Andriy - Unknown Страница 6

— А-а-а, от добре! Оце воно! Втираємо в саме коріння!

Усе це Матильда виразно чула в своїй кімнаті по той бік коридору.

І ось, рано-ранесенько, у ванній, Матильда відкрутила кришечку батькової «ФІАЛКОВОЇ ОЛІЇ» й вилила три чверті її вмісту в раковину. А тоді долила пляшечку маминою «НАДМІЦНОЮ ФАРБОЮ ДЛЯ БЛОНДИНОК». Вона завбачливо залишила в пляшці достатню кількість батькового оригінального тонізуючого засобу, тож коли добряче її потрусила, то вміст набрав відповідного фіолетового кольору. Тоді Матильда знову поставила посудину на поличку над умивальником, не забувши заховати мамину пляшечку назад у шафку. Поки що все йшло добре.

На сніданку Матильда тихенько сиділа у їдальні за столом, ласуючи кукурудзяними пластівцями. Її брат сидів навпроти неї спиною до дверей, поглинаючи кусні хліба, намащені товстим шаром арахісового масла та полуничного варення. Мати за рогом у кухні, де її не було видно, готувала сніданок для містера Вормвуда, що завжди складався з двох підсмажених яєць на підсмаженій грінці з трьома свинячими сосисками, трьома шматочками бекону й кількома підсмаженими помідорами.

Цієї миті в їдальню галасливо ввалився містер Вормвуд. Він не міг спокійно зайти в жодне приміщення, особливо під час сніданку. Він завжди прагнув, щоб його поява привертала до себе увагу, і тому створював шалений галас і гуркіт. Здавалося, що чути, як він каже:

— Це я! Ось я прийшов, видатний чоловік, господар цього будинку, годувальник сім’ї, той, завдяки якому ви всі так добре живете! Погляньте на мене й виявіть свою повагу!

Цього разу він увірвався, поплескав сина по спині й вигукнув:

— Хлопчику, батько відчуває, що сьогодні в гаражі його чекає ще один чудесний і успішний день! Я маю кілька красуньок, які збираюся ще вранці впарити ідіотам. Де мій сніданок?

— Несу, мій скарбе, — гукнула з кухні місіс Вормвуд.

Матильда низенько нахилилася над пластівцями. Вона не наважувалася підвести голову.

Насамперед не мала певності, що там побачить. А по-друге, навіть якби й побачила те, про що думала, то не знала, чи стримається й не видасть себе. Син дивився прямо перед собою у вікно, наминаючи хліб з арахісовим маслом і полуничним варенням.

Батько саме прямував до столу, де мав сісти на центральному місці, коли з кухні вибігла мати, тримаючи перед собою величезний таріль з яйцями, сосисками, беконом та помідорами. Подивилася. Побачила чоловіка. Заклякла на місці. І заверещала так, що ледь не підлетіла вгору, а таріль з тріском і брязком гепнувся на підлогу. Усі підскочили — і містер Вормвуд теж.

— Та що з тобою, жінко? — крикнув він. — Глянь, ти ж килим зіпсувала!

— Волосся! — зарепетувала мати, тицяючи тремтячим пальцем на чоловіка. — Глянь на своє волосся! Що ти зробив з волоссям?

— А що таке з моїм волоссям? — здивувався він.

— Ой, боже мій, тату, що ти зробив з волоссям? — закричав син.

Розкішна галаслива сцена набирала непоганих обертів у сніданковій кімнаті.

Матильда нічого не казала. Вона просто сиділа собі, насолоджуючись чудовим ефектом від своєї вигадки. Пишна чорна чуприна містера Вормвуда стала брудно-срібного кольору, що нагадував тепер трико канатоходця, не пране цілий цирковий сезон.

— Ти... ти... ти пофарбував волосся! — верескнула мати. — Навіщо ти це зробив, дурню! Це просто жахливо! Мерзенно! Ти схожий на почвару!

— Та що ви мелете? — залементував батько, хапаючись руками за голову. — Чого б це я мав фарбувати волосся! Як це я пофарбував? Що з ним сталося? Це що, якийсь ідіотський жарт?

Його обличчя стало блідо-зелене, мов кислиця.

— Тату, ти його таки пофарбував, — зауважив син. — Воно того самого кольору, як і в мами, тільки значно брудніше.

— Авжеж, пофарбував! — крикнула мати. — Саме б воно колір не змінило! Чого ти хотів досягти? Вродливішим стати, чи що? Ти зараз схожий на звихнуту бабу!

— Дайте дзеркало! — заволав батько. — Нічого тут стояти й горлати на мене! Принесіть дзеркало!

На протилежному кінці стола лежала материна сумочка. Вона її відкрила й дістала коробочку пудри, в якій на кришці зсередини було кругле дзеркальце. Розкрила коробочку й простягла чоловікові. Той схопив і підніс до обличчя — при цьому чи не вся пудра висипалась на його модний твідовий піджак.

— Обережно! — верескнула мати. — Дивися, що ти наробив! Це ж моя найкраща пудра «Елізабет Арден»!

— О Господи! — заверещав батько, дивлячись у дзеркальце. — Що зі мною! Я жахливий! Схожий на тебе, тільки звихнуту! Я не можу в такому вигляді зайти в гараж і продавати машини! Як це сталося?! — Він оглянув кімнату, подивився на матір, потім на сина, тоді на Матильду. — Як це могло статися?! — репетував він.

— Татку, я так собі уявляю, — тихенько припустила Матильда, — що ти був неуважний і замість свого лосьйону взяв з полиці мамину фарбу для волосся.

— Авжеж, так воно й було! — вигукнула мати. — Справді, Гаррі, як можна бути таким дурнем? Чого ти не прочитав етикетку перед тим, як поливати себе тим розчином! Він же в мене страшенно міцний. Я вливаю одну-єдину столову ложку на цілий тазик води, а ти взяв і вилив його собі на голову не розбавляючи! Та тобі, мабуть, повилазить усе волосся! Голова вже пече?

— Ти хочеш сказати, що я залишуся без волосся? — зарепетував батько.

— Мабуть, так, — підтвердила мати. — Перекис водню — дуже сильний хімікат. Його кидають для дезінфекції в унітази, тільки під іншою назвою.

— Та що ти городиш! — заволав містер Вормвуд. — Я тобі не унітаз! Мені не треба дезінфекції!

— Хоч я його й використовую розведеним, — вела далі мати, — та чимало волосся в мене все одно випадає, тож Бог його знає, що з тобою буде. Я взагалі дивуюся, що волосся тобі й досі не повилазило.

— Що робити? — заскиглив батько. — Кажи мерщій, що робити, поки не почало вилазити!

Матильда порадила:

— Тату, я б на твоєму місці добре помила голову водою з милом. Та скоренько.

— І тоді повернеться мій колір волосся? — стурбовано запитав батько.

— Авжеж, ні, дурню, — заперечила мати.

— То що ж мені робити? Я ж не можу вічно ходити в такому вигляді?

— Доведеться пофарбувати на чорне, — відповіла мати. — Але спочатку помий голову, бо не буде що фарбувати.

— Що ж! — вигукнув батько, починаючи діяти. — Негайно домовся зі своїм перукарем, щоб він мене пофарбував! Скажи, що це терміново! Нехай викинуть когось із черги! Я йду нагору мити голову!

З цими словами він вибіг з їдальні, а місіс Вормвуд важко зітхнула й пішла до телефону дзвонити в косметичний салон.

— Часом він робить справжнісінькі дурниці, правда, мамусю? — сказала Матильда.

Мати відповіла, набираючи номер:

— На жаль, чоловіки не завжди такі розумні, як їм здається. Зрозумієш це, як трохи підростеш, моя дівчинко.

Матильда трохи пізно почала ходити до школи. Інших дітей уже з п’яти років, а то й раніше записували до початкової школи, але Матильдині батьки, не дуже переймаючись освітою рідної дочки, забули заздалегідь про все домовитися. Їй було вже п’ять з половиною років, коли вона вперше пішла до школи.

Сільська школа для наймолодших дітей була розташована в похмурій цегляній будівлі з вивіскою «Початкова школа Кранчем Голл». Там навчалося біля двохсот п’ятдесяти учнів віком від п’яти до майже дванадцяти років. Директоркою школи, начальницею і головнокомандувачем цього закладу була дебела жінка середніх років на прізвище пані Транчбул.

Природно, що Матильду записали в перший клас, у якому було вісімнадцятеро інших хлопчиків та дівчаток приблизно її віку. Їхній учительці, котру звали міс Гані, було років двадцять три чи двадцять чотири, не більше. Вона мала привабливо бліде овальне лице мадонни, блакитні очі та світло-каштанове волосся. Була така худенька й тендітна, що здавалося, ніби варто їй упасти, й вона розіб’ється на тисячі друзочок, як статуетка з порцеляни.

Міс Дженіфер Гані була делікатна й тиха, вона ніколи не кричала й зрідка всміхалася, однак, поза сумнівом, мала рідкісний хист — її обожнювали всі діти, якими вона опікувалася. Здавалося, вона чудово розуміє, яким збентеженням і страхом часто буває охоплена мала дитина, коли її вперше в житті приводять у клас і велять слухатися вчителя. Якесь дивовижне, майже відчутне на дотик тепло випромінювалося з обличчя міс Гані, коли вона розмовляла в класі з розгубленим і зніяковілим новачком.

А ось пані Транчбул, директорка, була геть інакша. Втілення жаху в чистому вигляді, люте деспотичне чудовисько, що до смерті лякало і учнів, і вчителів. Навіть звіддаля можна було помітити навколо неї ауру жорстокості, а зблизька відчувався небезпечний жар, який вона випромінювала, мов розігрітий до червоного металевий прут. Коли вона марширувала — а пані Транчбул ніколи не ходила, вона завжди марширувала, наче солдат, ступаючи величезними кроками й розмахуючи руками — коли вона марширувала коридором, було чути її фиркання, а якщо їй на дорозі траплялася групка дітей, то вона розтинала її, мов танк — дітлахи тільки розліталися. Слава Богу, ми не часто зустрічаємо схожих на неї людей, хоч вони таки існують, і в своєму житті ми всі хоч раз та наткнемося на таких. Якщо це станеться, поводьтеся так, ніби ви нарвалися десь у чагарнику на розлюченого носорога — дряпайтесь на найближче дерево й сидіть там, поки той не піде. Цю жінку, з усіма її ексцентричними витівками та зовнішністю, майже неможливо описати, але я зроблю таку спробу трохи згодом. Залишімо її на якийсь час і повернімося до Матильди та її першого уроку в класі міс Гані.