Іван Ковтун - Азіатський аероліт Страница 14

- Ви як, перед сніданком по чарчині коньячку, а? Я грішним ділом того... трохи іноді. Згода?

Аскольд погодився.

- Пляшку сараджієвського, - компетентно кинув Самборський офіціантові, - цитрину з цукром.

Аскольд зроду не пив коньяку й тому з радістю погодився випити, та й гріх було відмовитись, бо щосили намагався показати, що він теж не з лопуцька.

Досі він, коли і траплялося випивати з товаришами, частіше всього глушив пиво й міг випивати солідну кількість пляшок, і тому, цокнувшись з Самборським, ледве не задихнувся від міцного напою.

Опісля другої чарки він уже умудрився хилити так, що рідина клубочком зникала в горлі, а шматок нацукрованої цитрини приємно освіжав рота.

За третьою Самборський лукаво запитав:

- І не шкода було ото вам лишати русяву дівчину?

Запитання приємно вразило й разом з тим заповнило його вже затуманену алкоголем голову легкою зажурою, й він, зітхнувши, нахилився до товариша, щоб розповісти про своє горе й радість.

Самборський налляв йому й собі по чарці. Аскольд запально випив, і йому здалася оця недавно зовсім незнайома людина враз такою близькою й рідною, й вимовити важко, і він п’яно, вже раз перейшовши на «ти», ніжно звернувся до журналіста:

- Ех, Павлику, перший раз у житті так закохався. І ти зрозумій, сьогодні у Загс мусили піти, і пішли б, коли б не дядькова телеграма. Але стривай, ти не знаєш, хто мій дядько - дядько, браток, у мене велика людина, відома, чув за професора Горського, того, що у 1918 році оголосив у пресі, що він більшовик? О! Так розумієш, учора ввечері - солов’ї співають, повітря пахне, любов груди розпирає, то ми й порішили поженитись. Коли приходжу додому - цок! телеграма й гроші - «приїжджай негайно» й т. ін. А я ж оті експедиції так люблю, як... Ні, порівняння немає. Мучився, мучився, не витримав. А ти б витримав - не куди-небудь, а по Азіятський Аероліт, знаменитий легендарний небесний камінь, за тисячі кілометрів, у непролазні таєжні хащі, де не ступала нога білої людини, а? Ти не поїхав би?

Аскольд вихилив ще чарку й мутними скорботними очима вставився на товариша. Той, хитаючи в знак згоди головою, щиро співчував. І рівне, красиве Павлове лице стало Аскольдові ще милішим, ще ближчим. Він нахилився до нього й несподівано скрикнув благаюче:

- Павлушко, знаєш що, пробач мені, зебра смужаста, знаєш, їдьмо зі мною. Ну що тобі? Бери доручення від редакції й катай! Ми ж удвох гори перевертати будемо, тайгу ламатимемо. Ну? Їдьмо? Ніхто ж проти не буде. Я тобі таку атестацію перед дядьком дам, що ну! Дядько - це ж людина! Павлушечко, їдем? Амба, їдем, і не говори, ти писатимеш, а я зніматиму! Йди, я тебе обніму. Ну дай же хоч руку потисну!

Він остаточно сп’янів і поклав голову на руки. Самборський, заплативши за сніданок, узяв легенько його під руку й повів у купе. Аскольд покірно йшов і лише тихенько бурмотів собі під ніс:

- Факт - їдемо! Порішено й підписано. Ти писатимеш, я зніматиму... Гори перевертати будемо й тайгу ламатимемо. Накажи мене бог, ламатимемо. Під’їдемо до кедра столітнього, наляжемо, трісь і нема! Накажи мене РСІ, ламатимемо.

* *

*

- Значить, Аскольде, рівно о третій у мене - обід, до цього часу я за всяку ціну дістаю командировку, гроші й гайда у радянські джунглі. А як що трапиться - дзвони 21-23. Бувай!

- Бувай!

Друзі попрощалися й з Курського вокзалу рушили в різні боки. Самборський додому й в редакцію, Аскольд у «Метрополь».

За п’ятнадцять хвилин молодий оператор таксомотором дістався готелю. Витяг апарат, валізку й став нерухомо на хіднику, давши волю невеселим думкам.

Ех, Аскольде, Аскольде, ти все ж таки найкласичніший взірець легковажности й невдячности! Кашу заварив ти крутеньку. Ну, ось ти, припустімо, заходиш у готель, зустрічаєш дядька, чоломкаєшся й т. ін. Дядько метушиться, радіє, а надвечір експедиція рушає у подорож, а ти тоді несміло:

- Бачте, дядю, тут така історія, я не сам.

- Як не сам?

- Та зі мною товариш ще, журналіст такий хороший, Самборський, я йому запропонував пристати до експедиції.

- Ти запропонував?

- Мг, я.

- А ти мене питав?

- Мг, ні.

- Так хто ж, на твою думку, голова й начальник експедиції - ти чи я ?

Аскольд уявив, як добряче лице дядька насупиться, густі й з просіддю брови й вуса наїжачаться, й він безпорадно зітхнув. «Йолопе, ну що ж ти у відповідь скажеш?» Неприємне почуття сорому обняло Аскольда.

- Так, дійсно, каша крутенька, а як же у вічі тоді Павлові дивитись, якщо дядько категорично відмовиться прийняти до складу експедиції, бо це ж не так просто: сів і поїхав. Ех, дідько тебе візьми, історійка!

Павло ж (прекрасний, учтивий, розумний) обов’язково подумає: «тріпло, патякало, брехло».

- Ну й дурень же, - подумав уголос Аскольд і, зітхнувши ще раз глибоко й безнадійно, як на страту, пішов до дверей готелю.

- Прошу, будь ласка, які покої займає експедиція професора Горського? - звернувся оператор до швайцара. - Я учасник експедиції - оператор, щойно прибув з Харкова.

Швайцар поважно оглянув поверх окулярів Аскольда, примружив очі, ніби щось пригадуючи й по павзі байдуже відказав:

- Так що, професора Горського немає, запізнилися ви. Учора експедиція вирушила з Москви.

У Аскольда по спині проповзла хвиля холоду й він здивовано розтулив очі.

- Як же так, а я?! - безпорадно і наївно спитав він швайцара.

Той посміхнувся й знизав плечима:

- Хто його знає, як хочете. Та тут вам десь і лист, здається, є.

Аскольд хижо схопив руденького конверта, похапцем роздер і нетерпляче уп’яв очі у дрібно списані рядочки знайомим почерком.

«Аскольде!

Ми мусіли рушити без тебе, бо нема змоги більше чекати. Якщо прибудеш до Москви й маєш силу і охоту - негайно рушай услід за нами. Коли згоден доганяти, телеграфуй на ст. Тайшет на ім’я експедиції, у Кежмі ми тебе чекатимемо день.

В. Горський

3/V Москва.

Прочитавши це коротеньке повідомлення, Аскольд і на цей раз зітхнув, але вже радісно й полегшено, як людина, що вивернулася з неприємної історії. Не було б щастя, та нещастя підвезло. Оператор надибав очима телефон і кинувся до нього:

- Станція! 21-23. Дякую. Галло! Самборський? Ні? Добре. Перекажіть: буду о третій рівно. Завтра рушаємо в дорогу. Скажіть - Аскольд дзвонив - він знає.

* *

*

Аскольд звернув з Мусянжевого мосту й пішов ліворуч уздовж балчугського берега, час од часу зазираючи в папірець з адресою квартири Самборського.

Минувши будинків десять, зупинився перед червонуватим неохайним триповерховим будинком. Будинок, очевидно, давно не відчував на своїх мурах мулярських щіток і вапна, стояв полупаний і потертий погодою, величезні, подібні до лишаїв, плями густо сіріли на його фасаді.

Унизу над широкими - як у пральнях і подібних установах, дверима потерта й брудна вивіска повідомляла, що чоловічий швець Пінхус Мейзман шиє чоловічі костюми.

Аскольд зупинився, поглянув на папірець і сказав сам до себе:

- Будинок 10, кв. 6. Так точно - 10, 6.

І, постоявши ще трішки, рішуче попростував до широких дверей.

У широчезній, поділеній невисокими диктовими стінами, подібній до лабіринту залі Аскольда зустріла невисокого зросту дівчина, червонощока, руденька. Вона мило посміхнулася й попередила його:

- Вам до Павла Миколайовича Самборського? Прошу. Він казав, що ви завітаєте.

Аскольд і собі відповів теплою посмішкою.

- Дякую. До нього.

- То ви, мабуть, дзвонили?

Дівчина повела його до кімнати Павла.

У невеликій кімнаті з м’якими канапками горіла електрика (вікно приміщення дивилося в темний вузький прохід), Самборський схилено стояв над великим шкіряним чемоданом.

Він моторно повернувся до Аскольда й радісно загукав:

- Усе владнав, хоч зараз до твоїх послуг. Редакція руками і ногами за. А в тебе як?

- Добре. Але, друже...

Самборський жваво попередив:

- Ми спізнились.

- А ти звідки знаєш?!

- Ого, та це ж уся Москва знає.

- Я застав лише лист, ти згоден доганяти?

- Для чого ж тоді я свій такелаж лаштую? - По цьому Самборський, помовчавши трохи, нерішуче запитав: - Але знаєш, Аскольде, у мене до тебе запитання. От скажи, ти певний, що дядько нічого не матиме, що ми прибудемо вдвох. Одверто скажи?

Аскольд, удаючи байдужого, спокійно мотнув головою:

- Отаке! Пусте! Коли хочеш, я тебе, крім журналіста, ще як і свого помічника одрекомендую. Згоден?

Самборський засміявся:

- У такому разі лапку, - і, потиснувши руку, додав: - А тепер мушу повідомити, що... на відважних і сміливих мандрівників Аскольда Горського й Павла Самборського чекають друзі, що жадають останній день разом пообідати, а можливо, й...

- Як, друже?! - здивувався Аскольд і, окинувши зором ставну фігуру Павла в блискучому білому комірцеві й свою (бачив у люстрі) у косоворотці, у пом’ятих сіреньких штанях, простоволосу, почервонів і замотав головою. - Якось то незручно. Бо я, бач...