Александр Иванченко - Люлька пирата (на украинском языке) Страница 6

Разом з тривалими вiйнами європейцi несли сюди свої хвороби. Остров'яни, якi не знали чужоземної хвороби i не мали до неї iмунiтету, вмирали тисячами, їхнi лiкарi вмiли лiкувати будь-якi рани, але вони були безпораднi перед вiрусом грипу. Заразнi хвороби знищували населення одного острова за другим. Стотисячний народ майже зовсiм вимер. Французам лишалося тiльки привласнювати спустошенi острови.

Найдовше трималися невеликi племена, якi населяли острiв Фату-Хiва.

Вперше фатухiвцi зiткнулися з європейцями 22 липня 1595 року, коли європейцi вiдкрили для себе Маркiзький архiпелаг. Бiля Фату-Хiви стали на якiр три кораблi iспанського конкiстадора Манданьї. Приголомшенi небаченими кораблями, остров'яни вийшли на своїх каное вiтати гостей. В руках вони тримали грона бананiв та iншi тропiчнi плоди - показуючи, що йдуть з мирними намiрами. Iспанцi запросили їх на кораблi, забрали подарунки i тут же вбили шiсть чоловiк продемонстрували силу вогнепальної зброї.

Потiм, уже у вiсiмнадцятому столiттi, на Фату-Хiву стали вчащати англiйськi та американськi китобої. Вони нiкого не вбивали, але, погрожуючи громом гармат, вимагали, щоб їм давали свиней, фрукти i жiнок.

Узявши данину, китобої вiдпливали, а на островi спалахували епiдемiї. Кожен вiзит європейцiв приносив остров'янам тiльки жертви. Зрештою фатухiвцi зрозумiли, що з бiлими чужоземцями їм краще не знатися. Покинувши легкодоступнi райони узбережжя, вони переселились у високогiрнi кам'янi фортецi й нiкого туди не допускали. Заволодiти їхнiми бастiонами, якi були збудованi за всiма правилами оборонного мистецтва, європейцi не могли дуже довго. Французи намагались укрiпитися на узбережжi, але щоразу, коли їхнiй гарнiзон висаджувався на острiв, серед солдат зчинялася панiка.

Невловнi фатухiвцi, здавалося, сидiли за кожним кущем. Досить було солдатовi загавитись, як вiн одразу попадав до рук остров'ян. На другий-третiй день пiсля висадки французiв на острiв у розташуваннi їхнього табору звiдкiлясь з'являлася довга дерев'яна таця, на якiй лежав один iз тих, хто напередоднi зник. Засмажений, iз пучком зеленi в ротi.

Це був дивовижний народ. Свiтлошкiрi, як мало хто в Полiнезiї, ставнi, з правильними рисами обличчя, фатухiвцi зовнi були схожi на один з народiв Пiвденної Африки - зулусiв. Якби на конкурс краси зiбрати по одному представнику вiд усiх народiв Океанiї, то фатухiвець, як твердять знавцi, безсумнiвно, посiв би перше мiсце.

По всiй Полiнезiї тiльки фатухiвцi визнавали жiнку рiвноправним членом громади. Точнiше сказати, у них був логiчно обгрунтований культ жiнки, її послав на землю бог, щоб вона дарувала життя - тому їй треба поклонятись, у нiй зосереджено все найпрекраснiше - тому її треба цiнувати, вона слабша вiд чоловiка, але якщо воїн iде на вiйну, дома його замiняє жiнка - тому до неї треба ставитися з повагою.

При бажаннi кожна жiнка одночасно могла мати кiлькох чоловiкiв, якщо вона, звичайно, вмiла подобатися чоловiкам. Цьому складному мистецтву фатухiвцi навчали дiвчат ще з дитинства. Дiвчина, яка зумiє звабити i одружити з собою кiлькох хлопцiв, ставала однiєю з найповажнiших жiнок племенi.

Серед маркiзанцiв i взагалi народiв Полiнезiї, мабуть, тiльки фатухiвцi знали, що таке поцiлунок. Тому вони не спотворювали своїх губ, як то часто бувало у iнших полiнезiйцiв, i не носили традицiйних оздоб у носi. Жiнки дуже любили намисто i всiлякi браслети, а чоловiки прикрашали себе татуюванням. Майже всi воїни ходили з голеними головами. Цим вони показували, що пам'ятають своїх ворогiв i присяглися знищувати їх. У декого на макiвцi стирчала туго заплетена кiска - знак воїна, який учинив кревну помсту.

Вони були вiдважнi воїни й чудовi мореходи, їхнi катамарани робили наскоки на найвiддаленiшi острови Полiнезiї. Будували грандiознi споруди з каменю i славилися вмiнням вирiзьблювати в скелях величнi скульптури. Обробляли землю, займалися морськими промислами, любили пiснi, танцi i загалом були незлобивi. А їх вважали за жахливих канiбалiв. Саме вважали.

Як вiдомо, канiбалiзм iснував на багатьох островах Полiнезiї. Але це не означає, що тубiльцi справдi харчувались людським м'ясом. Людоїдства як повсякденного явища не було. Якщо полiнезiйцi людоїди, то так само можна назвати канiбалами i високоцивiлiзованих японцiв, чиї найбiльш фанатичнi самураї вважали за доблесть не тiльки вбити ворога, але й тут-таки, на полi бою, з'їсти його печiнку.

Свої "самураї" були i в Полiнезiї, не всi воїни, а лише особлива каста воєначальникiв, якi дали обiтницю нiколи не розлучатись iз зброєю i витримали випробування на безстрашнiсть. На Маркiзьких островах їх так i називали - безстрашнi. Ось у цiєї касти один з воїнських ритуалiв i був канiбальським.

Та коли полiнезiйцi зрозумiли, що європейцi вважають їх усiх людоїдами, цю репутацiю - таку, здавалось би, незавидну - вони всiляко стали пiдтримувати. Беззахисним остров'янам вона була свого роду зброєю. Вони не могли вистояти проти європейських гармат i мушкетiв, але їх боронила страхiтлива слава канiбалiв.

"Немає сумнiву в тому, - писав Мiклухо-Маклай, - що папуасiв врятувала вiд цiлковитого винищення значною мiрою вигадка європейцiв про те, нiби Нову Гвiнею населяють страшнi людоїди. Я не заперечую, деякi канiбальськi обряди, як i в багатьох iнших мiсцях Океанiї, там справдi є. Однак європейцi прийняли окремi випадки за жахливi побутовi оргiї i тим самим самi себе налякали, а папуаси цим дуже вмiло скористалися. Так, уявiть собi, у них вистачило кмiтливостi не розвiювати жахливi мiфи, а вигадувати про себе ще непригляднiшi небилицi, вiд яких у легковiрних європейцiв холола кров".

Не менший жах на європейцiв наганяла i Фату-Хiва.

I треба було так статися, щоб тiєї пам'ятної ночi 1887 року бригантину Девiса викинуло саме на Фату-Хiву.

Остров'яни прийняли пiратiв за французiв, черговий напад яких вони щойно вiдбили.

Можливо, якби Джон признався, що вони - пiрати, йому б повiрили. Але це було не краще, нiж опинитися в ролi ненависних франi. Бо корiнне населення тiєї частини Тихого океану не бачило рiзницi мiж морськими розбiйниками, якi шастали в пiвденних морях, i французькими загарбниками Полiнезiї. I тi й другi тiльки розоряли острови i не знали меж насилля.

Стараючись якнайбiльше награбувати i до того ж одержати задоволення, розважаючись iз красивими полiнезiйками, американцi теж нi з ким ранiше не церемонились. Та коли на Таїтi i Маркiзькi острови прийшли французи, становище американських китобоїв i скупникiв копри та перлiв рiзко змiнилося. Тепер, щоб зайти на якийсь з островiв архiпелагу, вони мусили питати дозволу у французьких резидентiв i платити досить високе мито. Крiм того, вести торгiвлю з мiсцевим населенням вiднинi дозволялося тiльки через посередництво французiв.

Звичайно, американцiв не влаштовував такий поворот справ. Тому вони почали всiляко загравати з остров'янами, щоб, заручившись їхньою пiдтримкою, або спробувати вигнати французiв, або, якщо це не пощастить, при допомозi мiсцевого населення знайти шляхи для вигiдної контрабанди, тобто, обминувши французiв, вести на островах ту саму полiтику, але дещо хитрiше. От, мовляв, французи вам нiчого не дають, тiльки грабують вас, а ми хорошi, привозимо вам рiзнi товари, хоч для нас це дуже небезпечно. Адже всiм вiдомо, як франi ненавидять людей з країни Марiте [*]. Тому що люди з країни Марiте справжнi друзi острiв'ян, а франi їхнi запеклi вороги. ------[*] Так полiнезiйцi називали Америку. ------

Так чи iнакше, але французiв американцi завжди лаяли, i остров'янам це подобалось. Навiть на непримиреннiй Фату-Хiвi, яка не хотiла дружити нi з якими блiдолицими, людей з країни Марiте зустрiчали цiлком терпимо. Вони були хоч i не дуже надiйнi, та вже ж союзники в боротьбi проти спiльного ворога.

Дружбою полiнезiйцiв з американцями i вирiшив скористатися Девiс, який добре знав обстановку на сусiднiх з архiпелагом Паумоту Маркiзьких островах.

- Нi, великий вождь, - мовив вiн, - я кажу правду, мiй дiм на землi Паумоту. Я народився в країнi Марiте, але на землi Паумоту у мене багато друзiв, вони хочуть, щоб я i мої люди жили з ними. Ми всi з країни Марiте.

- Твої слова, червонобородий, брехливi, як товстi ноги, котрi хочуть усiх випередити, - зневажливо вiдповiв вождь. - Мої люди бачили на твоєму кораблi великi гармати. Навiщо людям з країни Марiте такi гармати? Вони приходять до нас iз товарами, ми не бачили гармат на кораблях людей з країни Марiте.

- Але, великий вождь, мiй корабель на землю Фату-Хiва викинула буря. Ми йшли до земель Турбуаї, там живуть нашi вороги.

- I ти взяв гармати, щоб стрiляти в людей землi Турбуаї?

- Так, великий вождь, - пiдтвердив Девiс, думаючи, що його вiдповiдь прозвучала досить переконливо. Вiн назвав найближчi острови, якi спали на думку, не знаючи, що на архiпелазi Турбуаї нещодавно почалася вiйна з французами i про це вже вiдомо маркiзанцям.

Суворий вождь, здається, подобрiшав.

- Мої люди i я вдячнi тобi, червонобородий, тепер ми чуємо в твоїх словах правду, - задоволене сказав вiн, i Девiс подумав, що словесну боротьбу нарештi виграно i їх вiдпустять з богом. Але голос вождя знову став незворушним.