi тiла, що ожили в його пам'ятi, розпластувалися в стрибку. Вривався у вуха, пробивав голову навилiт жахливий писк.

Нiяк не вкладалася в рамки звичної логiки страшна арифметика. На цiй планетi бушували вiйни й повенi, виверження вулканiв i епiдемiї. Вченi застерiгали проти забруднення навколишнього середовища, висловлювали рiзнi пророцтва. Та хто мiг передбачити, що найстрашнiшою i невiдворотною небезпекою, "карою небесною" стануть якiсь невеликi тварини, названi бiлими звiрами.

Тiм помилявся: Семен думав не тiльки про цю планету. Вiн згадував: "...i тодi я сказав Євгеновi:

- Нам щонайменше потрiбен ще рiк.

Я знав, що представник президiї академiї прислухається до моїх слiв, що вiд нього залежить фiнансування наших дослiдiв. А втiм, i Євген пам'ятав про це.

- Нашi дослiди вже коштували немало! Ми не можемо без кiнця витрачати державнi грошi!

- Однак комусь це може обiйтися ще дорожче, - заперечив я.

Валя з жалем, майже з презирством, подивилася на мене i демонстративно вiдвернулася.

- Кому ж? - засмiявся Євген. - Марсiанам?.."

Семен хитнув головою, вiдганяючи невiдчепнi спогади, i незграбно пiдвiвся. Потягнувся, розминаючись пiсля довгого сидiння.

- Мабуть, ми знаємо досить, - промовив вiн, не помiчаючи запитання в поглядi Тiма.