Завжди поруч - Гранд Михаил Страница 16

Флоріан поклав іграшкового ведмедя в маленький плетений кошик на тумбочці. І запитав:

– І що було б, якби я полетів?

Вірджил не відповів на запитання. Напевно, він уже заснув і бачив десятий сон.

– Добре, що ми тут, удома…

Настільний годинник показував 00:45, що, у свою чергу, означало: настав понеділок, 10 червня. Той день, коли він мав розпочати роботу у юридичній компанії.

Юнак налив собі чаю, зробив кілька бутербродів. Але перед цим вирішив закінчити декілька важливих справ. Треба попередити відділ кадрів, що він не з’явиться на роботі. І зв'язатися з батьками. Вони, напевно, хвилюються. Флоріан обіцяв зателефонувати їм ще вдень.

Його місто і велике місто в іншій країні, де на нього чекала нова робота, відділяє два часових пояси (або три?). Виходить, там зараз близько 11-ї вечора (або близько 10-ї). Але Флоріан вирішив, що для важливих дзвінків це ще прийнятно, і набрав номер свого координатора, який спочатку мав стати його куратором у компанії.

– Алло, – м'яко вимовив чоловічий голос, записаний на автовідповідач. – На жаль, я зараз не можу прийняти ваш дзвінок. Будь ласка, залиште голосове повідомлення після сигналу.

У слухавці пролунав ледве чутний гудок. Хлопець вдихнув на повні груди, повільно видихнув і почав:

– Доброго вечора…

Вибачившись ще раз наостанок, він відключився, і з душі в нього немов камінь упав. Флоріан був задоволений, що йому не довелося говорити з цим чоловіком наживо, що він потрапив на диво техніки – автовідповідач. Але це була лише половина справи. Тепер треба подзвонити батькам. Він набрав номер мами. І не сумнівався, що вона візьме слухавку.

Після шостого гудка на лінії щось заскрипіло, хлопець уже майже вирішив, що мама спить, і сьогодні йому нічого не доведеться пояснювати, як раптом:

– Алло? – пролунав сонний голос Ізабелли. – Флоріане? Це ти?

– Так, мамо, – відповів він.

– Чому ти не зателефонував раніше? Ми чекали. Що ти робив?

– Мамо, я у себе в квартирі. Справа в тому, що я не полетів…

– Як це, «не полетів»? – вигукнула жінка, відразу прокинувшись. – Рейс скасували? Не хвилюйся, тато замовить тобі чартерний рейс.

Він почув, як мама кричить: «Вінсенте! Вінсенте! Ну ж бо, прокидайся…»

– Зараз-зараз, – сказала вона в трубку. – Зараз тато про все подбає, синку.

– Послухай мене, – чітко вимовив він. – Я нікуди не збираюся летіти, я передумав.

– Як це «передумав»?

– Ми розійшлися з Жоржиною.

– То й що тепер?

«І дійсно, що?» – задумався він.

Мати, схоже, виявилася не дуже-то засмучена і сприйняла цю новину як належне.

– Розумієш, пара має дивитися в одну сторону. А без цього починаються розбіжності, які з часом можуть призвести до серйозних наслідків.

– Так, звісно, я розумію, – відповіла Ізабелла. – Але коли ти зможеш стати до роботи?

– Я залишаюся тут, – він замислився на кілька секунд. – Я писатиму книгу.

– Але це зовсім не привід втрачати престижну роботу! До того ж тато буде засмучений. Мені-то байдуже, а от батько… – вимовила мати, і він відчув, як вона осудливо похитала головою.

– Йому доведеться з цим змиритися. На добраніч.

Флоріан відключився. Він ще якийсь час дивився на телефон і чекав, що батьки передзвонять, почнуть розпитувати й повчати, а потім зчинять голосний скандал. Але час спливав, ніхто не телефонував, і він вирішив, що час спати.

Коли юнак приліг на ліжко, йому раптом згадалися ранні шкільні роки. Наївний дитячий вік, перший клас. Але він ще тоді став помічати, що в цьому світі все зовсім не ідеально…

Почався жовтень. Діти провчилися вже місяць. Усім подобалося ходити на уроки. Але одного разу їхня вчителька занедужала, і замість неї на заміну поставили іншу. Жінка ввійшла до кабінету, кивком з усіма привіталася, написала на класній дошці друкованими літерами алфавіт і запитала:

– Що це? Хто з вас знає?

Більшість займалися дошкільною підготовкою з батьками. Двоє дітей були залишені на другий рік. Тож знали всі. Знайомство з Орестою Альгірдасівною почалося невинно, хоч і не зовсім приємно.

Минув тиждень, починався другий. Діти сумували за рідною вчителькою – Олесею Феофанівною. Вона навчала їх лише місяць, але цього вистачило, щоб прикипіти до неї усією душею. А з тією, що була на заміні, малята ніяк не могли знайти спільної мови. Вона постійно підвищувала голос, ставила учнів у куток і стібала вказівкою по пальцях.

– Коли повернеться Олеся Феофанівна? – якось озвучив думки всього класу сусід по парті маленького Флоріана.

– Що ти сказав? – наче не вірячи власним вухам, вигукнула Ореста Альгірдасівна. – Я тобі не подобаюся? Може, ти вважаєш, що я гірший за неї педагог?

– Ви знущаєтеся з нас, – спокійно відповів хлопчик. – Я приходжу додому в синцях від щипків. Мене тато менше б'є вдома.

– Геть з класу. Швидко! – розлютилася вона. – Я хочу сьогодні ж бачити твоїх батьків! Тебе виключать зі школи.

– Скажи їй, Флоріане, – раптом почулося з задніх парт.

Хлопчик озирнувся. Майже всі діти дивилися на нього благально. Він двічі розмовляв з Орестою Альгірдасівною, вона хвалила його за правильні відповіді біля дошки. І однокласники вважали, що він зможе чимось зарадити в цій прикрій ситуації. Ну, хоча б домовиться, щоб учителька не викликала батьків. У ньому бачили майбутнього дипломата.

– Добре, – кивнув Флоріан. – Оресто Альгірдасівно… – тільки й звернувся до неї хлопчик, як його відразу осадили:

– І ти, Флоріане?! Усі ви проти мене? Ну нічого, я вам ще влаштую! А на тебе, – вона тикнула пальцем з яскравим манікюром в учня, що сидів поруч із Флоріаном, – чекає розмова з директором. Це мій обов’язок – доповісти йому, який ти в нас зарозумілий негідник.

Хлопчик фиркнув і неквапливо, крок за кроком, рушив до виходу.

– І розповідайте, нехай так. Але знайте, це я сам пішов.

Його вже залишали на другий рік. Він зовсім не боявся виключення.

Після цього випадку сусіда Флоріана по парті ледве не вигнали зі школи. Ореста Альгірдасівна повідомила директорові, що він нагрубив їй – це було правдою – і обзивав при всьому класі – що не відповідало дійсності.

Директор звелів Флоріану привселюдно вибачитися перед нею, хоч йому і не було в чому картати себе. Але хлопчик просто не міг це зробити, і ніхто не зміг би його примусити. Адже під час інциденту він просто піднявся зі своєї парти і спробував звернутися до вчительки, навіть не встигнувши нічого висловити.

– Може, я й не маю рації, – пояснював він мамі й татові. – Але лише наполовину. А ви, дорослі, хочете зробити мене в усьому винним.

За кілька днів конфлікт був вичерпаний, хоча його ще довго обговорювали учні та вчителі.

…Навчальний рік наближався до свого закінчення. Один урок на тиждень у класі був присвячений тому, що діти читали самостійно. Кожен учень мав прочитати невелику розповідь, що його зацікавила, і переказати товаришам.

У цьому вбачалася лише користь. Дитині доведеться стояти перед усім класом, і вона триматиме поставу. Учень розповідатиме про прочитане і завдяки цьому буде тренувати пам'ять і вчитися правильно обирати слова, вибудовуючи грамотні речення. До того ж людина, яка самотньо стоїть біля дошки, завжди хоче повернутися на місце й стати частиною колективу, що є прекрасним засобом профілактики соціопатії.

Діти зібралися на перший урок, але вчительки ще не було, хоча зазвичай вона приходила заздалегідь і лаяла спізнілих школярів. Флоріан вийшов до дошки, щоб з її приходом відразу почати відповідати. Ореста Альгірдасівна ще минулого тижня попереджала його, що сьогодні він буде серед опитуваних, як і його сусід по парті. Флоріан довго переминався з ноги на ногу й міркував, з чого почати, коли вчителька нарешті з'явиться.

Він глянув у вікно. А раптом вдасться побачити атракціони в парку розваг або вертоліт, що низько пролетить, або космонавтів, котрі висадилися саме на шкільному подвір’ї? І хлопчик, доки урок не почався, повільно підійшов і притис лоба до скла. Звісно, він не побачив ані атракціони, ані вертоліт, ані космонавтів. Зате розгледів Олесю Феофанівну, їхню стару вчительку. Вона саме заходила до школи. А це означало кінець їхніх бідувань.