Дванадцять обручів - Андрухович Юрій Ігорович Страница 10

Наступного ранку вона втекла, пропала, розчинилася в туманах і вітрах, насправді ж за п’ять днів і ночей виникла у своєму районі (цілком окрема історія з попутками, приміськими потягами й переповненим п’яними лісорубами останнім автобусом) – тепер нам залишається уявити собі ці її свідчення, розмазані покусаними губами сльози, медичні обстеження, синці на сідницях, мазок з ануса, зняття побоїв, скрегіт зубовний, телефонограми, закриті збори освітян та правоохоронців, прийняття виконавчою владою нелегкого рішення.

Усе, як і першого разу, закінчується вкрай погано: пізньої ночі, під снігову заметіль, у приміщення школи олімпійського резерву вривається цілий десант (як їх туди закинули – гелікоптером?) – насправді ж троє-четверо дебелих дядьків, і вони йдуть коридорами, кабінетами, класами, але ніде його не знаходять, хоч урешті хтось із дітей боязливо вказує на підвал, якась заревана й напіводягнена сикса вистрибує з душової, потоки гарячої води летять на цементну підлогу, він забарикадовується зсередини шафою, вони дають йому десять хвилин на одягання (і без фокусів там, герой!), але оскільки він не виходить з повинною й через двадцять хвилин, то починається штурм. На двадцять другій хвилині вони вриваються досередини і, продираючись крізь найщільнішу пару та давлячи ногами спустошені одеколонні флакони, насамкінець знаходять його в останній з кабін, де вже цілком червоно. Надбитий флакон саме придався для успішного розтинання вен на обидвох руках, і б’юсь об заклад, що заключною його фразою було почуте в улюбленому з дитинства кінофільмі «врьош – нє вазьмьош»…

Тут фактично кінець другої передісторії, бо про те, що гірськолижний інтернат з так і недобудованим трампліном неподалік було невдовзі ліквідовано, розповідати зайво. Найдосвідченіші з нас пам’ятають, як ще того самого сезону керівництво країни зробило різкий поворот від гірських лижів до веслування на байдарках і каное.

А відтак – знову запустіння, нищення і розтягання на всі можливі боки всього, що хоч якось до чогось надавалося.

Відносно ж третьої – і незакінченої поки що – передісторії, то для її початку мусила минути ще одна чверть століття, але минути не просто так. Ця третя частина не змогла б ніколи розпочатись, якби не цілий ланцюг фантастичних катаклізмів, унаслідок яких в далекому від полонини Дзиндзул місті Берліні впала Стіна, східноєвропейська географічна мапа зазнала досить радикальних змін як у кольорах, так і подекуди в контурах, натомість у молодій державі Україні з’явився новий тип людей, тобто виникла вузька, ніби вушко голки, можливість вельми швидкого і беззастережного збагачення. Отже, як тільки перевалило десь за середину дев’яностих, усе знову закрутилося: договори, сертифікати, гіпотека, цінні папери, акції, кілька ефемерних банків, трастів і голдинґів, а потім нікому не знаний громадянин Варцабич И. И. зненацька хапонув усе за безцінь, та й, зрештою, кому про те йшлося? І добре, що такий знайшовся, і чудово, що хапонув, бо куди поділись би мої герої тієї ночі?…

Тож усього за якісь два-три місяці відому споруду було знову піднято разом з вежею та лоджіями на всіх трьох поверхах: фінська металочерепиця, німецький гіпсокартон, облицювальна плитка з Іспанії, паркет з Італії, сантехніка з Еміратів, ні, перепрошую, паркет з Еміратів, а сантехніка з Бельгії, ну і, звичайно, ексклюзивні опалювальні котли, мідні труби, вода, вогонь, ламінат, вікна-металопластик і мансардні вікна по триста баксів за штуку – усе це разом було названо пансіонатом «Корчма «На Місяці» – саме так, з асиметричними лапками посередині, це писалося.

Як бачите, зовсім коротка ця третя передісторія, проте ще незакінчена.

Тим часом настав ранок і варто розбудити Цумбруннена. Він буде нам потрібен для того, щоб оглянути будинок ізсередини, поки всі інші сплять. Слід сподіватися, що його короткозоре око професійно уважніше від багатьох інших присутніх тут очей. Тому варто розбудити саме його. Але як?

Карл-Йозеф Цумбруннен прокинувся від того, що за стіною хтось із кимось недвозначно і голосно – як би це сказати? – кохався. При цьому жіночий голос досягав таких пронизливо високих частот звукової ієрархії, що годі було й уявити собі всю невичерпність пристрасті, часом до нього приєднувався ще один – так само доведений до шалу. Що стосується голосу чоловічого, то щодо нього не було жодної певності, втім, двічі долинуло вдоволене горлове мурмотіння, до того ж усі приявні у тій кімнаті меблі – не лише перетворене на батут ліжко – здавалося, підстрибували в єдиному дедалі прискорюваному ритмі. Не знаючи, як йому бути з мимовільною ерекцією, Карл-Йозеф подумки визначив, що кімната за стіною жодним чином не може належати подружжю Воронич – Пепа, від чого йому суттєво попустило на душі. Так, він був цілком певен того, що пані Рома з чоловіком отримали покій, по-перше, через двоє дверей від нього, по-друге, з іншого боку. Залишалося, ще раз напруживши пам’ять, дійти не надто реалістичного висновку, що згадана звукова феєрія долітала з кімнати старезного професора Доктора. Відмовившися шукати цьому феноменові будь-яких пояснень, Карл-Йозеф (ерекція не проходила) саме відвернувся від стіни, коли раптом усе закінчилося ураганним оргазмом, обидва голоси востаннє затрепетали в дуеті, а відтак усе намертво заспокоїлося вкупі з меблями.

Однак про те, аби знову заснути, вже не йшлося. Розпалена уява наказала Карлові-Йозефу підвестися, виконати необхідний мінімум процедур (збудження остаточно відпустило тільки після вмивання під зимним душем) і походити завмерлим будинком. Отже, хвилин за десять він вийшов у коридор і перш усього деякий час постояв коло дверей сусідньої кімнати. Але тиша в ній – як і всюди – була такою глибинною, що залишалось уявити собі смертний сон, який зламав невідому пару, як тільки та осягнула вершину любощів. Подібний випадок описано в поета Антонича (див. «Баладу про блакитну смерть»), але Карл-Йозеф цього не знав. Як не знав він і того, чи цього разу справді йшлося про пару.

Усе, що Цумбруннен побачив, блукаючи з поверха на поверх, переходячи з крила у крило, минаючи більші зали й менші відсіки, залишало враження дивної комбінації часів, коли цілі шматки минулого існування щоразу нагадували про себе, цілком виразно вклинюючись у теперішнє – то незаштукатуреним фраґментом стіни, викладеним з передвоєнної цегли SERAFINI, то ділянкою мозаїчного панно з радянськими космонавтами і штучним супутником. То в цілком несподіваній ніші виникала, безсоромна у своїй неприкритості, чавунна австрійська ванна зі шляхетно позеленілими кранами, то фосфоресцентний олень – вершина декоративного мислення шістдесятих, але в натуральну величину – ошелешував з постаменту, викладеного шліфованим річковим каменем.

Друге, що впадало у вічі, була несамовита речова захаращеність – причому все, що траплялося вам під руку в цих кімнатах, коридорах і на сходах, мало на собі ту саму печать химерного співіснування відразу кількох побутово-предметних нашарувань, бо були тут передусім: якісь комп’ютери, ксерокси з факсами, принтери, симулятори й синтезатори, а також обплутані кабелями стимулятори й субліматори, причому деякі з них цілковито розпотрошені; лазерно-цифрова розкіш посилювалася покинутими напризволяще відеокамерами, домашніми кінотеатрами, сателітарними і просто антенами, телевізорами різних поколінь, музичними центрами з караоке й без, моніторами, вакуум-клінерами, кухонними комбайнами, там і сям вилежувалися всілякі пульти дистанційного керування та інший дріб’язок на кшталт модемів, гнізд, галогенних світильників, радіостанцій, блоків живлення, компакт-плеєрів, тетрісів, мобільних телефонів та відповідних до них жучків; уся ця різноманітність легко переходила в розпусту, бо серед неї траплялися й цілком уже надлишкові депілятори, масажер-вібратори, еякулятори, потенціометри з електрошоковими паличками, прилади нічного бачення, автомати швидкісного збудження, аґреґати машинного доїння, а відтак уже взагалі без ладу і складу – коктейлеві та звукові мікшери, тостери, бустери, окремі вінчестери, міні-системи «земля – небо – земля», фени для пахвин і підпахв, а також півпіхв – тож не було б нічого дивного, якби й валіза з ядерною кнопкою випадково десь там залежалася; проте все це становило заледве третину, позаяк були там також якісь тарелі – різьблені, металеві та керамічні (кольори: жовте, зелене, брунатне), топірці ще й ковані бляшки, крисані, кріси й череси, лаковані дерев’яні орли, ведмеді, вовки, кабанячі голови з плексиґласу і натуральні, вишиванки, ґердани і звичайні намиста, сирні коники та єдинороги, лелеки у гніздах, лилики, дерев’яні ж таки змії на гнучкій пластині, дримби, дараби, трембіти, Бахметюкові кахлі, бубни, тобівки, денцівки, авторучки з ереґованими гуцулами, флояри, джоломії, інкрустовані річковими камінцями та мушлями шкатули, коралі, плахти, сардаки, кептарі й капузи, китайські спортивні костюми «адідас», постоли з ногавицями, ножиці для овець та інші – для кнурів, ліжники (кольори: сіре, чорне, малинове), єльцин-матрьошки, писанки з космічною та олімпійською символікою, вишиті хрестиком портрети Святого Юрія, Юрія Федьковича, Івана Франка і чинного президента, глеки, куманці й баклаги, попередньо вже згадувані як «кераміка», скульптурна група «Комісар Руднєв братається з генералом Шухевичем» – коротше, складалося враження, що нині увесь музей гуцульського мистецтва вкупі з косівським базаром чомусь перевезено саме сюди; проте, щоб і цього не виявилося замало, траплялися там крім усього мечі самурайські, арабські й турецькі, драконячі зуби, кілька полотен Фраґонара (оригінали) і приблизно стільки ж Фрауенгофера (копії), слонові та мамутові бивні; скам’янілі з часів, коли тут ще було море, мезозойські до зойку молюски; друковані ґотикою антикварні книжки з кабали й балістики, корені мандраґори, заспиртовані в самогонці вкупі з лацертинами й саламандрами; сечові та місячні камені, венеційські люстри і люстра, ферлямпікс, халцедон, перо золотого птаха, яйця археоптерикса, набір срібних куль, над якими прочитали відповідні молитви сім ксьондзів, сім попів і сім рабинів; іспанські дуельні пістолети «дуенде» (кожен в окремому футлярі), різницькі ножі, стилети, браслети (як у прямому сенсі, так і в переносному), амулети, арбалети, балетні пачки, гіпсові плакальниці, купальниці та міньєтниці, олеографічна порнографія вікторіанської доби, урни з рештками не знати коли й за що спалених панів і пань, скромна колекція черепів під червоне вино, опудала, віяла й піддувала, шерсть Кінґ-Конґа, волосся ангела та курячі лапки в асортименті, а також безліч інших пам’яток матеріальної культури минулого.