Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці. Страница 16

«Бачиш, ось сидить вона. Iталiйка. Ось вона, ця сеньйорита, посiла наше французьке сидiння й так само захапує наших французьких чоловiкiв. Iз цим щось потрiбно робити, Марiєт. Треба писати, турбувати мерiю, уряд, журналiстiв. Це типова соцiальна проблема. Нагальна для всiх французьких жiнок, до речi, французькi жiнки - активнi виборцi, вони мають бути свiдомими цього та ставитися до наших проблем чуйно. Через таких, як вона, в тебе немає принадного хлопця i протягом усiх вихiдних ти безвилазно стирчиш пiд ковдрою у своїй кiмнатi», - продовжує говорити лiтня жiнка, доглянута, струнка, впевнена, до iншої - молодої, неохайної студентки у брезентових незграбних штанях та з брезентовим виразом на обличчi. Менi чимраз вiдчутнiше болить правий бiк носа. Я годую його лiтерами мiстичного Кортасара, свiй розум - спогадами про П'єра та нашi лайки, але прислухаюся до них. Спостерiгаю за їхньою парою, що висне надi мною, встромивши руки в шкiрянi, прикрученi до поруччя, собачi нашийники для людських рук.

Маман, що знай базiкає, а це - саме маман, iз тих парижанок,

що чогось досягли у цьому життi. Волосся пiдстрижене пiд «боб»,

по плечi. Воно блищить. Пальто кольору знаного швейцарського молочного

шоколаду. Карi побiгущi очi. Трохи завузькi, що свiдчить про домiшки

схiдної кровi. Хай як смiшно, але в маман - типова iталiйська

фiгура. Широкi стегна, довга талiя, вгодованi гарнi нiжки з широкою

щиколоткою. I типовий, трохи задовгий, iталiйськiй нiс. Я б нарекла

її - Сюзеттою. Або Сусанною. Хоча iм'я Валентина їй

чудово пасує, але я розумiю, що це утопiя з мого боку - сподiватися,

що цей кусень французького снобiзму в молочно-шоколадному пальтi звуть

Валентиною. Донька до неї нiяк не звертається. Нi «мамо»,

нi на ймення, нiяк. Я її розумiю, бiдна дитина. Донька зовсiм

не схожа на матiр, напевно, страждає з цього приводу. Вона крихкотiла,

з поганою шкiрою, якимись пiдлiтковими висипами, запаленнями, в неї

брудне довге волосся невизначеного кольору. Радше - свiтле,

нiж темне. Вона мовчить, тiльки вряди-годи я бачу, як здригаються

її плечi пiд прошитою квадратиками курткою барви схибнутих

папужок. Вона дуже молода. Навiть - юна.

Мене часто приймають за iталiйку. За пiвнiчну iталiйку. Все ж сiро-зеленi очi, якi здаються то блакитними, то сiрими, не дають змоги приймати мене за пiвденну iталiйку. Крiм того, моя шкiра дещо свiтлiша, нiж у пiвденних iталiйцiв, i волосся не аж так насичено каштанове. Взагалi я не маю нiчого проти. Вважають за iталiйку - добре, хай. Для цих людей насправдi немає жодної рiзницi, хто я така. Окрiм однiєї. Одна рiзниця таки є. Я не француженка. Це ясно, як Божий день, дарма що сьогоднiшнiй - вiдразливо похмурий. У Всесвiтi нема ясностi.

Звiсна рiч, що лаятися в метро - типова картина для Києва

в години пiк, особливо коли заходять натовпи зi станцiї «Петрiвка», але тут, у Парижi, це не досить типово. Типовiше - канючити грошей, начебто втiкачi, саме начебто, бо насправдi бути тут утiкачем тоскно, вже лiпше жебрати, яко тi втiкачi, а самому бути, наприклад, безробiтним театральним генiєм. Типовiше - обходити вагони зi скрипкою та гармошкою. Розтягуючи гармошку та губи в усмiшцi, виконувати пiснi про калинку, малинку, решту корисних ягiд-фруктiв. Чи затягти в'язничного шансону, щоб були кохання, смерть за зраду тощо, чи жвавої єврейської пiснi, пiдiгруючи собi на скрипцi, що стогне пiд вправним смичком. Скрипка не грає без смичка. Так само очi жiнки не грають, коли в неї немає коханця.

Сперечатися у вагонi метро - остання справа. Безперечно. Але справа полягала в тому, що саме сьогоднi «вкрадений такими, як я» французький чоловiк, котрий за правом народження, походження, згiдно з усiма правилами таємничого, так i не второпаного мною свердлика i вiдповiдно до всiх граматичних правил, мусив належати Сюзет Марiєт, одним влучним ударом свого натренованого професiйним друкуванням пальця пофарбував мого носа в колiр бридкого вагончика метро. Блакитно-сiрий. Сiро-блакитний. Ближче до вечора - сутiнково-фiолетовий. Як це романтично. Саме тому моя торба впала на брудну пiдлогу. Саме тому на торбу впав Кортасар в оповiданнях. Упали кортасарiвський герой, Ана та Марґiт. I вагончик того, кортасарiвського метро, так само впав. Саме тому я пiдвелася й зачала верещати пристойною для пiвнiчної iталiйки французькою мовою.

Я говорила про те, що краще свої вихiднi проводити у власному лiжку, пiд ковдрою кольору зомлiлого сонця, у власнiй облаштованiй квартирi. Їсти свiжi, а не розiгрiтi (так-так, не розiгрiтi нi в якому разi) круасани, пити свiжу запашну каву. Це набагато краще, нiж їхати в метро з розбитим носом, носом, якого тобi розбив той самий «украдений тобою французький чоловiк». До речi, ви знаєте, чому вiн менi його розквасив? Менi здається, що про це ми ще не говорили. А слiд було б, але дарма, ще є час. Ви ж зараз не виходите? Добре. Вiн спитав, чи не хочу я бути Богом, i щоб увесь свiт менi пританцьовував. Геть усi люди. «Алiсо, ти б хотiла, щоб тобi пританцьовував увесь свiт?» «Нi, я не люблю, коли в мене хтось стоїть за спиною. Хтось дмухає менi у спину. А тут - цiлий свiт? Цiлий свiт дмухатиме i рухатиметься в мене за спиною? Менi навiть уявити це страшно, П'єре. Мене нудить вiд однiєї думки про це». «Та що з тобою коїться, га? Що з тобою? Ти це менi на зло кажеш, мстишся за ту хтиву мулатку?» Я гiрко заплакала тодi, знаєте, дуже гiрко. I потiм, пiсля моїх слiз, роздратований через те, що я не пiдтримала його iдеї щодо всесвiтнього пританцьовування за спиною однiєї людини, його дзьоб-лелека знайшов мого носа-жабеня. Французи обожнюють жабенят, чи не так? У вас навiть меморiали їм ставлять.

Краще дивитися на самотi телевiзор, вдихаючи аромат яблучної здоби, нiж вдихати аромати клошарiв i розмiрковувати: чому смаженi каштани все нiяк не здолають жахливого смороду людських нечистот?

Та це ще не все, чого вирячилися на мене? Це ще не все. А коли ти намагаєшся вiдволiктися чимось натхненним (примiром, отими вiршами, що їх можна побачити на стiнi), навiть Всевишнiй, до того ж - вiтром, попереджає тебе, називає тебе лайном та посилає тебе в дупу. Арабський хлопець пропонує тобi трахнутися задурно чи закликає вiдмовитися вiд вiйни. А ще один чужий французький чоловiк скаржиться, що в нього тимчасовi труднощi (а в кого в наш час немає тимчасових труднощiв?) та що йому приносять (нi, ви тiльки-но вдумайтеся) розiгрiтi круасани замiсть свiжоспечених, що робить його ранок зiпсованим, яке нестерпне нахабство. I нарештi, щоб потiм, коли ти здiйснюєш спробу знайти спокiй та вiдповiдь у рядках Кортасара (це такий вiдомий латиноамериканський письменник, якщо ви не в курсi, до речi, в цьому ось оповiданнi вiн пише про ваше остогидле паризьке метро та остогидлi паризькi знайомства), на тебе навалюються якiсь незнайомi тобi Сюзет i Марiєт (я не помилилася, нi?), у котрих ти (це ж треба!) вкрала того-таки французького чоловiка, який розчавив тобi носа. До речi, я забулась, а я вам розповiдала, за що вiн мене вдарив?