Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина Страница 20

Вона й сама відчула, що розпалилася.

– Сьогодні, – вже спокійніше заговорила вона, – я пропоную лише пройтися отут, оцією доріжкою, зупинитися і просто відчути, як воно, коли музика і пульсація світла… Вікторе! – повернулася до хлопців біля барабанів, а тоді до запрошених: – Станьте отут. Можете навіть не рухатися.

Залунала музика, хлопець за барабанами стишено забив паличками. Другий хлопчина увімкнув світлоритм. Майбутні демонстратори одягу стояли, не знаючи, що робити. Крім сестер. Одна з них ледь помітно, а тоді щораз упевненіше й розкутіше почала вимахувати руками – неначе водорості колихалися в річковій воді. Друга, позираючи на сестру, і собі загойдалася. Ожили бабусі. Анна Дмитрівна тріпнула сивим волоссячком і пройшлася доріжкою взад-вперед добре поставленою ходою манекенниці. Тоді й Кумпа, що стояв, устромивши руки в кишені, прибрав розкутого вигляду і хвацько переступив з ноги на ногу. Тільки шахіст і бородань стояли нерухомо. Музику і світло вимкнули – спалахнуло горішнє освітлення.

– Круто, – сказала одна з сестер.

– Бридня! – оглушливо виголосив бородань. – Нічого такого я не робитиму.

– Послухайте. – Ірина від хвилювання забула, як його звати. – У вас, – вона покусала губу, – у вас, Валерію Вікторовичу, все вийде. Даремно я, мабуть, отак знаскоку накинулася на вас зі своїми ідеями. Налякала…

– Мене, – розважливо, з помітною нотою іронії, озвався бородань, – налякати важко. І клоуном я ніколи не був. І не буду.

– Та ви не зрозуміли, – ступила до нього Ірина, – я й не чекала, що вам одразу моя пропозиція сподобається. Я лише хотіла показати, яким буде фінал. Коли ви вберетеся у вільний одяг, вам буде зручніше. Ви себе відчуєте іншими людьми, наче під масками. Це буде так захопливо… Ніби гра. Невже вам не цікаво? Невже не хочеться відчути піднесення? Воно обов’язково виникне. Повірте мені. Цієї миті того, що буде, не бачить ніхто, а я знаю, як усе станеться. Я про це стільки думала. І без вас мені тепер годі обійтися. Ви ж точнісінько як апостол…

– Який ще апостол? – нашорошився дід.

– З костелу в Монастириськах. Це Тернопільщина. Ви звідки родом?

– З Донецька.

– Ну-у-у… Подивіться самі, ось фото.

Ірина швидким рухом розгорнула теку зі срібними шворками, вихопила айпад, увімкнула його.

– Тут у мене фотографії Пінзелевих скульптур. Зараз я вам покажу. Зараз ви самі побачите…

Планшет засвітився екраном, прийняв пароль. Ірина швидко знайшла потрібну папку.

– Ось! Хіба це не ви? Гляньте! Хіба не ви?

– Можливо, – відказав бородань, – але, вибачте, далі без мене.

І він рушив до свого крісла, до перекинутої через спинку картатої сорочки з підкоченими рукавами та шапки, що аж ніяк не пасувала до вересневого вечора.

– Валеро! – раптом вигукнула пані Марина, і голос її пустив півня. – Валеро, – повторила. – Ти мене не впізнаєш?

Синя шапка у дрібних ковтунцях, ношена-переношена, завмерла в руках бороданя. Пані Марина зашарілася, наче дівчина, шкіра на обличчі майже прибрала кольору її вогняного волосся.

– Перерва! – оголосила Ірина. – Десять хвилин. Ось електрочайник на столику кава, чай… Пригощайтеся.

– Так-так, – підхопилася власниця галереї Інна. – Прошу, прошу. – І зашаруділа обгорткою, розриваючи пакуночок із печивом.

Те, що діялося довкола, було цікавіше за всякий серіал. Вона дивилася і слухала, мов зачарована.

– Дозвольте. – Олег Олегович наблизився до фото на екрані, давши нарешті спокій своїм шахам. – Справді… Справді дуже схожий на… Валерія Вікторовича. А я вам, перепрошую, кого нагадую?…

Колись, років сорок тому, в маленькому військовому містечку, яке сховалося в лісі неподалік гігантського полігона, зчинився скандал, проте його вчасно загасили, не давши ситуації остаточно вийти з-під контролю замполіта. Молода дружина капітана Усова, Марина, призналася чоловікові, що покохала іншого, й зібрала речі, щоб піти до випускника військового училища – лейтенанта Валерія Карпаченка. Усов пригрозив застрелити дружину, потім – їх обох, дружину і суперника, а тоді намагався вистрелити собі в скроню на бойовому чергуванні, проте той-таки лейтенант Карпаченко йому й завадив. Закінчилася та довга-предовга днина страшенною пиятикою двох чоловіків, проте вони так і не порозумілися, спільної згоди не дійшли. Ситуація ще більше загострилася. Пристрасті розбурхалися, наче у фільмі «Табір іде в небо». На цей фільм не раз ходили всім містечком до полкового клубу. Командир частини, дізнавшися від дружини про гарнізонні пристрасті, викликав замполіта, і вдвох вони блискавично постановили організувати усе так, щоб нахабу лейтенанта перевели на нове місце служби – за дві тисячі кілометрів від містечка в сосновому лісі. Той хоч-не-хоч відбув, виконавши наказ. По тому, як він вирушив, тріщина в родині Усових тільки ширшала. Ще й хтось комусь написав, що Валерій одружився. Марина поплакала й повернулася до батьків у Львів – у спорт, у своє фехтування, де ще кілька років показувала блискучі результати.

Відтоді гарнізонні Ромео і Джульєтта ніколи не бачилися, аж до того вечора, коли пані Марина впізнала в підстаркуватому скандалістові свого колишнього коханого. А він насилу вгадав у нафарбованій немолодій рудявці ту жінку, через яку свого часу покинув ці місця.

Своїм вигуком «Валеро!» тітка Марина не лише врятувала дизайнерський задум із чіткою композицію майбутнього дійства, а й додала репетиціям бентежного, романтичного забарвлення, яке завжди виявляється там, де є двоє закоханих. Вона й сама неначе випила еліксиру молодості. Її очі сяяли.

Валерій Вікторович теж немовби підтягся. Відтоді як овдовів, він жив сам, донька його виїхала за кордон, а він дедалі більше робився злобним стариганом і дратувався через усяку дрібницю, аж поки зустрів свою Марину.

Вогнями й барвами вітрина кликала: «Сюди, сюди! Остаточний розпродаж, зробіть закупи! Смішні ціни!» Приваблива перспектива – з дощової вулиці пірнути в залиту яскравим штучним сяйвом дзеркальну залу. План був такий: купити одній пальто, а другій – куртку.

Ірина з Сонькою струсили парасольки від крапель і поставили їх при вході у високий кошик із химерно покрученого металу. Пройшлися вздовж вішаків. Глянеш – наче багато привабливих речей, а почнеш приміряти – все не те. Забувши про куртку, Сонька нагребла спідничок-кофтинок, сховалася у приміряльні, довго там вовтузилася, але таки залишила собі одну спідничку й одну кофтинку, що аж ніяк не пасували одна до одної.

– Ти впевнена? – Ірина глянула на цінники – щось ті ціни зовсім не смішні.

– Я дуже-дуже їх хочу. Носитиму з тим, що маю.

– Та вже середина осені. Коли носитимеш?… А куртка? Ми ж ішли по куртку.

– Нема тут такої, як хочу. А цю кофтинку та спідничку хочу, аж пищу.

Після жіночого відділу зайшли до чоловічого. І вже тут Ірина потішила себе: вибрала дві білі сорочки з манжетами під запонки й сіре пряме пальто.

– Я – у приміряльню! – повісила пальто на руку Продавчиня здивовано провела її поглядом.

Пальто, призначене для субтильного чоловіка, сіло на її фігуру як улите. Звичайне пальто-олівець. За коліно, зі схованою застібкою. Кашмір, малюнок «у сосонку», шовкова підкладка. Те, що треба.

А сорочки й так будуть до міри. Вже не раз купувала собі білі чоловічі сорочки, добре знала цю марку і свій розмір. Вони чудово пасували до її жіночих прикрас і високих підборів. Та й без прикрас теж мали ефектний вигляд. У чоловічих відділах ще не такі ексклюзиви для жінок можна знайти.

Ірина вважала, що Львів одягається стримано. В буквальному розумінні – стримує свої емоції та пориви, обмежує себе, тримає в шорах якихось звичаїв, занадто зважає на чужу думку й оцінку збоку. Більшість містян неначе носили на собі відбиток обережного питання: «Що люди скажуть?» Тим приємніше було зустрічати справді оригінально вбраних людей, а то й сміливих відчайдухів. Ірина вітала їх щирою усмішкою: вони підривали вулицю своїм нестандартним виглядом.