Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці. Страница 5

Бабуся неодмiнно хвилюється, коли дiд хворiє. Тодi вона тримає його за руку, пiдморгує йому та наспiвує: «Ще не вмерла Костянтина нi слава, нi воля, ще тобi, мiй Костику, посмiхнеться доля». I вiн, як завжди, усмiхається до неї, хай би як боляче йому було. «Тихше ти, богохульнице, це ж гiмн. Не можна. Моя люба богохульнице». «Ти - мiй гiмн», - каже бабуся, вiдбиваючи на лобi дiдовi урочистого ритму. Цi двоє такi нестерпнi, такi чудовi. Українська версiя вiдомого твору Маркеса. Менi здається, що бабусi так само, як менi, життєво необхiдно полювати на синього птаха, але нема ради, що цим синiм птахом виявилася вона. Як полювати на саму себе? Можна лише вбити себе. Так, себе можна вбити. Себе не схопиш за хвоста. Тож - тiльки вбити. Але бiльшiсть iз нас обирає життя.

Щоби бути цiкавою, я вигадувала рiзнi речi. Скажiмо, я вдавала, що дуже боюся ножiв. Я тремтiла кожною клiтиною своєї шкiри. I вмiла це тремтiння показати. Давати взнаки, наче маю цю фобiю, було легко, не знаю, як це взагалi спало менi на думку. Я була в гостях. I побачила на краєчку столу нiж. Злий, гострий, вiн нiби чекав на плоть, у яку можна було зануритися. Я обхопила себе руками i затремтiла. Вiн першим помiтив це i почав непокоїтися. Цього й треба було чекати. Особливо вiд нього. «У тебе все гаразд?» Я рiзко мотнула головою, мовчки, нi, не гаразд, менi лячно, пiшли звiдси, швидше, в кiмнату, нiчого не хочу пояснювати, менi бракує повiтря, менi бракує слiв. Вiн схопив мене за плечi, крикнув: «Їй стало зле, вона наче задихається, принесiть води!»

У кiмнатi я вiдмовилася вкладатися на диван, натомiсть, присiла на пiдвiконня. Я вiдчувала на собi його розгублений погляд, його погляд мурахою пробiг по менi, але вперто мовчала. Я була похмура, терла свої плечi. Потiм попросила дати менi цигарку. Вiн чекав на будь-яке моє прохання. Вiн хотiв бути корисним менi, допомогти, вiн страждав через те, що не розумiв мого стану. Вiн побiг шукати цигарки, бо сам не курив. На ту мить я була переконана, що справдi боюся ножiв, що в мене є iстотна причина їх боятися. Руки менi охололи, ноги занiмiли, кiнчик мого носа загострився i був дуже холодний.

Вiн сам вигадав пригоду з ножами. Я тiльки сказала, що злякалася того ножа, що мирно лежав на столi. «Я… менi стало страшно через нiж. Той. Пам'ятаєш? Вiн лежав на столi. Наче причаївся». Вiн спитав, чи пов'язано це з чимось. Я не вiдповiдала. Насправдi, менi здавалося, що я не маю про таке розповiдати, мої плечi знову затремтiли, наче листя берези на вiтрi. Вiн сам виклав, що i як зi мною сталося. У нього була дуже жвава уява. Вiн говорив, що коли я була мала, до мене на вулицi, ввечерi, пiдiйшли якiсь люди, в них був нiж. Менi подряпали горло, я була така мала, що вже не пам'ятаю, чого вони вiд мене домагалися. «Щось їх тодi вiдволiкло вiд неї. Вони пiшли, а з нею залишилися металевий присмак у ротi та вiдчуття чогось гострого, що дряпає шию».

Мене поважали, про мене розповiдали, та що там, я була дворовою легендою.

Легендою в колi свого спiлкування. Бо не в кожного було таке цiкаве

дитинство, така жахлива iсторiя, далеко не кожен боявся звичайних

кухонних ножiв. Я була особливою. Я це знала, але менi важливо

було переконати в цьому всiх. Хибний шлях, але нема ради. На кожному

шашликовому виїздi вiн намагався прибирати ножi, рожни, шпицi,

залiзяки, все, що бодай трохи нагадувало ножi. Вiн не дозволяв менi

вештатися по кухнi, поки вiн зробить «ножову» перевiрку. Я ж

так ужилася в цю роль, що починала тремтiти, коли помiчала ножа. Справжня

епiлептичка. Потiм менi стало нецiкаво, я втомилася, вiдверто кажучи -

менi набридло. I я припинила це так само раптово, як i розпочала.

Нiхто не помiтив мого «чудовного» позбавлення цiєї фобiї. Навiть вiн. Удав, що не помiтив. Гадаю, що вiн навiть пишався тим, що своєю участю допомiг менi здолати цю хворобу, перемогти дитячi страхи.

У нього був дуже нахабний молодший брат. Його звали Андрiєм. Вiн усюди сунув свого носа, а якось, як шкiдливий кiт, насцяв менi в чобота. Це була помста. Такого менi нiхто не робив, тому вiн мене в якомусь розумiннi розважав, цiкавив. Утiм, брат був надто передбачуваним, бо навряд чи спромiгся би зробити менi щось приємне, але у своїх капостях Андрiйко був неперевершеним. До того ж саме його вважали в родинi порядним, увiчливим та милим юнаком. «Та вiн слова проти не скаже». Так казала їхня мати. Мати в них була пройдисвiткою. Принаймнi такою вона залишилася в моїй пам'ятi. Не знаю, що казав iз цього приводу їхнiй батько, його я не бачила. Не довелося. Не думаю, що тут є чого шкодувати. Вiн уважався творчою людиною, щось там викладав, менi було нецiкаво вислуховувати бiографiю невiдомого чужинця. Чим мене мiг привабити батько такого сина, як вiн? Нiчим. Нi, нiчим. Нiзащо. Лесь (а його звали Лесь) це розумiв i рiдко згадував про батька, хiба тодi, як без згадки про нього не виходило розповiдi.

Я Андрiя бентежила. Хоча невiдомо - це я його бентежила, чи

вiн просто хотiв дiзнатися, яку форму та розмiр мають мої цицьки,

йому кортiло про це знати. «Хочеш, я навчу тебе французьких поцiлункiв», -

якось спитався вiн мене. Я не могла визнати, що не знаю, що це таке.

«Чого-чого?», - зверхньо спитала я в нього. «Ти

що, не знаєш, що це?» Зухвале хлопчисько. Я криво посмiхнулася,

начебто, буду я щось, доросла жiнка, пояснювати малому блазневi. «Менi

розповiв про них один капiтан». Андрiй був дуже пишний. «Ти

цiлувався з капiтаном? О, як пiкантно. То й який вiн на смак, вiн

дорослий, якi жiнки йому подобаються?» Я знущалася з нього.

«Ти - дурепа. Я з ним не цiлувався!», - у запалi

заверещав малий, зараз вiн був таким, яким i був, розпещеним малим

хлопчиськом, мамчиним улюбленцем. «Я побачив вiдбиток твоїх

губ на серветцi. Так от. Ти - дурна i зовсiм не вмiєш цiлуватися».

По цьому вiн просто вилетiв iз кiмнати. Тут вiн помилявся, я чудово

вмiла цiлуватися, а ще я вмiла зав'язувати вузлика з вишнi.

Андрiй час вiд часу дiймав мене. «Не сердься на малого, -

Лесь дивився менi у вiчi. - Вiн так поводиться, бо ти йому подобаєшся.

У нього калькована з дитячої поведiнка, наче смикає дiвчинку за косу». Звiсно, я усiм подобаюсь. Тим бiльше - школярам, ще й його братовi, в них же майже однаковi геннi коди. Пограй менi. Я тодi попросила його пограти менi. Вiн грав Равеля, коли вiн грав, вiн не припиняв думати про мене, але я не вiдчувала себе щасливою. Йому не подобалося вправлятися в музицi, я це знала. Нiхто в його родинi не зважав на це. Я хотiла, щоб вiн цiлковито вiддавався музицi, не вiдволiкався на мене, жив цiєю музикою, сам тонув у нiй, якби вiн тiльки змiг, усе б могло бути iнакше. Якби вiн тiльки став тонути, я б боса по шклу побiгла, аби врятувати його. Якби вiн змiг. Але вiн не мiг.

Вiн заграв Равеля, менi защемiло серце. Але тодi я втрималася, не заплакала. Це було болеро. Постiйне повторення, постiйне повернення. Вiн був болеро мого життя. Я це так чiтко усвiдомила, саме тодi, в його будинку. Далекого дев'яносто першого року. Я - не без таланту майбутня журналiстка, вiн - консерваторська надiя. Болеро. Там-тарарам, тара-тара-тара, там-тарарам, тара-тара-тара-тамтарарам…