Юрій Моро. - Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних Страница 5

– Не встояв?

Тиша. Тар зрозумів, що Могила не уклінно чекав на відповідь.

– Не існує, брате Остапе, жодного пекла.

– Гм, – задумався отаман. – Невже за гріхи людські немає Божого суду?

– Божий суд, мабуть, на землі відбувається, – припустив князь, сприймаючи із певною огидою подібні міфічні уяви співбесідника. Але Тар добре усе розумів.

Раніше, він лише інколи робив дірки у Межі, від чого казкові уявлення місцевих втілювалися. Не-Реаль існувала сама по собі, виключно за її особистими законами, а людство будувало серед тих законів свою історію, своє життя. Останні століття стали випробуванням для нього. Магія, потойбічні. Усе це постало реальним для людей. Звісно, що не всі повірили. Однаково, як і те, що не всіх ті зміни торкнулися. Незважаючи на ці обставини, князь розумів, що зараз, у цю саму мить, невіра людей у новітній, змінений ним світ була хибною і навіть безглуздою.

– Важко погодитися із твоїми словами, – Могила протяжно зітхнув. – Сподіваюсь, що ти не всюди був.

– Я теж, – погодився Тар, аби надати бесіді крихту людяності.

– А насправді, – навіщо їздив? Усі кажуть різне. Ежик Зрадник, наче, хворобу свою невиліковну лічити. Турет лаявся, що ти у кобзарі гайнув і шаблю на дівчат проміняв. А Хриць… Сам знаєш. Він злий з-за смерті брата на Захарських. Тож записав тебе у цебекські зрадники і спровадив «додому» – до Вульфінорії. Божевільна дурня, скажу тобі. Той Хриць…

Остап зітхнув та, помовчав, запитав:

– У чому правда? Так і будеш мовчати?

– Буду, брате, – князь повільно випустив дим. – На то і воля людині дана.

Тар бачив, що відповідь Могилу не задовольнила, але отаман нічого не сказав.

– Які справи на Січі? – трохи потому змінив тему князь.

– По завтрашньому обіді, брате, Рада має бути. То ж ти вчасно повернувся, – примітив Могила. – На місце Кошового Отамана шість куренів своїх кандидатів виставляють. Гармаша – з Боринського, Півня – з Бузинського, Когута – з Лисківського, Поглумка – з Погорбицького, Межихату – з Соснянського й Томарука – з Липінського. Хтозна, кого оберуть. Може, і крові трохи пролиється. Сам знаєш, як бува. Свою ж кандидатуру я виставляти більше не буду. Бачить Бог: старий я став. Молодим дорогу треба дати.

Князь погодився, хоча й у вправності та енергійності Могили він не мав великих сумнівів.

– І як з цим покінчим, – продовжував отаман набираючим гучність голосом. – Підемо на Рівенію. Зовсім вони глузд втратили. Віру свою цебекську сповіщанину до кишені сунуть. Землі козацьких старшин, без кари якої, спалюють, а селян грабують. Ми – самозаконні, але не повновладні. Тому й виходить, що змушують козаків ковтати отруту з медом та слухати гаспидські промови рівеньської шляхти. І не тільки її. Сам, брате, усе добре знаєш. Чого я тут теревеню? – Могила повернувся до козаків на греблях. – А після Ради ми розішлемо по всій Чорноземії універсали, аби збиралися добрі люди на Січі. Велике повстання, яких ще не було, готувати будемо. І на воді, і на землі свого закону, своєї влади покаже чорноземський сповіщанин. Так брати?!

Могила вдарив куркулем9 по борту у ритм барабану, на що команда в один голос рівно гримнула ствердним криком.

– До речі, Якове, – Могила повернувся і хитро зиркнув на Тара. – А ти можеш собі уявити хто ці промови до мене у голову запхнув?

Тар знизав плечима, хоча і згадав від кого Яків цих слів наслухався перед подорожжю у невідоме. І хто в його серці запалив вогонь, а у голові – думки про повстання. Могила не міг того знати. Ніхто не знав.

– Когут, уявляєш? От же ж… – Отаман дмухнув велику хмаринку тютюнового диму, та вона швидко полетіла позаду. – Я його ще джурою пам’ятаю. Запальний хлопець, та мені ніколи не спадало на думку, що у нього окрім шаблі щось у голові проросте. Життя дивовижне.

– Виходить, не буде бійки, – припустив Тар. – Когута оберуть. Інакше, чому ти вважаєш, що повстання почнеться?

– Має початися, брате. Має.

Тар згодливо кивнув та потупив очі у воду. «Вгорі гілля, хвиль-ля», – пронеслось у голові в князя.

Уламок VIII. Землеріз

Чайка була на середні шляху до Хорти, коли вітерець змінився на вітрисько і над козаками поповзла невелика, неприродно чорна, хмара.

– Швидше, хлопці! – закричав Могила. – Всю душу кидайте на греблі, або ж до води підем. Ось тобі, брате, – закриваючи обличчя від скаженого вітру, закричав Остап до Тара, – І пекло, якого немає.

– Що це?! – запитав князь, хоча відповідь була йому відома.

– Землеріз! – Прокричав отаман, чиї вуса розвивалися, наче дві морські мурени. – Хмара, проклята Духом Вітру! Замість блискавок списів, жбурляє велетенські кістені з шпичастими ядрами на кінці… Ліворуч!!!

Кермові умить відреагували. З десяток кроків праворуч від чайки пронісся, чіпляючи воду, велетенський сонячний шар. Неначе важок маятника, він пройшов по дузі угору. Та коли досягнув крайньої точки – розтанув, а на його місці з’явилися ще два. Оскільки хмара рухалась, то й ядра також не мали однорідної траєкторії. Вони носилися по обидва борти чайки, а одне з них заціпило весла і кілька козаків із криками вилетіли у вируючі води Босфену.

– Тримаємось, сповіщани! Не час ще для нас! – Прокричав Могила та зайняв спустіле місце на веслах. Тар також узяв греблі у руку і зробив вигляд, що він як і всі пронизається жагою до життя. А за мить, на додачу, заголосив: – Угорі гілля, хвиль-ля!!! Натиснули, брати!!! Угорі гілля, хвиль-ля…

Козаки, сміючись, надбавили потужності й гучності у голосі та що є сили веслували між блискавичних булав Землерізу. Велетень-барабанщик увесь наступний шлях до берега насилав на хмару прокляття і реготав, мов скажений. Тару здалося, що велетень не заради забави знущався із загрози. Смерть була для нього звичайнісіньким жартом.

Коли чайка досягнула Хорти, біда вже пройшла осторонь. Вітер ущухав і знову перетворювався на вітерець. На піску виднілись борозни від велетенських небесних куль. Вечоріло, наближалася ніч.

– Так ти, курінний, кажеш: пекла немає, – усміхнувся Могила.

Він стрибнув через борт до берега та розпалив кресалом забризкану водою люльку.

– Я не казав, Остапе, що його немає, – Тар сидів на борту чайки і викручував воду із намоклої сорочки. – Я казав, що воно на Землі.

Уламок ІХ. Прокляття жаги

Хортинську Січ збудували у 1593-му році від Сибова Різдва. Її засновником вважають козака Саливона Гайду – особистість міфічну, оповиту багатьма чутками. Навіть в імені Гайди кобзарі не дійшли до єдиного висновку. Хтось називає його Саливоном, інші, зауважуючи на невірності елландського походження імені, кличуть засновника Самійлом. Ім’я Самаїл зустрічається у тексті Ігерилексії, Святого Сибова письма, і носить його пророк, який закликав до народовладдя. Оскільки Січ сповідала саме устої народовладдя, ім’я Самійла отримало багато прихильників. Але ім’я – не єдиний камінь спотикання.

* * *

Минаючи Січовий базар, галас якого стихав, Тар виводив у пам’яті тексти, які прочитав в Архівах Вирія Світів княгині Цеху Мудрості Соф’ї. Тару подобалося читати, і Соф’я подобалася йому також. Інколи він так «захоплювався книжками», що навіть отримував засуджуючий погляд Меімени. Але Володарка Порядку ніколи не вдалася до ревнощів. Вона лиш глузувала й хижо усміхалась, обіцяючи колись нашкодити Соф’ї у відповідь. Загалом, справжніх емоцій на обличчі Меімени удостоювався тільки Тар. Інші князі не мали подібних привілеїв. Щонайбільше – невеличка зацікавленість, і тільки.

* * *

Другим, й куди тяжчим, камінням спотикання виявилися мотиви Гайди. Одні кажуть, що він подався до Хорти адже його жінку, дітей і усю власність спалили комаранські бусурмани. Інші вважають, що ім’ям Гайди назвався один із дворян Сковії чи ляхів Рівенії. Невідомий мав гроші та вплив, але не втримався від болючої картини беззахисного чорноземського селянства й вирішив згуртувати його для боротьби. Треті, як повелося, називають Самійла помазанцем Сиба, ангелом та, загалом, не людиною.

Як би там не склалося, а Січ існує. І існує плідно. Вона й справді оплот одного із кращих людських строїв на всі часи. Але, як і інші витвори Не-Реалі, Січ має прогалину. Тією прогалиною є зовнішня політика.

* * *

«На цьому можна облишити, – подумав князь. – Щось мені підказує, що зовнішні відносини козаків ще встигнуть мені набриднути.»

Піднявшись на пагорба, минувши зруб і ворота, ватага розділилася. Хлопці отамана відлучилися до Сповідьського куреня, сам Могила запропонував Тарові відпочити перед Радою і пішов у центр, до церковної площі та кола домівок старшин. А князь поплівся до свого Затоцького куреня.

* * *

Не дивлячись на вдалі рейди до Комарану, наймацькі походи на захід Аін – Хвиля так і не став заможним старшиною. Єдине, що він дозволив собі – зайняти проміжну ланку маломашів, що знаходилася між привілейованими зимівниками10 і голотою11. Маломаші мали у власності невеличкі рибальства або скотарства. Інколи в їх розпорядження потрапляв водяний млин. Саме останній і викупив два роки тому Хвиля, аби хоч трохи прикрасити життя комерційною складовою. У глибині душі Якову те було не треба. Він придбав млин, бо того потребував статус. Насправді ж, його думки цілком поглинули мандри й військова справа. Хвиля бажав прожити життя лицаря, але саме такий шлях і довів його курінь до загибелі, а Якова – до чахотки та згодом – до Перехрестя.