Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав Страница 11

– Геть! – заверещав на Швейка пан із звірячим виразом обличчя.

Коли Швейка виводили з канцелярії, він сказав:

– На добраніч, шановний пане.

Повернувшись до камери, Швейк повідомив усіх арештованих, що такий допит – це жарти. Там на вас трохи погримають, а наприкінці виженуть.

– Раніше, – вів далі Швейк, – бувало куди гірше. Читав я колись у книжці, що обвинувачені мусили ходити по розпеченому залізу й пити розтоплене олово, аби можна було виявити невинного. А хто не хотів признаватися, тому запихали ноги в іспанські чоботи[33] й розтягували на драбині або пекли йому пожежним смолоскипом боки, як це робили зі Святим Яном Непомуцьким[34]. Той, кажуть, верещав при цьому так, ніби з нього шкуру живцем дерли, й не переставав ревти, аж поки його в шкіряному мішку не скинули з Елішчиного мосту[35]. Таких випадків було безліч. А потім ще людину четвертували або садовили на палю десь там біля музею. А якщо злочинця кидали лише до підземелля, на голодну смерть, то він почувався так, немовби знову на світ народився.

– Тепер сидіти в тюрмі – просто забавка, – смакував далі Швейк. – Ніяких тобі четвертувань, жодних іспанських чобіт. Матраци маємо, стіл маємо, лавку маємо, не тиснемося, мов оселедці в бочці, юшку одержуємо, хліб дають, дзбанок води приносять, убиральня просто-таки під самісіньким носом. У всьому видно прогрес. Правда, трохи далеко на допит ходити, аж через три коридори й на поверх вище, зате в коридорах чисто й людей повнісінько: одного ведуть сюди, другого туди, молодого, старого, чоловіків, жінок. Принаймні радієш, що ти тут не сам. Кожен упевнено йде своєю дорогою й не боїться, що йому в канцелярії скажуть: «Ми тут порадились, і взавтра вас або четвертують, або спалять, як ви самі виберете». Напевно, тоді було важко вирішувати, що саме вибрати, і я, панове, думаю, не один би з нас у таку хвилину розгубився. Та що тут багато говорити, світ не той став, пішло з іншої бочки й, що не кажіть, на нашу користь.

Тільки-но він закінчив промовляти на захист сучасного ув’язнення громадян, як наглядач відчинив двері й гукнув:

– Швейк! Одягтись і на допит!

– Я одягнуся, – відповів Швейк. – Я проти цього нічого не маю, але боюся, що тут якась плутанина. Адже мене раз уже з допиту поперли, то я боюсь, аби пани, які тут сидять зі мною, не гнівалися, бо я йду вже вдруге на допит, а вони ще й разу там не були. Ще, чого доброго, почнуть мені заздрити.

– Вилізти й не патякати! – була відповідь на джентльменську заяву Швейка.

Швейк знову опинився перед добродієм з обличчям злочинця, той без будь-якої передмови запитав твердо й рішуче:

– У всьому признаєтесь?

Швейк втупив свої лагідні сині очі в невблаганного пана й лагідно мовив:

– Якщо шановний пан бажають, аби я зізнався, то я зізнаюся, мені це не зашкодить. Але якщо скажете: «Швейку, ні в чому не зізнавайтесь», – я викручуватимуся, хоч би з мене і паси дерли.

Суворий пан написав щось у протоколі й, подаючи Швейкові перо, наказав підписатись.

І Швейк підписав донос Бретшнейдера з таким додатком:

«Усі вищезазначені обвинувачення проти мене справедливі.

Йозеф Швейк»

Підписавшись, Швейк звернувся до суворого пана:

– Може, треба ще щось підписати? Чи, може, прийти мені вже вранці?

– Вранці вас відвезуть до кримінального суду, – почув він у відповідь.

– О котрій годині, шановний пане? Щоб, боронь Боже, не проспати.

– Геть! – ревнуло вже вдруге з того боку стола.

Повертаючись до своєї нової домівки з залізними ґратами, Швейк промовив до поліцая, який його супроводив:

– Тут усе йде як по маслу.

Щойно за ним замкнулися двері, як друзі по камері засипали його різними запитаннями, на які Швейк ясно й чітко відповів:

– Я зараз зізнався, що, мабуть, це я вбив ерцгерцога Фердинанда.

Шестеро чоловіків із жаху зіщулилися під завошивленими ковдрами.

Лише боснієць промовив:

– Вітаю вас.

Вмощуючись на нарах, Швейк сказав:

– Свинство, що в нас тут немає будильника.

Проте вранці його підняли й без будильника і рівно о шостій годині відвезли в «зеленому Антоні» до крайового кримінального суду.

– Хто рано встає, тому Бог дає, – звернувся Швейк до своїх супутників, коли «зелений Антон»[36] виїздив з воріт управління поліції.

Глава III

Швейк перед судовими лікарями

Чисті затишні кімнати крайового кримінального суду справили на Швейка якнайприємніше враження: побілені стіни, пофарбовані в чорне ґрати й гладкий пан Демартіні – старший наглядач слідчої тюрми з фіалковими нашивками й кантами на форменому кашкеті. Фіалковий колір було запроваджено не тільки тут, а й для релігійних відправ у Великопостову середу та Страсну п’ятницю.

Повторювалася славнозвісна історія римського панування над Єрусалимом. В’язнів виводили й ставили внизу на першому поверсі перед судом Пілатів 1914 року, а слідчі – сучасні Пілати – замість чесно вмити руки, посилали по печеню з червоним перцем та по пльзенське пиво до «Тессігу»[37], передаючи до державної прокуратури все нові й нові протоколи обвинувачення.

Тут, здебільшого, зникала всяка логіка, а перемагав §, душив §, обовдурював §, пирскав §, сміявся §, загрожував §, убивав § і не прощав §. Це були жонглери законами, жерці мертвої букви закону, пожирачі обвинувачених, тигри австрійських джунглів, які розраховували свій стрибок на обвинуваченого відповідно до номера параграфа.

Виняток становили кілька осіб (так само як і в поліційному управлінні), котрі ставилися до законів не так уже й серйозно, бо й поміж куколем знайдеться пшениця.

До одного з таких панів і привели Швейка на допит. То був літній добродушний чолов’яга, який, допитуючи колись відомого вбивцю Валеша[38], жодного разу не забув сказати: «Сідайте, будь ласка, пане Валеш, тут якраз є один вільний стілець». Коли привели Швейка, цей добродій з властивою йому милою чемністю запропонував в’язневі сісти й сказав:

– Отже, ви і є той самий пан Швейк.

– Гадаю, – відповів Швейк, – що я ним повинен бути, бо й мій татуньо був Швейк, і мамуня пані Швейкова. Не можу ж я завдати їм сорому, відмовившися від свого прізвища.

Ласкавий усміх промайнув обличчям судового радника, що провадив допит.

– Ну й накоїли ж ви лиха. Чимало лежить на вашій совісті.

– Я завжди маю на своїй совісті чимало всякої всячини, – усміхаючись іще ласкавіше, ніж пан судовий радник, сказав Швейк. – Може, я маю на совісті значно більше, ніж зволите мати ви, вельмишановний пане.

– Це видно з підписаного вами протоколу, – сказав не менш ласкавим тоном судовий радник. – Чи не чинили, бува, на вас у поліції якогось натиску?

– Та боронь Боже, ласкавий пане. Я сам їх питав, чи мушу підписатися, а коли мені запропонували підписатися, то я їх і послухав. Не битися ж мені з ними через свій власний підпис. Я б собі цим аж ніяк не допоміг. Порядок є порядок, і нема про що тут балачку розводити!

– Пане Швейку, ви почуваєте себе цілком здоровим?

– Щоб цілком здоровим, то не скажу, вельмишановний пане раднику. Маю ревматизм, натираюсь оподельдоком.

Літній пан знову ласкаво посміхнувся.

– Що б ви сказали, якби ми вас відправили на огляд до судових лікарів?

– Сподіваюся, що зі мною не так уже зле, щоб ті пани марнували на мене свій час. Мене вже оглядав якийсь пан лікар у поліції, чи, бува, не хворий я на трипер.

– Знаєте, пане Швейку, ми все ж таки спробуємо звернутися до судових лікарів. Скличемо добру комісію, посадовимо вас до слідчої в’язниці, ви там гарненько відпочинете. Між іншим, ще одне запитання. Ви, згідно з протоколом, нібито проголошували, що ось незабаром вибухне війна?