МАРИНА ПАВЛЕНКО - МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ Страница 5

Що таке апорт, Найда не знав, та й не збирався слухати нікого, крім

хазяїна.

— Принеси! — наказав Миколка.

Отак би й зразу! — Найда вихором злітав за м’ячиком.

— Бачте, хлопці, який! — здивувалась Катька. — Я десь читала, що безпо-

родні коти дуже розумні. Це ж, мабуть, і з собаками так само!

Теж іще, велика читальниця! Знайшла, з ким порівняти!!!

— Найдо, сидіти! — не вгавав Миколка.

Найда сів.

— Найдо, дай п’ять!

Найда наставив одну, потім другу передню лапу, і хлопець ляснув по них

своїми долонями.

— Ти гля, і справді розумний!

— Найдо, служити!

Найда зіп'явся на задні лапи, передні зігнув перед собою. Для більшої

переконливості ще й морду покірливо схилив набік.

Діти схвально загули. Хтось навіть порився в пакеті, дістав і запропонував

Найді ковбаски.

Але Найда не зробив навіть руху назустріч смакоті: чекав Миколчиної

вказівки.

—

Ого, який молодець! — вразились і найбільші скептики.

—

Гаразд, бери! — махнув рукою на ковбасу Миколка.

Найда з гідністю — ну, якщо так просите, — взяв кружечка й ніби знехотя

проковтнув.

—

Ану хай ще щось зробить! — уже добрішим голосом попросив

Перший Тип.

—

Найдо, голос! — поблажливо зважив на його прохання Миколка.

—

В-в-в-вав!

— Найдо, фас!

—

Гр-р-р-р! — вдавано наїжачився Найда в бік Першого Типа. Знає ж,

що Миколка жартує!

—

Найдо, шухер!!!

І Найда вмить опинився за парканом, хоч насправді Прибиральниць ніде не

було.

—

...А він ще ж і здоровіший від всяких лабрадорів! — обговорювали

собаку діти, коли Дзвінок уже шикував їх у шеренгу.

—

Ну так, це породистого викинь на Вулицю — і наступного дня

здохне, а цей і в воді не потоне, і в вогні не згорить!

Та й на вигляд він симпатичний!..

—

Ще й від урагану врятував! — згадала Катька.

—

А як?

—

Розкажи...

Найда ворушив вухами, дослухаючись до милих серцю розмов.

А очима сторожко слідкував за футбольним полем: а що, коли м’яч

вилетить за його межі й доведеться виконати «апорт»?

УРОК

Хлопці — і з Вулиці, і зі Школи — не шанують Найдиного Миколки не

тільки через те, що вважають бомжем і безпритульним. А ще й тому, що

Миколка не курить. Хлопцям докучає, що коли люблячі батьки й

прибиральниці вистежують їх по туалетах, Миколка залишається

«чистеньким»!

— Ну, давай з нами! Що, слабо затягнутись? — постійно заманюють

Миколку.

І сміються, бо Миколка тікає.

Найда знає, в чому причина.

Колись, як Вітчим іще прикидався добрим і вимагав називати його татом,

він заповзявся виховати пасинка «мужиком» — навчити Миколку курити. Сам

цигарки з рота не випускав.

Тоді Найда подрімував у буряні, хоч знав: коли недалеко Вітчим, то тільки

пильнуй!

Вітчим сидів за столиком під грушею: столик був інший, його тоді ще не

потрощив Ураган. І груша ще не була Ураганом розчахнута. Зрештою, навіть

Халабуди Найда з Миколкою тоді ще не мали.

Отже, Вітчим сидів за столиком у їхньому захаращеному подвір’ї. На сто-

лику, теж захаращеному, ціле літо було що випити й чим закусити. Правда, не

для Найди й не для Миколки, бо тут завше засідали гості.

Миколчина мама десь пішла, а гостей ще не було. Вітчим курив і пускав

дим кільцями. Він, здається, нудився й хотів розваги.

Коли він покликав Миколку, Найда насторожився.

Вітчим уже добряче влиндив, тоді причепився до Миколки й примусив

його влити в себе півчарки самогону. О, зараз почне показувати Миколці, як він

пускає дим ще й очима! Для цього він завжди просить Миколку тримати його

за підборіддя, а потім раптово припікає хлопчикові руку недопалком. «Що, —

питає, — пішов дим очима? Не побачив? Ото ще сліпе! Ану ще раз!»

Найда, зачувши лихе, зайшовся таким гавкотом, що Вітчим зафутболив

його в сарайчик і защібнув двері. О, якби не був тоді Найда ще підлітком, він

би не попався в той поганий сарай! Зрештою, коли він перестав бути підлітком,

то й защібка на дверях відвалилась, а в самих дверях-стінах мало не через одну

пощезали дошки. Однак то станеться згодом. А тоді сердега лиш тикався

мордою в щілину, бився і скавулів.

Цього разу Вітчим тицьнув Миколці до рота цигарку:

—

Затягнись добряче і скажи отако: «Гі-і-і! Де мої коні?»

Після кількох невдалих спроб хлопчик, відкашлявшись, таки затягнувся і

спитав про Вітчимові коні.

Найда напружував усі свої цуценячі мускули, та защібка не піддавалась.

—

Га-га-га! Давай, давай! Так і мене, малого, старші пацани вчили! —

реготався Вітчим.

Найда з самого початку знав, що ніяких коней у Вітчима не водиться.

Собаці було так погано, мовби тицьнули цигарку йому, Найді, — навіть

попливли кола перед очима. Бо в голові у Миколки справді запаморочилось,

він зсунувся із лавчини і гепнувся непритомний.

Найдині лапи з усіх сил уже рили землю під дверима.

—

Здихляк! Байстря! Нахлібник! — Вітчим сплюнув, мацнув по

кишенях і, нічого не намацавши, пішов до хати по свіже куриво.

Трохи розколини, трохи випорпаного рівчака — Найда просунувся в дірку

і вирвався на волю!

Миколка не ворушився.

Такого жаху Найда не зазнав навіть тоді, коли його, ще напівсліпого,

кинули в багно, і він там уже топився. Найда бігав довкола Миколки,

і.

Миколку ) тицявся в нього мордочкою і жалібно скавулів.

І$І руку не-

Але ж Миколка витяг Найду з багна, хіба тепер Найда не порятує

о і це сліпе!

Миколку?!

сіфутбол

Клубком викотився на Вулицю й кинувся на пошуки людей. На

ив

І'

підлітком,

щастя, мимо йшла якась жінка, вона пахла сонцем, літом і яблуками.

','Ж бути

Жінка спершу злякалась, що якесь цуценя піймало її зубами за

під-

и;іх спідницю і кудись тягне. На щастя, здогадалась, що неспроста. Зайшла у

мало не

сердега лиш двір, кинулась до хлопчика, тоді — до відра з водою...

Жінка, що пахла яблуками, довго сварила Миколку: такий малий, а

вже п’яний і прокурений. Та Найда зовсім не гавкав не неї, тільки

витягнувс

я і

лащився, підстрибував і вдячно виляв хвостом.

—

Чим це ви дитину травонули? — дорікала й Вітчимові, який

піддавал

ась, шли! — нарешті об’явився на порозі.

рего-

—

Ге, та я малим ще й не таке смалив, і нічо мені не сталось! —

■

відсварювався той.

водиться, її

—

Ох, я б не сказала!..

д і, — навіть

а

Коли Миколка нарешті сів, сонячно-яблучна Жінка похитала

морочилось, головою і пішла геть.

Миколка ж іще довго не міг прийти до тями. І відтоді ні на чарку, ні

іо

на цигарку без огиди не може й глянути.

кишенях і,

—

У мене, — каже, — до них тепер виробилась інтуїція... Ні,

той, як його — імунітет! На ціле життя! — О, Найдин Миколка дуже

нувся в мудрий і знає багато розумних слів!

дірку

А Найда й радий. Раз — економія для їхнього з Миколкою чесного

базарного Бізнесу шалена! Два — не тхне від хлопця, як ото від смердючого

Вітчима. Він пахне тільки рідною Халабудою, Пустирищем, Смітниками і

Вулицею.

Найда ж відтоді гавкає на Вітчима, як на чужака, як на власного ворога.

Хоч десь у глибині душі трохи йому і вдячний. Може, якби не Вітчим,

його Миколка засвоїв би життєві уроки з отих великих картин, які розвішані по

місту й звуться рекламами. На них життя з цигарками й алкоголем намальоване

дуже красиво, без падань під лавку й помирань. І зовсім не смердить.

Отоді Миколка точно навчився б пити й курити. І зовсім не тікав би, коли

Хлопці запрошували б його затягнутись.

РОЗВІДКА

Ага, послухав би Найда ту Училку, якби вони з Миколкою не планували

стати справжніми вояками!.. Але ж нарозказувала дітям на уроці, що, мовляв, у

полі, за селом Війтівкою, під час Другої світової війни були страшні бої. І що

там ще років тридцять тому стояв напівспалений танк. І, мовляв, цікаво, чи

стоїть він там досі.

Цікаво то й цікаво, хіба Найда з Миколкою не козаки, щоб піти — й

перевірити?.. Запросто!.. Хоч досі майже не доводилось покидати рідне

містечко: якось так складалось, що ні в гості, ні на екскурсії, ні тим паче на

відпочинок Миколку з Найдою ніхто ніколи не возив.

До Війтівки доїхали автобусом. Справжнім розвідникам ще й щастить! У

товкотнечі водій і пасажири не те що не помітили запакованого в шкільний

рюкзак Найди, але й забули взяти з Миколки витягнені з банку, тобто з банки,

й чесно приготовлені гроші на квиток.

Важче було добиратись до поля. Для цього Миколка з Найдою мусили