МАРИНА ПАВЛЕНКО - МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ

МАРИНА ПАВЛЕНКО

МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ

НАЙДА

Найда — це Миколчин пес.

Найда Миколку охороняє.

Якщо хлопчик надумає іти до Школи, Найда проводить його аж до воріт. І

чекає за парканом, переховуючись від Прибиральниць та Завгоспа, аж поки

Миколці не обриднуть уроки, й вони знову не будуть разом.

Школа — чужак. Вона тхне Миколчиними почервонілими вухами й

зауваженнями в щоденнику. Школа вважає Миколку поганим учнем і навіть

ледарем. Найда потайки завжди гарчить на Школу й не проти б її покусати.

Якщо ж Миколка до школи не йде, вони вдвох пересиджують уроки в

Халабуді. Точніше, пересиджує Миколка — Найда сторожує біля входу.

Стіни Халабуди зроблено з дощок і фанери, вхід завішано старою

мішковиною. А дах — зі шматків замшілого шиферу.

Про Халабуду не знає ніхто в цілім світі, бо вона ген-ген на пустирищі, в

дерезі. У ній Миколка ночує, коли Вітчим погрожує вбити його.

Вітчим — чужак. Від нього несе часником, цигарками і перегаром. Вітчим

обзиває Миколку байстрям, нахлібником, а Найду — шолудивим псом. Найда

завжди гавкає на Вітчима й нападає, коли той без дрючка.

Перебувши уроки, Миколка зі своїм другом вибираються на Вулицю. Там

вони воюють із місцевою паруботою: Миколка шпурляє в хлопчаків камінням,

а Найда бігає за найдокучливішими.

Хлопці — чужаки. Від них пахне домашніми пиріжками й новим шкіряним

взуттям. Вони дражнять Миколку бомжем і безпритульним. Проте хай Миколка

тільки скомандує — Найда вмить їм штани полатає.

Усі ВОНИ: Школа, Вітчим, хлопчаки — не люблять Найдиного хазяїна. І

пес один-єдиний, хто знає, що Миколка – герой, і що він хороший. Коли

Найду, ще як був цуценям, ВОНИ кинули в багнюку, то не хто інший, а

Миколка його врятував.

Відтоді Найда став Миколчиним.

Натинявшись на Вулиці, вони йдуть на Смітник. На Смітнику можна

знайти чимало потрібних речей, а то чим-небудь і поживитись. Миколка

нишпорить, а Найда стереже добуті скарби від нічийних собак.

Буває, замість іти на Смітник, вони блукають Дворами. Там теж можна

дещо підібрати.

Он лежить на лавці яскравий, просто-таки пречудовий Конструктор. Його

власниця, маленька Дівчинка, самотньо порпається в пісочку.

Найда не певен, що Миколка чинить правильно. Але розуміє, що такого

яскравого, пречудового Конструктора в нього ніколи не було. До того ж нащо

Конструктор — Дівчинці?

І ось вони вже, ледве стримуючись, щоб не побігти, поспішають у бік

Халабуди. А яскравий, просто-таки пречудовий Конструктор побрязкує в

Миколчиних руках.

Аж тут іззаду хапає Миколку за комір Її Тато.

Вони змушені повернутись до Двору.

Дівчинка плаче. Її Тато лає Миколку.

Дівчинка і Її Тато — чужаки. Від Дівчинки смердить милом і цукерками,

від Тата — потом, тяжкою роботою і любов’ю до своєї Дівчинки. Найда навіть

гидує кусати їх, тільки погрозливо шкірить зуби.

Миколка віддає Конструктора, похмуро колупаючи землю носаком

порваної кросівки.

Яка ганьба! Краще б Найда з’їв дохлу мишу! Краще б його подряпали

приблудні коти!

— Найдо, за мною! — бадьориться Миколка.

Найда робить хвоста «бубликом»: ду-уже нам потрібні ваші нікчемні

Конструктори!

З гідністю гавкнувши на прощання, Найда вибігає з Двору. Вслід за своїм

незмінним героєм і повелителем.

ВЕЧЕРЯ

З якогось дива так виголодніли!.. Миколка з’їв би уже й слона. А Найда

проковтнув би й равлика, який повзе оно, мабуть, у свою осінню сплячку. Ні,

ну, звісно, проковтнув би, якби не гидувався! Так-так, Миколка має рацію —

того не варто їсти!

Вони обмацали голодними очима Вулицю і навіть пробіглися Дворами,

але, крім кількох поморщених падалиць-симиренок, не намацали нічого. Та

зів’ялі яблука ще більше розворушили голод.

Вирішили зганяти до Миколчиної хати.

Миколка поставив Найду «на шухері», а сам, скрадаючись, поліз між

бур’янами. Позазирав у вікна й похнюплено метнувся назад.

— Змотуєм вудки, Найдо! Мами ще нема. Вітчим хазяйнує в хаті п’яний,

як чіп! — прошипів за хвірткою.

Але, перш ніж рушити геть, Найда підвів допитливий погляд на господаря.

Миколка теж глипнув на пса і прочитав у його погляді щось важливе.

Ах, он воно що! «Змотуємо вудки»!.. Не змотувати їх треба, а навпаки,

добутися до сарая і познаходити! Вони лежали там хтозна з якої давнини, може,

ще від котрогось із попередніх вітчимів. А могли б помогти Миколці з Найдою

здобувати хліб, тобто рибу насущну!!!

На жаль, вудок у сараї не виявилось. А ще ж недавно, коли Найда з

Миколкою витягали з-під завалів старого керогаза, щоб узяти його собі на нове

Халабудне хазяйство, вудки були! Вони зникли, як до того безслідно позникали

старий і, здавалось, вічний сарайний самовар, трилітрові слоїки й багато інших

цінних цікавих речей!..

Найді не треба й принюхуватись: ясно, що це діло рук Вітчимових

дружків, чи то пак численних гостей, котрі на всеньке літо окупували столика

під грушею в Миколчиному подвір’ї. Вони крали, що бачили, і що не так

лежало, — от якби одного прекрасного дня — о, той день був би таки

прекрасний! — хтось і Вітчима отак поцупив!..

Вони вже мали вибиратися — чорним ходом, тобто через колись глуху, а

нині всуціль діряву задню стіну, — аж тут Миколка ненароком наступив на

граблі, які дивом уціліли після «гостьових» атак. Вони дзвінко торохнули його

по лобі.

Миколка сердито вилаявся «йолками-палками» й Вітчимом. Але,

почухуючи лоба, таки потягнув реманент за собою. Покинеш — однак пропаде.

Найда ж тим часом, як навмисне, заплутався в старому ганчір’ї.

Гайда, бо зараз тут нам і кришка! — нетерпляче виплутував собаку

Миколка.

Тюль! Старий пожовклий тюль теж із хтозна-яких часів!

— Ти гля, ще й не зовсім дірявий! — звільнивши песика, Миколка став

хутко намотувати знахідку на граблі.

Найда й сам не любив, щоб добро пропадало. Хоч у Халабуді вікон і нема,

є тільки отвір, який засувається шматком фанери.

— Це ж не на вікна, дурненький! — Миколка взяв сувій під пахву, одхилив

дошку й ступив у бік Яру. – Хватку зробимо! Всі карасі будуть наші!

О, який розумний у Найди Миколка!

Миколка виявився не просто розумним, а розумнющим. Із вербових гілок і

держака від граблів зробив прекрасну хватку. Встановив її трохи бокаса там, де

течія Болотянки найсильніша.

Сам став вище за течією, Найду ж послав на протилежний бік:

— Найдо, голос!

І поки Найда підганяв рибу гучним гавкотом, хлопчик час від часу

вихоплював хватку і все, що в неї потрапляло, викидав на берег.

Є!!! Врешті-решт з-поміж прогнилого листя, мулу й купи драного

целофану дечого понавибирали: у відерці веселим блиском висяювала дрібна

мулька і скидалися п’ять малесеньких окунців.

— Найдо, лапу! Другу! хлопчик радісно плеснув собаку по слухняно

простягнутих лапах. — Прикинь! Я знав, що в Болотянці риба таки водиться!!!

Ну і розумний же Найдин Миколка!!!

У керогазі не тільки давно не було гасу — від нього взагалі лишилась сама

арматура, тож він служив Миколці та Найді зручною підставкою для старої

сковорідки над вогнищем.

Найда, звісно, вже давно проковтнув би рибку й сирою. Але, нетерпляче

витанцьовуючи, дожидався, поки Миколка її посмажить. Щоб — «за

компанію».

Потім — терпляче ждав, поки хлопчик поділить страву навпіл.

Навіть нечищена мулька виявилась добрезною.

Окунці трохи колючі й деркі, але теж – кігтики оближеш!

Не знати, як Миколка (крім половини риби, він оддав Найді ще й клапті

луски, хвости і плавці), а Найда їх іще з десяток умолотив би!

Того вечора всі, хто проходив не дуже далеко від Пустирища, могли

побачити ледь прозорий димок, який сочився над схованою від усіх у дерезі

Халабудою.

І здивуватись, занюхавши апетитний запах смаженої риби.

УРАГАН

Взагалі-то, Найда хотів побігти аж у хату. Але ще здалеку внюхав: там

зараз тільки Вітчим, отже, заходити не варто. Як мовив Миколка, діло

принципу: поклявся з Вітчимом наодинці не стикатись, навіть коли здихатиме.

Та й небезпечно це.

Але й у подвір’ї не можна лишатись!!!

Найда метався туди-сюди. В кущі? На грушу? Під столика, що біля

груші?..

Кудись треба сховатись, кудись треба сховатись, кудись треба сховатись!!!

Найда й сам не годен пояснити, чому це раптом його щось наче погнало

геть із Халабуди.

Просто все навколо мовби казало Найді: «Тікай!» — і він кинувся з усіх