Andriy - Unknown Страница 15

Пані Транчбул поволі пішла між рядами, оглядаючи долоні. Усе було добре, поки вона не наблизилась до хлопчика в другому ряду.

— Як тебе звати? — гаркнула вона.

— Найджел, — пробелькотів хлопчик.

— Найджел і що?

— Найджел Гікс, — додав хлопчик.

— Найджел Гікс і що? — заревіла Транчбул. Заревіла з такою силою, що ледь не здула малого з парти у вікно.

— Це все, — пробурмотів Найджел. — Хіба що ви хочете знати, як мене по-батькові.

Це був хоробрий хлопчик, і було видно, як він намагається не боятися навислої над ним Горгони.

— Я не хочу знати, як тебе по-батькові, малий пухир! — заревіла Горгона. — Як звати мене?

— Пані Транчбул, — промовив Найджел.

— То так і кажи, коли до мене звертаєшся! Ану спробуймо ще раз. Як тебе звати?

— Найджел Гікс, пані Транчбул, — відповів Найджел.

— Отак краще, — буркнула Транчбул. — Найджеле, руки в тебе брудні! Коли ти востаннє їх мив?

— Зараз подумаю, — замислився Найджел. — Важко точно пригадати. Могло бути вчора, а могло й позавчора.

Тіло й лице в директорки роздулися, ніби її накачали велосипедною помпою.

— Я так і знала! — заревіла вона. — Щойно тебе побачила і вже знала, що ти просто шмат бруду! Твій батько ким працює, асенізатором?

— Він лікар, — відповів Найджел. — Причому дуже добрий. Він каже, що ми й так носимо на собі повно мікробів, тому трохи зайвого бруду нікому не зашкодить.

— Я рада, що мене він не лікує, — скривилася Транчбул. — А ще я хотіла б запитати, що в тебе на сорочці робить варений горошок?

— Це нам давали на обід, пані Транчбул.

— То ти завжди, Найджеле, вимащуєш собі обідом сорочку? Може, й цього тебе навчив твій знаменитий батечко-лікар?

— Варений горошок важко їсти, пані Транчбул. Він постійно падає з виделки.

— Ти просто огидний! — заревіла Транчбул. — Ходячий рознощик бактерій! Не хочу тебе більше бачити! Іди в куток і стань там на одній нозі лицем до стіни!

— Пані Транчбул...

— Не сперечайся зі мною, бо примушу стояти на голові! Роби, що наказано!

Найджел почимчикував у куток.

— І стій там, поки не перевірю твої знання й побачу, чи ти хоч чогось навчився за увесь цей тиждень. І не озирайся, коли зі мною говориш. Відверни свою огидну мармизу до стіни. А тепер скажи по буквах слово «грати».

— Яке саме? — перепитав Найджел. — Те, що «виконувати музичний твір» чи «решітки на в’язничних вікнах»?

Так випало, що це був дуже розумний хлопчик, та ще й мати вдома вчила його читати.

— Те, що на вікнах, дурнику.

Найджел безпомилково сказав це слово через «ґ», що директорку дуже здивувало. Вона думала, що учень ще й букв не знає, і її роздратувала його кмітливість. А тоді Найджел додав, і далі балансуючи на одній нозі лицем до стіни:

— Учора міс Гані навчила нас вимовляти по буквах нове довжелезне слово.

— І що ж то за слово? — лагідно перепитала Транчбул. Що лагідніший ставав її голос, то більшала небезпека, але Найджел цього не знав.

— «Ускладнення», — пояснив Найджел. — Тепер усі в класі можуть вимовити по буквах слово «ускладнення».

— Що за дурниці, — обурилася Транчбул. — Ви не повинні вивчати довгі слова, поки вам не буде хоч би по вісім-дев’ять років. І не кажи мені, що всі в класі можуть вимовити по буквах це слово. Ти мені брешеш, Найджеле.

— Перевірте кого хочете, — пішов на величезний ризик Найджел. — Кого завгодно.

Погрозливо виблискуючи очима, Транчбул оглянула клас.

— Ти, — показала вона на крихітну й доволі недоумкувату на вигляд дівчинку на ім’я Пруденс, — скажи по буквах «ускладнення».

Пруденс зробила це навдивовижу точно, не вагаючись ані миті.

Директорку це просто приголомшило.

— Гм! — пирхнула вона. — То що, міс Гані змарнувала цілий урок на те, щоб навчити вас вимовляти одне-однісіньке слово?

— Та ні, — пискнув Найджел, — міс Гані навчила нас його за три хвилини, причому так, що ми вже ніколи його не забудемо. Вона навчила нас багато слів, і кожне за три хвилини.

— І що ж то за чарівна методика, міс Гані? — поцікавилася директорка.

— Я вам покажу, — знову пропищав відважний Найджел, приходячи на поміч міс Гані. — Дозвольте мені, будь ласка, опустити другу ногу й розвернутися, щоб вам показати?

— Не дозволяю! — гаркнула директорка. — Стій, як стояв, і показуй!

—Добре, — пробурмотів Найджел, страшенно хитаючись на одній нозі. — Міс Гані наспівує нам про кожне слово пісеньку, і ми співаємо її всі разом і дуже швидко вчимося вимовляти слово. Хочете послухати пісеньку про «ускладнення»?

— Усе життя мріяла, — сповненим сарказму голосом буркнула директорка.

— То слухайте, — сказав Найджел.

«Пані У, пані С, пані КЛА,

Пані Д, пані НЕН, пані НЯ».

— Отак і вимовляється «ускладнення».

— Цілковита нісенітниця! — фиркнула пані

Транчбул. — Чому ці всі жінки «пані», а не «панни», вони що — всі заміжні? До того ж ви не повинні декламувати віршів, вивчаючи написання. Щоб цього більше не було, міс Гані.

— Але ж вони так добре вивчають різні складні слова, — проказала міс Гані.

— Не сперечайтеся зі мною, міс Гані! — гримнула директорка. — Робіть, як наказано! А тепер я перевірю з учнями таблицю множення й побачу, чи міс Гані навчила вас хоч трошки арифметики.

Пані Транчбул знову стала перед класом, і її жахливі очі повільно озирали малюків-учнів.

— Ти! — гаркнула вона, показуючи на хлопчика Руперта, що сидів у першому ряду. — Скільки буде двічі по сім?

— Шістнадцять, — з дурнуватою недбалістю випалив Руперт.

Директорка поволі й м’яко почала насуватися на Руперта, ніби тигриця, що підкрадається до косулі. Руперт усвідомив загрозу й швиденько спробував виправитися.

— Вісімнадцять! — вигукнув він. — Двічі по сім буде вісімнадцять, а не шістнадцять!

— Ти тупий малий слизняк! — зарепетувала директорка. — Безголовий пустоцвіт! Хом’як пришелепуватий! Дурний, як банка з-під клею!

Вона зупинилася прямісінько біля Руперта, несподівано витягла долоню завбільшки з тенісну ракетку й схопила нею Руперта за чуба. Руперт мав на голові цілу гриву золотистого волосся. Воно страшенно подобалося його матері й вона дозволяла його не стригти. А от директорці — навпаки, страшенно не подобалося довге волосся у хлопців, так само, як коси та хвостики у дівчат, тож вона й зібралася це продемонструвати. Міцно вхопила велетенською п’ятірнею довгі золотисті Рупертові кучерики, а тоді, змахнувши м’язистою правицею, зірвала безпомічного хлопця з сидіння й підняла високо вгору.

Руперт закричав. Він крутився, пручався, хвицав ногами в повітрі й не переставав верещати, мов недорізане порося, а пані Транчбул ревіла:

— Двічі по сім буде чотирнадцять! Двічі по сім буде чотирнадцять! Не відпущу, поки не повториш!

Міс Гані крикнула з самого кінця класу:

— Пані Транчбул! Відпустіть його! Йому боляче! Ви ж йому повидираєте все волосся!

— А так і буде, якщо він не перестане звиватися! — фиркнула директорка. — Не смикайся, хробак!

Просто неможливо було дивитися, як величезна директорка розгойдувала високо вгорі маленького хлопчика, що крутився й корчився, наче на гачку, щосили репетуючи на цілий клас.

— Ану скажи! — ревіла директорка. — Скажи, що двічі по сім буде чотирнадцять! Швидше, бо зараз так тобою смикну, що чуб тобі й справді повилазить, і ми наб’ємо ним диван! Кажи, хлопчисько! Скажи, що двічі по сім буде чотирнадцять, і я тебе відпущу!

— Д-д-двічі п-п-по сім б-буде чотирнадцять, — зойкнув Руперт, і директорка, дотримуючись свого слова, розтисла долоню й відпустила його в буквальному розумінні. Він був у цю мить високо над підлогою, а коли вона його випустила з рук, то хлопець згори гепнувся об підлогу і відскочив, наче футбольний м’яч.

— Вставай і не рюмсай, — гаркнула Транчбул. Руперт устав і поплентався назад до своєї парти, розтираючи обома руками голову. Пані Транчбул знову вийшла й стала перед класом. Дітлахи були наче загіпнотизовані. Досі ніхто з них нічого подібного не бачив. Це було фантастичне видовище. Краще за пантоміму, але з однією значною відмінністю. У класі стояла перед ними величезна людська бомба, готова будь-якої миті вибухнути й рознести когось на дрібні шматочки. Дитячі погляди були прикуті до директорки.

— Я не люблю малюків, — сказала вона. — Малюків ніхто не повинен навіть бачити. Їх треба ховати геть з очей у якісь коробки, мов ті шпильки чи ґудзики. Хоч убийте, не розумію, чого ті вилупки так довго ростуть. Мабуть, вони це роблять навмисне.

З переднього ряду озвався ще один надзвичайно хоробрий хлопець:

— Пані Транчбул, ви ж теж колись були маленькі!

— Ніколи я не була маленька, — огризнулася директорка. — Я все життя була велика і не розумію, чому й інші не можуть такими бути.

— Але ж на самому початку ви мусили бути немовлям, — не вгавав хлопець.