Андрей Гуляшки - Коштовний камiнь (на украинском языке) Страница 19

Так от зупиняю я Делчо Єнева, привiтно тисну руку i посмiхаюсь.

- Як ся маєте? - питаю. - Як справи?

- Дякую, - вiдповiдає вiн. - Я здоровий, i на роботi все гаразд.

- В наших краях буваєте? - i вигукую: - Якi там змiни!

Вiн нiяково посмiхається.

- Пробачте, - каже, - якi це краї ви маєте на увазi?

Я пояснив йому, i вiн вдарив себе по лобi:

- Так, так! Ясно! Тепер пригадав! Щось я став дуже неуважним. Вибачте!

Я сказав, що вибачатись нiчого, бо час, звичайно, йде, ми змiнюємось i таке iнше. Вiн слухав мене, посмiхаючись, i навiть затягнув у закусочну, що напроти Народних Зборiв.

- До речi, - сказав вiн, - це добре, що ми зустрiлись. Давай вип'ємо слив'янки на честь тих добрих часiв.

Я не люблю пити, та коли зайшла мова про "тi славнi часи", то, зрозумiло, без будь-яких вагань вирiшив зрадити свої принципи.

- Гаразд, - погодився я. - По одному келиху з охотою!

Ми зустрiлись о шостiй годинi, а розiйшлись о дев'ятiй, коли офiцiантка люб'язно порадила нам бiльше не замовляти напоїв. Власне, ця порада стосувалась Делчо Єнева, який бив кулаком по столу.

Ми багато дечого пригадували з того, що було в те лiто, i кожну пригоду вiдзначали цоканням келихiв. Найбiльше говорили про лаборантку, але я вам передам тiльки ту частину спогадiв Делчо Єнева, яка є продовженням моєї перерваної розповiдi про Андрiя.

"Ми вийшли з табору мовчазнi, навiть трохи незадоволенi. Ти повинен мене зрозумiти - я мав пiдстави бути в кислому настрої, бо нiс на спинi великий вантаж. Причому бiльша його частина належала не менi. Я нiс тi речi, що призначались для Андрiя, i стогнав пiд тягарем плаща й ковдри, якими закохана жiнка хотiла зберегти здоров'я свого любимого. Любимим був не я, i це найбiльше мене мучило. Ти, певно, мене розумiєш? Взагалi гадаю, що не знайдеться чоловiка, який почував би себе щасливим у такiй ролi! Безсумнiвно, немає такого. Отож, настрiй у мене був поганий, i я йшов похмурий, час вiд часу крадькома поглядаючи на свого супутника й дивуючись: невже i йому тяжко? Рюкзак? Дiйсно, вiн був набитий рiзними речами, з нього стирчали якiсь держаки, кiлки, та для його широких плечей це була дрiбниця. Ясно, що не рюкзак обтяжує його. "Щось ятрить йому душу", подумав я i вiдразу догадався: адже позавчора начальник лаяв його за той ескiз iз форелями? Нелегко, коли тобi зробить нагiнку такий, як Спиридонов. На мене гримали часто, i тому я спiвчував Андрiю. "Хоч вiн заслуговує, - думав. Вигадав, що знайшов смарагдову жилу, а начальниковi показує план мiсцевостi, де водяться форелi". Одначе думав i iнше: "Ну, гаразд, полаяли його. З ким не буває? Визнай свою вину, як належить. Пройде день, настане новий, все забудеться. Якщо все пам'ятати, то до чого можна дiйти? Чи не так? Є грiх, буде й прощення, правда? Навiщо так переживати? Молодий, здоровий, дiвчата зiтхають по ньому, все життя попереду - чого там сумувати? Та я б на його мiсцi ще й пiдсвистував!" - так я собi думав ї крокував, намагаючись не вiдставати вiд Андрiя. Сонце вже пiднялось над лiсом i, хоч не було ще дев'яти годин, припiкало не на жарт. Менi стало так прикро, що я, не кажучи нi слова, цiлком свiдомо намацав пляшку Зюмбюлева, вiдкрутив корок i ковть-ковть - надпив трошки. I знаєш, повеселiшав! Немов вiтерець обвiяв менi душу. А мiй супутник став дибки! "Вiддай!" кричить. I вирвав пляшку з моїх рук. Розмахнувся, - i вона описала параболу над верховiттям. Я й незчувся, як вона зникла.

- Але чому? - питаю його. - Адже ж тут нема нi Папазова, нi навiть його тiнi. Чому, кажу, ти розбив пляшку? Чи знаєш ти, що це подарунок вiд Зюмбюлева, i цей подарунок зроблений тобi? Хiба так можна робити?

А вiн дивиться i навiть не моргне.

- Можна, - каже. - Я не маю потреби в таких подарунках.

Я скипiв:

- Ах, так? - питаю. - Не маєш потреби! Ану стривай! - зняв рюкзак, розв'язав його i почав кидати пiд ноги Андрiю ковдру, плащ-палатку, термос, пакунки i пакуночки. Все. Цукор висипався, яблука розкотились. - Це, кажу, - не моє. Це, - кажу, - лаборантка дала менi, щоб ти загортав свою лiву нiжку, бо маєш ревматизм. Щоб вкривався вiд дощу. Щоб варив собi кофе. Зажди! Ось i варення. Щоб солодив ротик, коли буде гiрко. А яблука вiд Марка Маринова. А напiй - я вже сказав тобi - вiд Зюмбюлева. Ось так. Давай тепер збирай свiй багаж: вiн твiй.

А вiн дивиться на мене, нiби вперше побачив.

- Ти не жартуєш? - питає мене, а голос такий м'який, наче шовковий.

Вiн нагнувся, взяв одне яблуко, та не вкусив, а потримав у руцi, немов вимiрював його вагу. Обличчя в нього полагiднiшало, стало аж наче нiжним.

Я зав'язав свiй рюкзак. Вiн став куди легшим!

- Ну, - говорю йому, - кожен носитиме своє. Ходiмо.

Сказав, i щось мене заїло. Якесь особливе почуття. Так зi мною буває завжди, коли розкаююсь.

Вiн згорнув ковдру, плащ-палатку, взяв i термос. Iншi речi сховав пiд кущем i всмiхнувся до мене, наче мiж нами нiчого не сталося!

- Треба було менi зразу сказати, я б не допустив, щоб ти носив мої речi. - Сказавши так, вiн додав: - Ти ж слабший за мене. Якщо тобi буде важко, не соромся, скажи. Я допоможу. Я можу носити на спинi втроє бiльший тягар. Така моя комплекцiя. Ти вибач менi, я не знав.

Я не вiдповiв йому нiчого.

Якийсь час ми йшли мовчки, i кожен дивився поперед себе. Коли дорога вийшла на полонину, вiн вийняв карту району i сiпнув мене за руку:

- Приготуй блокнот i вiзьми компас, - сказав менi. - Звiдси розпочнемо.

Ну... I почали.

Я й ранiше був в експедицiях, i потiм - це ж моя професiя. Але те, що я пережив у тi днi, - це, кажу тобi, неповторна рiч, фантастична.

Я знав, що вiн наполегливий дослiдник. Для нього нiяких перешкод нема. З усякого становища знайде вихiд, - на животi буде повзти, лiзтиме, але добереться куди потрiбно. Важко, коли ти його супутник, та ще й незграбний! Розiб'єшся об камiння i ще, чого доброго, шубовснеш у якусь криницю. Може, ти не дуже терплячий? То зiпсуєш собi нерви, дивлячись, як вiн перебирає камiнцi, нiби кожен з них - рiдкiсна дорогоцiннiсть, дiамант.

В цi днi, як кажуть, вiн перевершив самого себе, мабуть, аршинiв на десять. Спочатку все йшло тихо, мирно, доки вiн не натрапив на першу жилу, доки не намацав першу жовто-зелену грудку. I з цiєї митi вiн перетворився на живу геометричну прогресiю. Друга жила розпалила його вчетверо бiльше i так далi, поки вiн не став схожий на невгамовну, несамовиту стихiйну силу, що не знає нi сну, нi вiдпочинку.

Рив землю - i не до присмерку, а до справжньої, безпросвiтної ночi. Тодi розкладав багаття i при його свiтлi упорядковував свої проби, нумерував їх, записував у блокнот. Заставляв мене називати точнi координати кожного мiсця, де ми знаходили руду. Вiд ранньої зорi до пiзньої ночi вiн лiчив i перелiчував градуси та кути, креслив ескiзи й карти, наносячи на них пласти i схили, а коли засинав, з його уст сипались цифри i формули. I сон у нього був не сон, а кошмар. Правду кажу тобi: вранцi я вставав з почуттям людини, яка повинна вирушати в безконечнi мандри по всiх колах пекла.

Прошу тебе, май на увазi й iнше. Сухої їжi вистачило тiльки на три днi. В навколишнiх селах ми без особливих труднощiв дiстали собi провiзiю. На третiй день вiн сказав менi: потерпи, завтра ми повиннi зробити ще це. На четвертий - те. Ввечерi вiн навiть не їв, вiддаючи все, що лишилось, менi. П'ятий i шостий день ми просидiли на сухарях та водi.

Тепер я питаю себе: навiщо вiн так несамовито працював у тi днi? Що то був за божевiльний поєдинок з часом? Вилю Власев розрахував строк дуже економко: чотирнадцять днiв. А ми завершили дослiдження i картографування району за сiм. В останнiй вечiр я спитав його:

- Ну хiба такi темпи не божевiльнi? Ти що? Жити тобi набридло, чи що?

А вiн мовчав i мовчав, якось сумно посмiхаючись.

- Якщо тобi тяжко, - то лишайся тут, - сказав зрештою. - Або повертайся в табiр. Я, - каже, - i сам справлюсь з ескiзами. Як хочеш, я не примушую тебе!

Ось так менi говорив. А обличчя змучене, витягнуте. Вiн немов старiв щодня на кiлька рокiв. Тiльки очi блищали, палаючи, нiби в лихоманцi.

Як його залишити? Адже i я маю якусь гiднiсть? Серджусь на нього, аж лаятись хочеться, i в той же час шкодую. Таке складне почуття, що не можна й уявити.

Ось так було.

На сьомий день в обiд ми закiнчили дослiдження. Доводилось тобi взнати справжню радiсть? Я до того ще нiколи нiчого подiбного не вiдчував. Ту радiсть, яку я переживав, коли ми вирушили назад до табору, не можна описати словами. То була не радiсть, а якесь дике почуття, нiби я хильнув чистого спирту. Ти пив коли чистий спирт? Це такий напiй!..

Андрiй - подумай тiльки! - взяв на плечi свiй рюкзак, та ще й мiй. Мiй рюкзак був доверху набитий камiнням. А я вже й так ледве плентався, - звiдки в мене сили нести його?

Ми зробили зупинку на тому мiсцi, де Андрiй сховав провiзiю лаборантки. Все було цiле. Тiльки бiсквiти були з'їденi до крихiтки. Мабуть, степовими мишами. Ех, якби тодi побачила моя жiнка, як я загрiбав просто пальцями варення! Справжнiсiнький тобi готтентот! Б'юсь об заклад, вона б нiзащо не вийшла за мене замiж.

Ото запихаюсь я, очi блищать вiд блаженства, а мiй герой з'їв лiниво один-два кусочки цукру, нiби щойно встав з-за новорiчного столу. Потiм сiв на пеньок i старанно поголився.