Андрей Гуляшки - Коштовний камiнь (на украинском языке) Страница 17

Рашеєва нiчого не вiдповiла, тiльки мовчки потиснула тонкими пальцями його руку. Потiм почала розпитувати Андрiя про хазяїв його квартири, про сусiдiв, що живуть на верхньому поверсi, про розташування його кiмнати i чи можна залiзти до нього через вiкно.

- Я теж подумав про вiкно, - сказав Андрiй. - Цiлу нiч думав про це вiкно. "Невидимий" проник через нього - це факт. Я замкнув дверi, ранком вiдiмкнув, - ключi лежали на тому ж мiсцi. Замикаюсь я тому, що у мене в столi - службовi матерiали, якi не для чужих очей. Папазов кiлька разiв попереджав мене. А якось навiть сказав: "Ось прийду колись уночi перевiрити, i тобi добре перепаде, якщо дверi будуть незамкненi!" Вiн не знає, що я живу на першому поверсi, iнакше й вiкно заборонив би вiдчиняти! Пам'ятаєш, як вiн вичитував картографу Делчо Єневу за те, що ящик письмового столу в нього був увечерi вiдкритий. Наскiльки вiн хороший i добродушний в особистих стосунках, настiльки суворий i вимогливий, коли йдеться про роботу. Ось чому я замикаюсь, а не через хазяїв... А вiкно... Так, вiкно тiєї ночi було вiдчинене до ранку. Але як можна залiзти у вiкно, коли воно на висотi двох з половиною метрiв над землею? У мене зрiст майже два метри, i то я ледве дiстаю до нижньої рами. Треба пiдскочити, щоб добратись до вiкна, дертися по стiнi, i знявся б такий шум, що й глухий би прокинувся... Але так чи iнакше, "невидимий" пролiз через вiкно... Якщо це не якийсь дух, - усмiхнувся Андрiй.

- Тепер уже немає значення, як злодiй забрався в кiмнату. - Вона глянула навколо i пiдiйшла до нього ближче. - Важливо iнше - хто цей "невидимий"?

- Ах! Звiдки ж я знаю? - зiтхнув Андрiй.

- Вiн десь поблизу, - стиха промовила дiвчина. - Вiн стежить за тобою, не зводить з тебе очей.

Андрiй iнстинктивно озирнувся.

- Бережись! - в її очах свiтились i тривога, i благання. В цю хвилину вони були подiбнi до тих дивних кристалiв, у прозорiй глибинi яких темнiє, наче привид, тiнь другого невидимого кристала. - Бережись, - повторила дiвчина. - Роби те, що пiдказує тобi совiсть i серце, але будь обережним. Я не раджу тобi складати зброю, здаватись. Я б зневажала себе все життя, якби малодушно порадила: "Забудь про цей берил!" Але я боюсь... Менi здається, що трапиться щось лихе.

Вона здригнулась i тут же, поправляючи волосся, тихо промовила з посмiшкою:

- Хай це лихе не станеться з тобою.

Через кiлька хвилин їх наздогнали iншi геологи: Вилю Власев вдав, що не помiчає Андрiя. Вiн спинився, вийняв блокнот-щоденник i записав пiд буквою "А", де була характеристика Андрiя: "Дуже спритний i на рiвнiй дорозi i в горах. Це треба мати на увазi при виборi його супутника. Може заморити будь-кого до смертi. Обличчя Рашеєвої було блiде, мабуть, вiд перевтоми сердечних м'язiв!" Побачивши лаборантку з Андрiєм, картограф Делчо Єнев нахмурився, але зразу ж пiдморгнув йому з виглядом змовника, - мовляв: "Продовжуй, я тебе розумiю, не бiйся!" А Павел Папазов вiдiзвав Андрiя вбiк i запитав як нiколи холодним i рiзким тоном:

- Оце так ти додержуєш дисциплiни?

- Чим це я порушив дисциплiну? - здивувався Андрiй.

- Чим? - парторг помовчав. - Ти дiйсно наївний чи прикидаєшся наївним? Менi здається, що прикидаєшся, - продовжував вiн. - Тут не кабiнет iнженера Спиридонова. Тут такi номери не проходять безслiдно, шановний! Ми серед природи, в горах, поблизу кордону, i тут етикет розумiють iнакше. Тому скажу прямо, без зайвих слiв: забороняю тобi деморалiзувати людей своїм iндивiдуалiзмом! Забороняю як парторг бригади! Що буде, коли кожен захоче вiдокремитись вiд колективу i блукатиме, де захоче i як захоче! Ми бригада чи якась банда? Ти - вперед, другий - назад, третiй - налiво, - що вийде, скажи? Що буде, коли кожний з нас буде наслiдувати твiй приклад? Ти комунiст, твоя поведiнка має бути бездоганною, ти повинен робити все, щоб згуртувати людей в одне неподiльне цiле. А ти тiкаєш вiд людей, проявляєш iнтелiгентський iндивiдуалiзм, руйнуєш колектив! Хiба ж так можна?

Цi слова були дуже неприємнi, дошкульнi, але Андрiй слухав, схиливши голову, "Правду каже, - думав вiн, - я зробив погано, вiдокремившись вiд колони i випередивши всiх". Зараз вiн почував себе в ролi гравця, якому суддя зробив слушне зауваження.

- Я ж говорив тобi цiєї ночi, - продовжував Павел Папазов, - партiйна органiзацiя обговорюватиме питання про твою поведiнку, i ти не надiйся, що тобi потуратимуть i пробачать твої дурощi. Я вже тобi порадив: опам'ятайся, - стань найбiльш дисциплiнованим, роби все можливе для спокутування своєї провини. Я любив тебе i тепер люблю, наперекiр усьому, але востаннє повторюю: будь кращим iз кращих! Не цурайся колег, дружи з ними, довiряй їм все, що в тебе на душi. Чому ти не порадився зi мною, перш нiж зробити такий недоречний вчинок з ескiзом? Я б сказав Спиридонову, що ти не маєш нiяких серйозних даних i твоя гiпотеза поки що фантазiя, i вiн би не вимагав вiд тебе нiяких геодезичних ескiзiв. До того ж, не треба було йти до нього з першою-лiпшою дурницею, що потрапила тобi пiд руку! Хiба ж не так? Нiчого б не трапилось, якби ти заздалегiдь порадився зi мною. Менi до вподоби дерзання молодi. Коли ти минулої осенi заговорив про берил, я єдиний, ти це добре знаєш, не розсмiявся тобi в очi. Не смiявся, хоч був певний, що це нiсенiтниця. Юнаки марять про подорожi у стратосферу, на Марс. I нехай! Найбiльш неймовiрна фантазiя лiпша за мiщанський спокiй, пияцтво чи марнування часу на покер та бридж. Я завжди пiдтримував дерзання, але тебе, як видно, переоцiнив. Ти дуже швидко втратив чуття реальностi. Ти став надто самовпевненим i почав робити дурницi. Я тепер думаю так: якщо тебе не приборкати, то ти пропадеш, скрутиш собi в'язи. Менi не хочеться, щоб ти скрутив собi в'язи. I я не допущу, щоб ти ганьбив свiй колектив, безчестив партiю, членом якої ти є. Ось чому нiяких потурань тобi не буде, - без дозволу начальника бригади ти не маєш права вiдхилятись вiд графiка. Що б не придумав - подiлись зi мною, з Вилю Власевим. Знову ж таки нагадую тобi: я маю спецiальнi iнструкцiї вiд Спиридонова i всi повноваження тримати тебе в шорах. Май на увазi!

Андрiй вислухав дуже спокiйно цю довгу промову, але останнi слова нiби шмагонули його по обличчю. "Шори"! Чи заслужив вiн на таке? Все через ескiз, отой проклятий ескiз!

Ну, гаразд. Але хiба до випадку з ескiзом не було нiяких позитивних фактiв у його роботi? Невже одна недоречнiсть може знищити гiднiсть людини?

Вiн був дуже стриманий, а тому промовчав. Але серце йому стиснув бiль.

Битий шлях, що перетинав лiс iз сходу на захiд, виходить на центральне шосе пiвденнiше нашого села, саме бiля млина, де працює бай Дiмо, батько Теменужки. Кажуть, що коли Фракiя була римською провiнцiєю, цей шлях з'єднував Аполлонiю з Фiлiппополiсом. В цьому може бути частка правди, бо й зараз на ньому можна виявити слiди стародавньої кам'яної дороги. Тепер цей шлях з'єднує тiльки два-три села, i ви марно б шукали його в найбiльш детальних географiчних картах. Вiн нiде не позначений. Це нагадує вiдомий латинський афоризм про славу. Я пишу про шлях не через його минуле, а тому що бригада Вилю Власева розташувалась обабiч нього.

Уявiть собi густий, глухий лiс переважно з низьких, розлогих дубiв. Лiс цей в кiлькох мiсцях перерiзують дубовi видолинки; подекуди в ньому зустрiчаються пологi схили, перетятi гнилими деревами, купи сiрого камiння, порослого лишаями та мохом. Крiзь гiллястi крони дерев променi сонця ледве проникають, i тому тут завжди зеленкуватi похмурi сутiнки, повiтря вологе, насичене запахом прiлого листя i гнилого дерева.

Такий лiс на пiвденному заходi. На сходi вiн набагато рiдший, свiтлiший i поступово губиться серед широких ланiв Чорноморської низини.

З одного боку табiр Вилю Власева виходить у лiсову гущавину, а з другого - на схiд, де горизонт незрiвнянно ширший i чистiший. Старий римський шлях проходив посерединi табору, дiлячи його на двi половини.

Лiворуч вiд шляху, бiля великої палатки Вилю Власева, стояли двi меншi, - в однiй з них була похiдна лабораторiя, у другiй - склад. Ще шiсть палаток бiлiли по другий бiк.

Що iще розповiсти?

По обiдi для бригади час минув непомiтно, в напруженiй роботi. Вже смеркало, але нiхто не збирався запалювати традицiйне табiрне багаття.

Павел Папазов видiлив нiчнi варти i пiшов спати останнiм.

Ранком усi встали бадьорi, помились холодною водою з джерела, що било в сусiдньому видолинку. Пiсля цього всi накинулись на сандвiчi, приготовленi Марком Мариновим. Цей пристрасний любитель квiтiв був визнаним майстром випiкання млинцiв та налисникiв. Вiн пов'язав бiлим фартушком кругленький живiт i люб'язно побажав усiм колегам приємного апетиту.

- Перекусiть, бо в дорозi може бути все, - пiдморгнув вiн.

Андрiй машинально жував, не помiчаючи, що кладе в рот. Марко загорнув два сандвiчi в прозорий папiр i обережно поклав йому в кишеню, прошепотiвши:

- Вiзьмеш оце. Потiм захочеться їсти. Це дає енергiю, а ти молодий i витрачаєш її бiльше за всiх. Я в твої роки з'їдав дюжину за один раз.

Пiзнiше Вилю Власев зiбрав геологiв у своїй палатцi, розклав на похiдному столi карту, кашлянув два-три рази i почав водити по нiй пальцем.