Ані Лібро - Синдром зародка Страница 2

Ліза вміла слухати. І чути. Чимось іншим, крім вух.

Вислуховуючи мої телефонні монологи про особисті катастрофи, яким в юності хочеться додати щонайбільше трагізму, вона терпляче покашлювала в такт риданням, шумно дихала в трубку. І завжди знаходила якесь коротке і часом різке слово, що потрапляє прямо в суть і діє безпосередньо. Немов витягувала його з серця.

Здавалося, що Бог помилково скроїв її з абсолютно несумісних клаптиків: романтичності і прагматизму, уїдливості і вразливості. Як це здатне уживатися в одній людині? Іноді мені здається, що при запуску її бортового комп'ютера просто зрушилася якась програмка. І Ліза вийшла саме така.

Як сумувала я за нею в години болісних жіночих сумнівів, які трапляються з нами так недоречно і вимагають обов'язкового свідка. Як сердилася на скупі рядки її стрімких електронних листів. І як раділа тепер войовничому блиску її очей, який обіцяв нам ейфорію нового спільного моделювання життя.

Слава Богу, Ліза залишилася колишньою! У ту саму мить, не випускаючи з рук дітей і валіз, вона заявила, що знає, чого нам не вистачає для щастя.

Кохання!

Рішуче підтягуючи штанці трирічному синові, вона завзято зізналася, що має намір добути це просто зараз. Ось тільки ванну з дороги прийме!

Здивувала! Начебто це і так не ясно. Теж мені винахідник. Всі невдахи, які ледь покінчили з минулим і димлять від запалу страстей, які обпекли їх райдужні крильця, сповнені рішучості, тут же зрушити планету з котушок і довести, що гідні щастя. Просто зараз!

Ну, і що? Кому з них вдалося зробити це, ледь прийнявши ванну з дороги? Та нікому! Це ж не шишки в лісі збирати.

Ось і у Лізи не вийшло. Виявилося, що спочатку, як мінімум, потрібно вижити і встати на ноги.

Тож вона знайшла виправдання своєму прагматизму. І, намагаючись примирити прозу і поезію свого багатодітного існування, вирішила продавати французький посуд.

Іноді це у неї навіть виходить.

Тепер день її заповнений кваліфікованим супроводом продажів: телефонними дзвінками, зустрічами, переговорами, відправкою факсів та іншою комунікативною нісенітницею. А ввечері її чекають діти.

Думаєте, легко? Але що поробиш? Юра залишився в Саратові, де під крильцем його суворої мами вони з Лізою намагалися побудувати колись сімейне щастя. Він більше не дзвонить і не витягує її з життєвих колотнеч, зрозумівши одного разу, що вона з тих жінок, які вважають за краще вибиратися самостійно.

Тепер їй доводиться дійсно жити самостійно з двома дітлахами.

«Легковажна дурепа», – каже собі подруга в хвилини прозрінь, але повертатися назад не збирається.

– Тільки в єднанні з іншою людською істотою можливо знайти гармонію існування! І якщо ця істота не твоя, то гармонія тхне божевільнею! – гірко і пишномовно іронізує Ліза, коли заходить до мене, щоб відвести душу і заглушити своє безсонне відчуття провини.

Так, незважаючи на свій фемінізм, самостійність і сміливість, вона просто потерпає від почуття провини.

А ще моя подруга любить говорити красиво і отруєна цілком навіженою ідеєю – навчитися так само правильно і красиво жити.

Але з гармонією існування є певні складнощі.

Звісно, вона не збирається вічно ходити серед самотніх та розлучених. І тепер, як ніколи, їй потрібні правильно сформульовані закони існування. Як там вона їх називає? «Інструкції з упорядкування життя». Для цього в перервах між торгівлею і виживанням в умовах суворого побуту без чоловіка вона гарячково шукає рецепти у мудрих книжках і напружує мозки роздумами.

Її сімейство мешкає по сусідству зі мною, двома поверхами нижче, у невеличкій двушці на Позняках. Цей спальний район Києва давно побив усі рекорди за кількістю цегли та бетонних панелей на душу населення, але його продовжують наполегливо забудовувати, ніби змагаються за володіння останніми сантиметрами вільної землі. І вулиці при цьому не соромляться називати красиво і загадково, наприклад, Княжий затон, Срібнокільська. Ось на Княжому затоні ми й живемо.

З наявністю князів тут, ясна річ, складно. А ось найрізноманітніших диваків, які наповнюють собою густо посаджені кам'яні колоси, аж в надлишку.

Ніс у ніс. Але кожен у своїй камері внутрішнього згоряння. І це не сприяє, на жаль, Лізиним пошукам і не вселяє особливого оптимізму з приводу влаштування особистого життя. Але вибирати не доводиться.

У її пріоритетах немає, здається, нічого особливого. Як у всіх. За жіночою звичкою, вона мріє про кохання, нормальну сім'ю і роботу, що приносить задоволення. Звісно, це здається банальним. Тому Ліза нікому й не зізнається у таких посередніх мріях. А сама потихеньку, потайки від усіх, тримає в серці на всяк випадок найголовніше, що повинно там бути.

3

– Привіт, Ліза, – він стояв на пероні, як і очікувалося, з букетиком червоних хризантем і смішно мружився чи то від сонця, чи то від збентеження. А може просто від радості, що виловив, нарешті, втікачку з часу і простору і може на власні очі спостерігати симпатичні ямки на її щоках.

Ці ямки виробляли з Лізиною непоказною зовнішністю щось неймовірне. Варто було їй посміхнутися – і моя блідолиця подруга раптом починала світитися, ніби хтось запалював всередині її голови маленький ліхтарик.

Саме на це зрадницьке світіння недосвідчений програміст і попався колись, як метелик. Замінюючи колегу з сервісного відділу, він прийшов встановлювати в Лізи Інтернет. Вони розговорилися, а потім виявилося, що він знімає квартиру у сусідки. Поки все це з'ясовувалося, Юра вже зрозумів, що пропав. Його раптом накрила безвідповідальна впевненість у тому, що Ліза і є та єдина, про яку мріє кожен поважаючий себе підпільний романтик. Призначена тільки йому, головна жінка всього життя. Буває…

Він, бідолаха, і не припускав, якою підступною може бути доля. Це як гіпноз. Мозки, вуха, очі і інші ділянки тіла бідного комп'ютерника потрапили під владу тотальної омани, яка практично у всіх лікується однаково: поспішним шлюбом і декількома спільно проведеними роками взаємного відкривання таємниць.

Йому здавалося, що він полюбив Лізу. Дивлячись на неї крізь рожеві скельця свого бажання, Юра прийняв цей подарунок долі і почав готувати підґрунтя для спільного щастя. Став заходити під приводом перевірки конекту, напрошувався на чай, познайомився з майбутніми тещею і тестем, увійшов у довіру до кота Тимофія. Коротше, наступав по всіх фронтах.

Ліза, звичайно, здогадувалася про причини такої пильної уваги, особливо коли він, спостерігаючи за метаморфозами її обличчя, дурнів на очах. Натискав не ті клавіші, плутав регістри і клав у чай стільки цукру, що рідина починала переливатися через край.

Ліза воліла всього цього не помічати, щоб не ускладнювати. А сама безсоромно використовувала доброго хлопця то на підсобних роботах, то для походу в кіно або прогулянки в парку. Але в душі…

Ах, що там говорити, Юра був птахом не її польоту. Мріючи про космонавта або підкорювача глибин, Ліза продовжувала шукати журавля у небі.

Знайшла. Серед живописців. Але під час пам'ятного відвідування російської столиці цей журавель так явно змінив оперення, що у відносинах зі звичайним програмістом відбулося помітне зрушення.

«Егоїстка», – скажете ви.

«Егоїстка ти, Ліза!» – сказала я, коли дізналася про вже заплановане весілля і все, що передувало цьому рішенню.

Він стояв на пероні з букетом маленьких червоних хризантем. Ну, хто міг проти цього встояти?! Тим більше що все так жахливо складалося в мрячній Москві.

Ліза зволікала, втягувала голову в плечі і, немов равлик, повзла по тісному вагону, навмисне пропускаючи пасажирів вперед і намагаючись відстрочити зустріч.

Вона відчула, як всередині зашкрябали мерзенні монстри, подібні лангольєрам, створеним уявою Стівена Кінга. Хтось інтелігентно називає їх внутрішнім голосом або другим «я». У Лізі ворушилися саме лангольєри.

Звичайно, Юра не міг знати, що з нею сталося у Москві. Але їй-то від цього не легше. «Немає жодного сумніву, що Бог створив пустелю для того, щоб ми вміли посміхатися деревам…» – старанно втішала вона себе, перефразовуючи улюбленого автора.

Побачивши у вікно бордові головки хризантем і збентежену посмішку Юри, який нічого не підозрював, замружившись від сяючого по-літньому сонця, прихильниця «Алхіміка» вийшла з вагона і, немов гірку мікстуру, одним ковтком вдихнула принадність київського бабиного літа. А тоді рішуче заткнула рота своїм лангольєрам.

На її обличчя впала з неба сонячна усмішка, і нахаба ткнулася носом в чоловіче плече, щоб заховати там всю правду про своє падіння. Юра обережно обняв її. Немає сумнівів, він саме той, хто був їй потрібен!

Десь глибоко в шлунку ворухнулися муки совісті… Але Лізка ковтнула ще трохи сонячного повітря і подумала: «Він класний».

– У тебе все гаразд? – співчутливо запитав між тим хлопець, дбайливо заглядаючи їй в очі.