МАРИНА ПАВЛЕНКО - МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ Страница 11

Раптом котресь поглянуло догори. Небо вгорі було'.

—

Ну, як вам сказати? ~ зніяковів Миколка. — Небо ж не все

втопилося. Тільки шматочок, тільки нижнє бовтнуло... той, упало. Але й без

нижнього неба хіба ми не відкинемо ратиць, той, копит? Тобто, той... хіба

зможемо жити? Хіба зможуть літаки нормально літати? Пташки почнуть

задихатися, дощі стануть холоднішими! Бо вже фугуватимуть, той, ітимуть аж

із отієї, вищої частини. А легкий сніжок зовсім до нас не долітатиме...

—

Гав! — додав значимості Миколчиним словам Найда, ніби крапку

поставив. Справді, цього року снігу було — тільки подушечки лап намочити.

Малята слухали, наче заворожені. Миколка ж говорив і говорив,

пишаючись тим, що вперше у житті завоював таку увагу, що так багато

круглих оченят прикипіло до нього.

Нечутно підійшов чужак — хлопець з Вулиці. Посмердів новими череви-

ками й пиріжками, послухав трохи, а тоді як розрегочеться!

—

Чого, малі, вуха порозвішували? Слухаєте цього вошивого! «Небо

втопилося!» Гляньте вниз, дурні. Бачите себе? То ви що, теж потопилися? Це

просто відображення! Як у дзеркалі! Зрозуміло?

Діти полегшено відітхнули.

Чужак гордо пішов стежкою далі.

—

Найдо, за мною! — рушив і присоромлений Миколка.

—

Гав! — Найда рвонув за Миколкою, але в останню мить уловив

сліди незнайомого Собаки: чи не той, що погриз «куряче» пальто, викинуте

Товстухою на Смітник?

Малеча стояла на місточку і знов дивилася то на воду, то на небо.

—

Жаль, що сніжинки не долітатимуть!.. — першою врочисте

мовчання порушила Дівчинка. Очиська її були повні зворушення від

незвичайної події.

—

Скода, со досці будуть холоднісими!.. — підтвердило котресь.

—

Відображення відображенням, а небо таки на дні!.. — дивувалося

інше.

—

Яка мілка річка і яке глибоке небо втопила!.. — зітхнули всі

зачаровано.

—

Гав! — підкреслив урочистість моменту Найда.

І, вмить забувши про запах незнайомого Собаки, радісним клубком по-

трюхикав доганяти господаря.

ГІАЦИНТ

Довгими вечорами в Халабуді Миколка долонями виробляв різні фігурки

проти свічки, і вони кидали на фанерну стіну химерні тіні. У такі години

Миколка часто розказував Найді, що, коли виросте, вони з песиком підуть

служити в якійсь компактній... чи то контрактній армії.

З них обох вийдуть добрі вояки. Ех, із Найдою та Миколкою Україна ко-

лись нарешті займатиме не тільки перше місце за кількістю курців (Училка

розказувала), а й за цією, як її... обороноздатністю! А ще Миколка теж

почепить Найді такий медальйон, як той, що його невідомий солдат почепив на

війні улюбленому собаці!

Тож недарма шостого грудня, повідомила Миколчина Училка,

відзначається День українського війська. Ще вона придумала, ніби в цей день

Миколці й усім хлопцям класу треба вручати гостинці.

«Гостинець» — уже навіть слово пахне чимось дуже гарним і таємничим.

Проте ще в першому класі напередодні дарування Гостинців Миколка

ненароком почув, як Училка сварила дівчат. Бо жодна однокласниця не хотіла

дарувати Миколці. Нарікали, що він ледар, бомж і що потім, на дівчаче свято,

нічого нікому не віддарує.

Миколка тоді аж до Нового року до Школи не ходив. І наступного грудня

так само.

Найда здогадується, чому третьокласник Миколка змінив свою думку. І на

День українського війська до Школи таки плуганиться.

Потайки він таки сподівається на подарунок... від Чікси! Ах, який же з

нього вояка, якщо не може розпізнати в Чіксі ворога?! Так, Чікса після

Найдиної помсти вже не кривиться гидливо, коли бачить Миколку, але...

Училка даремно хвалила, що в Миколки добре працює голова! Кепсько вона

працює, коли Миколка досі плекає марні надії!

Ого, що робиться!..

Миколка висувається зі шкільних Дверей боком, однак із очима

переможця. Обережно тримає якийсь целофановий пакет! Гостинець, Їй-Богу!

Пакет пахне... квітами.

До запаху квітів Найда абсолютно байдужий. Він йому завше відгонить

милом. Але зараз готовий змиритися з чим завгодно. Тим паче, відчуває, що

квіти — не від Чікси.

—

Прикинь, Катька подарувала! Наче бузок, — червоніючи аж по вуха,

Миколка відхилив перед Найдою целофан.

Там була таки дуже бузкова (то брехня, що пси кольорів не розрізняють)

квітка в горщику.

—

Квітка Гіацинт! — Миколка такий гордий, ніби в горщику не квітка,

а, щонайменше, живе цуценятко, порятоване з багна.

—

Прикинь, сама захотіла! Училка скомандувала, щоб усім дарували

однакове — по шоколадці.

Миколка недбалим рухом витяг її з кишені. Так, мовби це була не

смачнюща шоколадка, а жменя лушпиння.

Бо вся його радість замикалась на тому, як його... Гіацинтові.

—

...А Катька потім до мене тихенько підійшла. Каже: я тобі ще дещо

хочу... І пакета цього втеліщила!

Миколка поклав шоколадку знов до кишені, але раптом щось згадав і

схаменувся:

—

Ой! А шоколадку віддай, каже, своєму Найді! Ну, він же у тебе теж

солдат! Прикинь, ім’я твоє пам’ятає!

Шоколадку? Чисто дівчачі химери: справжньому воякові замість смачної

кісточки – цукерку!

Якби Катька тоді, в поєдинкові, його, можна сказати, солдата, не порівняла

:З безпородним котом, Найда був би тепер навіть радий. А так... Утім, хай уже!

Згадала, привітала, пам’ятає, як звати!.. І за те спасибі, що хоч не квітка!

—

Коротше, вдома з’їси! — Миколка поплескав себе по кишені з

шоколадкою. — Захочеш — зі мною поділишся, а ні — то я все одно вже

кращий дарунок маю!..

Любовно загорнув над вазончиком целофан.

—

Бігом, Найдо, в Халабуду: йому ж, мабуть, холодно!

Відтоді їх стало троє. Найда, Миколка і Гіацинт.

Миколка навіть поливав Гіацинта в один і той самий час. За кожним

дзвінком халабудного будильника, якого колись знайшли на Пустирищі,

відчистили, й він, мов у віддяку, почав іти.

А вечорами, після розмови про майбутнє військо, Миколка несміливо

заводив іншої:

—

...Як думаєш, чого вона мені, той... Вирішила подарувати?.. Ще й

таку гарнющу квітку?

—

...Прикинь, і нічого їй, що інші від мене одвертаються!..

—

...А вона нічо, та Катька, га?.. Може, і я їй трохи, той?.. Ну,

подобаюсь? Як думаєш?

~ ...Це ж мені ще ніколи ніхто ніде нічого, а тут — таке!..

Потім неодмінно відкопував із кутка Халабуди слоїка з їхніми чесними

заробітками. Там були і копійки, і гривні. Струшував скляною посудиною і

впевнено промовляв:

—

Ох, коли вже та Училка оголосить про дівчаче Свято? Бо тут

набереться на та-а-аки-и-ий Гостинець!.. Вони думають, я бомж, а я Катьці

щось та-а-аке-е-е викуплю, яке нікому й не снилось! Ану підказуй: що можна

подарувати дівчині?..

— ...А кросівки? Ну, трохи відкладаються, подумаєш!

Чікси тепер не відчувалось навіть у його мовчанні.

Найда не ревнував. Ну, хіба що тро-о-ошечки. Може, на якихось

півхвоста! Ба, навіть менше: на чверть кінчика вуха, підступно відкушеного

кицькою Анхвісою. Та й то — ні.

Бо, виявляється, дуже приємно бачити Миколку щасливим і замріяним. Це

ж майбутній військовій службі, здається, не завадить?

ПРИМИРЕННЯ

Найда з Миколкою так ловко пристосувались цупити в Товстухи з-під

носа кицьчині обіди, а вони, ті обіди, були завше такими смачнющими, що

хлопчик із собакою стали втрачати пильність.

Якось вони так захопились — уже другою — мисочкою відвареного

м’яска, що проґавили, як із-за огорожі покрадьки висунулась Товстуха.

—

Ах он воно що!.. Хва-а-айно, хлопчику, хва-а-а-айно! — заспівала

знайомим голосом. — А я тут хвілосохвствую, від чого ж це моя Анхвісочка

худне й марніє вже третій день!..

Найда з Миколкою вже мали дременути, щоб аж закуріло. Але

Товстушина п’ятірня мертвою хваткою трималась за Миколчину курточку.

Хлопчик не смикався, бо курточка була благенькою і могла ось-ось порватись,

а Найда, хоч як раптово занило йому надкушене Анхвісою вухо, не міг

покинути господаря в біді.

—

Тьотю, вибачте, ми більше не бу-у-удем!.. — доводиться

принижуватись Миколці.

—

Та я вже третій день через вікно спостерігаю за вашим «більше не

будем»!.. Так ніяких хвінансів не хватить! Що, вчорашня рибка-хвіш до смаку

припала, хіба нє?

— Дуже! — звів на тітку щирі очі Миколка.

—

А сьогоднішні хврикадельки?

—

Ще... не розсмакував!.. — знайшовся Миколка і проковтнув слинку.