Іван Ковтун - Азіатський аероліт Страница 20
- Категория: Разная литература / Прочее
- Автор: Іван Ковтун
- Год выпуска: -
- ISBN: нет данных
- Издательство: -
- Страниц: 31
- Добавлено: 2019-05-14 17:55:12
Іван Ковтун - Азіатський аероліт краткое содержание
Прочтите описание перед тем, как прочитать онлайн книгу «Іван Ковтун - Азіатський аероліт» бесплатно полную версию:Іван Ковтун - Азіатський аероліт читать онлайн бесплатно
Хлопець переклав прохання і тунгус, ніяково посміхаючись, замотав головою.
- Ні, люче ні.
- А то перший раз довів мене провідник сюди, довів і хоч би крок далі, - звернувся до всіх професор. - Прохав, прохав, не допомагає. А потім почав шаманити. Пошаманивши, підвівся і пророче проговорив: «Ідеш бає, ну, іди, іди. Там минеш Ділюшму, потім попадеш на Хушмо, по ній пройдеш Ухогитон і Ухогагіто, а там побачиш струмок Великої Трясовини. Я буду радий, коли мине тебе лихо!»
Професор замислився. Ніхто навіть не посміхнувся.
На ніч біля вогнища лишився вартувати Самборський та приймак тунгуса.
Години за дві зимовник загус в темряві. Ватра спалахувала слабким полум’ям, а згодом ледь-ледь жевріла. Самборський, що сидів, низько схиливши голову на гвинтівку, підвівся, сторожко постояв нерухомо, потім тихо торкнув парубка. Той готовно підвів голову і миттю став на ноги. Згодом обоє, тихо ступаючи, зникли в напрямі берега.
Річка шуміла глухо й тривожно.
* *
*
17-го травня, у недільних додатках, під портретами Реґіни Марич було вміщено сенсаційне повідомлення про те, що славетна артистка їде відпочити на Гавайські острови і днями інкогніто покине Нью-Йорк.
Це, звичайно, не завадило репортерам в день від’їзду Ґіни запрудити буквально перон, з якого відходив експрес «Нью-Йорк - Сан-Франциско», й сфотографувати з усіх боків міс Марич, її супутника містера Сорокіна, комфортабельне купе з шовковими шпалерами, ванну кімнату, тенісну залу, читальню, вбиральню й спеціально замовлений столик у вагоні-ресторані проти величезного блискучого вікна. А деякі навіть сфотографували джаз-банд, що гратиме міс Марич в дорозі улюблені фокстроти.
Сорокіну часом здавалося, що це все галюцинація. І він з жахом озирався навколо. Але ні! Навколо дійсність, прекрасна дійсність; потяг мчить вперед, покриваючи в годину сотню кілометрів. В ресторані щодня чекають його смачні сніданки, обіди й вечері, гримить джаз, а льокаї згинають втроє тулуби - готовно чекаючи наказа.
Сорокін годинами простоював біля дзеркала, оглядаючи свій прекрасний костюм, розчісував ріденьку борідку, суворо хмурив брови, вигадуючи найрізноманітніші пози. Кінець-кінцем, доходив тої думи, що він сміливо може причарувати яку завгодно красуню.
Другого дня Ґіна зайшла до ресторану в шовковій блакитній одежі й пишній зачісці - легка й принадна. Джаз - гримнув тривіальний марш. Всі, що були в ресторані, повернули зацікавлено голову. І Сорокін сяючи, гордий з того, що може близько стояти біля такої вродливої жінки, говорити з нею, готовно підніс стілець і припав довгим поцілунком до руки.
Ґіна сіла, закинула ногу на ногу, недбало поглянула на присутніх. Сорокін оскалив зуби, всім корпусом хвастливо перегнувся до неї.
- Я певен, що міс Марич сьогодні покладе край моїм мукам, - почав він, - і оголосить свій сюрприз.
- Ви не помилились, містере, якраз сьогодні, вірніше зараз, я розкрию його.
Знизивши голос, Ґіна низько нахилилась до Сорокіна й швидко вимовила якусь фразу, від якої той рвучко одкинувся назад.
- Ви шуткуєте?! - прошептав він, вирячивши очі.
- Ні.
- Не вірю, не може бути! Ви шуткуєте, це неможливо!
Ґіна здивовано подивилась на нього і майже вголос нарочито, щоб усі почули, кинула:
- Ви просто боягуз. Але чуєте, Сорокін, - я так хочу! Чуєте? Я все ж таки не чекала, що ви такий боягуз. Дивно.
Джаз заграв «Джо і Кет». Весело, ніби нічого не трапилось, Ґіна почала наспівувати мотив, відбиваючи такт ногою, а потім безжурно спитала:
- Танцюємо? - І не чекаючи відповіді підвелася з стільця.
Зчервонілий, сам не свій, Сорокін підвівся і незграбно взяв її за талію. Але ніяк не зміг вловити такта й, кінець-кінцем, наступив на ногу. Ґіна вередливо вголос крикнула:
- Ай, вайло!
В ресторані цю фразу почули, засміялись. Сорокін розгублено й собі йолопувато посміхнувся.
* *
*
Сан-Франциско пестила гаряча субтропічна весна. Під сліпучими проміннями сонця місто ніжилося, обарвлене розкішними парками й пальмовими бульварами. З океана долітав оксамитний солоний подих.
Порт, переповнений вщерть океанськими пароплавами-велетнями, майорів картатими різнобарвними прапорами всіх націй. Повітря було насичене ревом сигнальних сирен, гуркотом і лязгом підйомних кранів, людським гамором і вигуками.
Сорокін безпорадно озирав гамірливу пристань, безжально мнучи борідку. Серце йому щеміло невимовним болем. От ускочив, так ускочив! І треба було прийти в голову отакій дурній думці. Ну що тепер? От тобі й мандрівка в Гаваю. От тобі і безтурботне життя в чудесній Гонолулі. І як сталося непомітно! Ну, чи гадав він!
Ущіпливий біль ще дужче стиснув серце Сорокіну. З голови сполохано вилетіли мрії. Факт, не лежати йому на оксамитному прекрасному пляжі у Валкікі, біля вродливих принадних жінок, і тихий приплив океану не буде огортати його тіло! А головне, що Ерґе заспіває, коли побачить його Ґіну? Ух! (У Сорокіна похололо під пахвами). Уб’є, знищить!
Сорокін ледве занепритомнів, коли Ґіна у ресторані спокійно повідомила чортову новинку, що вона передумала їхати в Гонолулу, а гадає рушити з Сан-Франциско до Ерґе, на Алеутські острови.
Важко уявити, навіть неможливо, це ж... і головне, рятунку немає! Що він може заподіяти? Він добре знає Реґіну Марич, її упертість, а взагалі - як він сміє перечити, грошей же у нього ані цента! Охо-хо-хо. От устряв, так устряв.
Сорокін кинув мняти борідку - поправив бриль, стріпнувся і ще раз поглянув на гавань. Сто чортів його матері - треба все ж таки шукати капітана «Атлантиди». Тисячу йому болячок у печінку!
Сорокін зійшов з місця й попростував вздовж гавані, обминаючи пакгаузи, до бухти, де стояли на якорях шхуни.
За півгодини, обливаючись потом і проклинаючи в душі все на світі, починаючи від палючого сонця й кінчаючи днем свого народження, він побачив, нарешті, на рейді, серед лісу щоглів і вітрил, блакитну «Атлантиду». Шхуна ліниво погойдувалися на синій, спокійній поверхні океану.
Узяв човна. Під’їхав до «Атлантиди». За сотню метрів підвівся на ноги, гукнув, склавши рупором долоні, вахтенному:
- Ей, ти, містере, солона душа, капітан де буде?
Вахтенний ліниво поглянув у бік човна, смачно плюнув, а по тому байдуже відповів:
- А тобі, мавпо, нащо він?
- У кості грати приїхав. Треба, коли питаю.
Матрос знову помовчав, перегнувся через борт, ніби виглядаючи щось на поверхні води, а потім, після павзи, ніби згадавши, що його питають, мляво кинув:
- На березі.
- Без твого батька знаю, що на березі. Де саме?
- Мабуть, у «Золотому Олені», або в «Зустрічі Друзів». А може й в «Плямистій Собаці». - І матрос по хвилині упевнено додав: - Знайдеш, коли охота. Спитаєш Білла Русявого - дитина покаже.
Сорокін наказав повернути човен до берега, знову проклинаючи все на світі. Тепер вже насамперед Русявого Білла.
Лише надвечір він таки знайшов капітана «Атлантиди» в дансигові «Синя Хвиля». Ставний капітан в білосніжному, уважно випрасованому моряцькому костюмі, що красиво й щільно огортав його міцну фігуру, натхненно танцював фокстрота з чорнявою дівчиною.
Сумлінно дотанцювавши останнє па, капітан чемно одвів дівчину на місце і тоді тільки підійшов до Сорокіна. Той запросив його у темний куток і пошепки розповів про свою справу. Білл звів докупи випалені сонцем брови і, помовчавши трохи, запитав з легким здивованням:
- А якого вам біса, містере, так забажалося Лощини Трьох Кряжів, та ще в таку пору? А втім, справа ваша, питаєте скільки? - капітан подумав ще з хвилинку, й доказав спокійно й весело: - Тисячу доларів не менше, містере.
* *
*
Тропа щокілометр далі ставала загрозливішою. Багновища, замасковані богульником та єрніком, щодалі ширились, і доводилося сторожко обминати зелені страшні смуги. Легкий туман фантастично мерехтливим привидом коливався над багновищами.
Лючетан вів перед упевнено й сміливо, заздалегідь відчуваючи загрозливі місця. Всі швидко переконалися, що без нього в цю пору експедиція навряд чи вибралася б звідси. Тунгус вів такими хащами, що без пальми[1] продертися було неможливо. Він володів пальмою, як віртуоз, одним махом перетинаючи густе гілля. Але й пальма мало допомагала. Коні часто застрявали поміж дерев, і тоді від вантажу аж клоччя летіло. Чимдалі частіше почали впадати в око вивернуті з корінням дерева, що ніяк не нагадувало таєжного буреламу. І дивно, повалені дерева лежали верхів’ями в один бік. Далі вгору, за бистроводною Макитою, припливом Чамбе, таєжні лисини почали з’являтись частіше й більше.
Експедиція йшла мовчки, не обмовившись словом, посилаючи думки до Країни Мертвого Лісу.
Коли проміння сонця розігнало туман, в далині на сході визирнув двоголовий хребет, що затуляв собою прохід ущелини. На ньому, здавалося, не було рослинности. Але тунгус приклав долоню до очей, пильно подивився і глухо сказав, мотнувши головою:
Жалоба
Напишите нам, и мы в срочном порядке примем меры.