Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці. Страница 10

його улюблених презервативiв? - це було її перше запитання. - Вiн так носиться з тими банановими презервативами. Клятi банани. Таке враження, що це йому їх смоктати. О, цей нестерпний банановий смак. Смак мого шлюбу». З Дорою нiкому не довелося б сумувати,

до того ж у нас були схожi смаки. Я не сказала їй, що банановi презервативи закiнчилися одразу, щойно вiн витяг першого. Я вмiла обстоювати свою точку зору. Але менi не хотiлося, щоб вона вiдчувала себе слабшою за мене. Iнодi менi подобалися жiнки. Сильнi жiнки. Рiдко, але таке зi мною траплялося. Я познайомила Дору iз Соломоном. За це приємне знайомство вона повiдомила, що Аркадiй використовує прiзвище матерi (Лукiн), а прiзвище його батька - Коваленко. I мене душив смiх щоразу, коли вiн бундючно заходився лаяти «хохлiв» на всi лади.

Моє життя складалося не лише з вечiрок. Я працювала, але то

була нудна праця. Вiдповiдати за iнформацiю. Я писала статтi про

життя-буття африканських народiв, про зулусiв. Усе одно смiшнi дописи

вiдбраковували. «Читачi не хочуть заздалегiдь знати, що цi хатинки

промазанi зулуською багнюкою, тому дуже смердять. Так не привабиш

туристiв, розумiєте, шановна?» Я писала про дiамантову промисловiсть. Писала про крокодилячi ферми та мiсцевi писанки - яйця страусiв, на яких зображували цiлi картини. Але за весь час моєї роботи в Дурбанi стався лише один кумедний випадок. Ось вiн. Менi здається, що то була субота. Так, саме субота, бо я вiдпочивала бiля басейну

в будинку Аркадiя, там мене знайшов знервований спiвробiтник нашого консульства. «В нас неприємностi. Наших морякiв мiсцева влада звинувачує у контрабандi». Теж менi, дивина. Не було того разу, щоб нашi моряки залишили країну без дiамантiв та золота. I от їхня полiцiя захотiла проявити неупередженiсть i принциповiсть. Готували операцiю, дипломатичному корпусовi довели до вiдома.

Завершилося це скандалом. Рiч у тiм, що тамтешнiй керiвник полiцiї вважав себе неабияким цiнувальником та знавцем культури слов'янських народiв. Тому твердо знав, що Тарас Шевченко - це видатний поет України, а от Алєксандр Пушкiн - «наше все» для росiян. Коли поскручували всiх морякiв та офiцерський склад бiлоснiжного лайнера «Тарас Шевченко», полiцаї були вельми здивованi з того, що жодних незадекларованих коштовностей не знайшли, натомiсть виявили спокiйних i пiдпилих приборкувачiв океанiв iз росiйськими паспортами. «Це що? Що це?», - волав керiвник мiсцевої полiцiї, тримаючи обiруч свою розпачливу голову; вiн не знав, куди собi приткнутися. А тим часом «Алєксандр Пушкiн», по самiсiнькi борти навантажений ювелiрною контрабандою, двi години як спокiйно прямував до Одеси, вийшовши вже з їхнiх територiальних вод.

«Та чому? Як це розумiти? Тарас Шевченко - ваш поет?», - звертався, нетямлячись, шеф полiцiї до української компетентної особи. «Наш», - легко погоджувався той. «Ось! - запально кричав полiсмен. - Так. А Алєксандр Пушкiн - великий росiйський поет?», - питався вiн росiйського консула. «Да, а чьто?», - зумисне по-московському тяг «а» консул. «Як що? То чому ж вашi кораблi названо навпаки?» Обличчя чiльного полiцiянта було таким червоним, як спромога взагалi стати червоним чорношкiрому обличчю. Українська компетентна особа та росiйський консул знизували плечима. «А що тут такого? Нормально названi кораблi», - чемно вiдказували вони. «Чому росiйський корабель нарекли на честь українського поета, а ваш - на честь росiйського? Логiчнiше ж навпаки…» Полiцiянта було

шкода. «А, ось ви про що, - правила наша компетентна особа. - Так це - дружба народiв у дiї», - добивала вона шефа полiцiї. А росiйський консул делiкатно поправляв йому краватку i, легко потицявши в неї пальцем, наче птах дзьобом, по-фiлософському зауважував iз класичною грiбоєдовською iнтонацiєю: «Горе от ума. Да-с, батенька». I посмiхався в сивi вуса.

Лесь писав менi листи, - якi вони були, я не пам'ятаю, либонь,

що вони були однаковi. Я не пам'ятаю навiть, як вiн до мене звертався i що приписував на завершення. А листи були немаленькi. Однаковi листи Леся, напевне, що сумнi, чуттєвi, осiннi. Я не вiдповiдала. Нащо? Iнколи я розмовляла з ним телефоном. «Iз ким ти так невиразно розмовляєш? - питався Аркадiй. - Iз батьками?»

Як менi було назвати Леся? Ким вiн був для мене? Щось на кшталт картинки, що висить на стiнi напроти дитячого лiжка. До неї звикаєш, урештi-решт забуваєш, а коли хтось звертає на неї твою увагу, помiчаєш, що з часом її барви змерхли. I все. Я не певна, що Аркадiй би второпав, коли б я сказала, що менi телефонує картинка, яка висить напроти мого дитячого лiжка у квартирi моїх батькiв.

Я не вiдповiдала на це запитання. Як i на багато iнших. Лесевi я вiдправила листiвку з краєвидами Дурбана. Надряпала якiсь теплi слова. Усi теплi слова схожi одне на одного. Так само я не вiдповiдала Аркадiєвi на запитання: «Ти мене зраджуєш?» Боже ж мiй, звiсно, що я його зраджувала, теж менi, невелике цабе, я всiх зраджувала, але я нiколи не зраджувала себе. Чи була я щасливою? Це вже навряд. Менi не подобалися щасливi люди, щастя ж бо йде не з iнтелекту. А я поважала iнтелект. Понад усе (можливо, крiм себе) я шанувала iнтелект. Ви помiчали, якi одноманiтнi вирази облич щасливих людей? Щасливi люди мають такий тупий вигляд. Iдiоти. Вони тупiшають навiч. Я сахалася вiд щастя, я хотiла мати розумний вигляд. За будь-яку цiну. Iдiотка.

Лесь сказав телефоном, що збирається сюди приїхати. «У мене буде концерт, уявляєш? Я знову зможу грати для тебе». Цього ще бракувало. В нього буде якийсь концерт, тому вiн приїжджає, щоб удертися в моє життя. Ненавиджу повернення та спогади. Я зрозумiла, що час для втечi настав. Мене чекало мiсце у Страсбурзi. Я не була прихильницею германоподiбної Францiї, але нiчого не урадиш. Час вирушати. Ельзас. Лесевi я нiчого не повiдомила. Хоче грати, то хай приїздить i грає, треба бути професiоналом, нiхто крiм мене не зможе розкрити йому очi на це життя.

Аркадiєвi я вирiшила влаштувати справжнє прощання, на свiй розсуд, про свiй вiд'їзд я не сказала i йому. Навiщо? Ми поїхали на крокодилячу ферму. Йому було весело, мабуть, що вiдчував незле розпочатий день. Вiн розчинив усi вiкна в своєму червоному джипi i поставив свою улюблену касету: «Ай-я-я-яй убили негра, убили негра, убили, ай-я-я-яй, ай-я-яй ни за что ни про что, суки, замочили». Кожен має своє бачення щодо дотепностi, в Аркадiя було таке. Соннi, ситi алiгатори порпалися у штучнiй загатi, ми дивилися на них, стоячи на пiдвiсному мiстку. Нiмецькi туристи активно висловлювали своє захоплення рептилiями. Остання нiмкеня - бабуся - зiстрибнула з мiстка i вчепилась iз запитаннями до фермера, що майже всунув своє вухо в її рота, прагнучи збагнути, що вона вiд нього хоче почути.

«Ти з кимось iще спиш?» - байдуже спитала я. Вiд несподiванки вiн досить рiзко крутнувся. «Шшшш-шшш, - дружньо зашипiла я до нього. - Шшшш. Май спокiй, любий». Дивно, що, аби заспокоїти собi подiбних, людина обрала звук, який видає змiя. Це так схоже на людей. Так. А потiм я стала потроху розхитувати мiсток. Потроху, вiдтак дедалi сильнiше, сильнiше. Вiн нiколи не тримався за поруччя. Це помилка, треба бути обачливим. Алiгатори заворушились. Їм було цiкаво. Менi також. Аркадiй верещав, як кастрований кiт. Зарепетували нiмецькi старигани. Фермер наче проковтнув свої звуки i тупо безпорадно махав руками. Менi було весело. Я мiцно трималася на ногах i розхитувала мiсток. «Па-а-а-а-а-рти-и-и-и-и-я Ленина, си-ла-а-а-а-а-а народная, нас к торжеству коммуниз-ма ведет!!!» Бувай, Аркадiю Коваленку, споживач бананiв, щирий росiянин. Бувай. Це була моя друга втеча.