Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина Страница 33

А там тривали переговори з Геленою.

– Які перетинки? – Ігор узяв із Богданових рук мобілку. – На першому чи на другому? – І пішов коридором назад, до вітальні, до крісел, які цікавили Гелену.

– Як на мене – такі бильця найзручніші. – Луїза сіла в незавершене крісло, поклавши долоні на підліктя. – Рукам дуже зручно. А головне – спині комфортно. Ви помітили, як добре почуваєшся в Куричевих кріслах? Я не терплю тривалих бенкетів, спина починає боліти. А в Куричів можна й годину за столом сидіти… Хочете це крісло спробувати?

Вона підвелася, мало не зіштовхнувшись із Богданом головами. Він підніс її руку до губ, поцілував: «Пробачте, я такий незграбний». Свідком цієї сценки, принаймні її фіналу, став Кінь. Стояв, упершись в одвірок, стежив за незрозумілими рухами. Що тут, в біса, робиться?

Луїза поправила волосся, яке неслухняно вибивалося з низького вузла, Богдан хотів був щось сказати, але не дібрав розуму, що саме. Тож мовчки сів, виклавши руки на підліктя:

– Зручно.

– Що саме зручно? – поцікавився Кінь.

– …щоб ноги стояли, ніби на невеличкому помістку – Курич повернувся до майстерні, вийшов з-за спини Коня. – Гаразд. Зроблю.

Віддав Богданові його мобілку.

– Я все зрозумів.

І вони вийшли вдвох. Кінь відступив убік, пропускаючи одного й другого, а тоді знову вперся ліктем в одвірок. Луї-зі вийти було невільно.

– Що? – сказала вона, підходячи до нього. – Ці дурні ревнощі тобі не пасують.

– Кажеш, працюєте разом? – Він пустив повз вуха свою сьогоднішню фразу, він її навіть не впізнав.

– От дурило! – лагідно сказала Луїза своїм неймовірним голосом.

Він і нестямився, як вона влаштувала блискавичний, наче кидок гюрзи, несподіваний виверт із яскравою, тривалою, вигадливо-ніжною та безсоромною увертюрою. Почувши кроки за спиною чоловіка, випручалася з його рук і ковзнула в коридор. Назустріч їй знову сунув Курич, запитуючи по мобілці:

– Те крісло, що його я ще не доробив? Зараз… зараз сфотографую й надішлю.

Проходячи повз розгубленого Коня, який мало коли мав такий пришелепуватий вигляд, провів собі долонею по шиї: от як мене вже дістала ця замовниця!

…Останніми покидали «Зубрівку» Галя з Віктором, по них ось-ось мав заїхати син. Віктор увечері машини не водив, бо в сутінках погано бачив, тримався за кермом напружено і міг повернути не в той бік.

– Ходімо, вибереш варення для мами. – Магда покликала Галю до комори. – Візьми оце – кизилове. Або полуничне, он там нагорі. Зараз дістану… А де яблуко? – Магда стояла на ослінчику, дотягшись до горішньої полички, і тримала в руках – було видно, що порожню, несподівано легку – коробку з-під дерев’яного яблука. – Ігорю, ти яблуко брав?

– Коли б я його брав! Ірина ж тобі його нині тільки повернула.

– От я й питаю, де яблуко? Коробка порожня. Я його відразу на місце поклала.

– Може, забула?

– Яке там забула! Ось тут, на горішній полиці, в кутку, в цій коробці над полуничним варенням сьогодні було яблуко. Я ще подумала: погуляло-погуляло й додому повернулося.

Запала тиша. Стало чути, як діти за стіною не можуть щось поділити: «Віддай! Це моє!»

– А може, діти взяли побавитися?

– Кажу ж – на горішній полиці стояло, я й сама без ослінчика не дістану.

– А хто там був сьогодні, у коморі?

– Хто був?… Усі були. Може, хтось хотів показати комусь і заніс до кімнати…

Шукали втрьох, не знайшли.

– Слухайте, – озвався Віктор, – ви про нього не згадували кілька років, а тепер таку бучу збили. Знайдеться.

Жінки лише глянули в його бік.

– А хто знав про наше яблуко? – запитала Магда.

– Та всі знали. – Галя стягла з себе кофтинку, бо її обсипало жаром від тих новин і пошуків.

Перезирнулися, без слів розуміючи одна одну. Ян?… Чи Богдан, помічник тої Луїзиної роботодавиці?… Ян – мисливець за яблуком, як напівжартома казала Галя. Справді, хто він такий? Звідки взявся? Чого до Ірини прилип? А може, вони з тим Богданом удвох і поцупили? Ти ж теж помітила, що вони знайомі! А вдають, ніби вперше побачилися. Морочив тут голову з тим кріслом!

– Та за такою логікою міг це зробити й Соньчин Макс… – замислилася Магда. – І навіть хлопець, що воду привозив…

– Хху, як неприємно. – Галя налила собі в склянку води й випила. – Хочеш? – до Магди. – Що ж робити?

– Та в міліцію заяву! Що за хрінь?…

Але на цю Вікторову репліку ніхто не відреагував: яка міліція, чого він людей смішить?…

– Так, – сказав Курич, – перше, що треба зробити, – обшукати всю хату. Як не знайдемо, то думатимемо, що робити далі. А наразі не треба нікого ні про що запитувати. Хороший вечір псувати не варто.

– Та ясно, що навздогін не телефонуватимемо. Бо що ж то буде? Пане Яне, дякуємо за чудове товариство, чи не ви часом прихопили з собою наше чарівне яблуко? Бо ж ходили кілька разів до машини – сигналізація у вас там спрацьовувала, ми чули…

– Або до того Богдана. Після ваших відвідин у нас пропала дорогоцінна річ. Пошукайте у своїй валізі… Ви з валізою приходили, подивіться, будь ласка.

Знадвору почувся шум машини, світло фар ковзнуло по вікнах.

– Малий приїхав. – Віктор підвівся. – Я зробив би так: усіх зібрав би знову – тих самих – і поставив питання руба: хто поцупив яблуко? А ви починаєте: що ж то буде?… Тьху! Чистоплюйки!

– Я от що думаю… – Галя знову натягла кофтинку. – Хай події розгортаються своєю чергою, без нашого втручання. Потім зрозуміємо, що й до чого.

Луїза присіла скраєчку ліжка, на якому лежав задоволений життям чоловік, заклавши руки за голову й розкинувши ноги. Королівська поза.

– Ти подібний до школяра на уроці фізкультури. Руки за голову, ноги на ширині плечей. Раз, два!

Кінь реготнув, різко сів, двічі торкнувся руками пальців ніг:

– Три… чотири…

І, підхопивши Луїзу, ліг уже разом з нею. Дорослий чоловік, а бавиться, як підліток. Він і справді себе іноді підлітком почуває.

– Я й справді щасливий. Цієї хвилини щасливий. Вона знала, що він має на увазі.

Повернувшись додому, вона попросила показати знятий матеріал. Вони увімкнули комп’ютер і дивилися разом. Луїза палила файку, Кінь мовчки сидів поруч, склавши руки на грудях, коротко пояснюючи побачене перед кожним новим епізодом. І ані слова, поки тривав черговий фрагмент. Там було багато випадкового й зайвого – того, з чим легко можна попрощатися. На цих епізодах Кінь не спинявся, не пояснював, що це мотлох, не казав, мовляв, почекай, зараз буде цікаво, не намагався вихвалятися. Він лише уважно переглядав сирий матеріал. Так, ніби був перед екраном сам-один і йому не треба було хвилюватися від того, як сприймають його роботу сторонні очі. Дуже стримано, навіть холодно оцінював, на що може сподіватися в майбутньому, на дальшому етапі своєї роботи, і чого йому бракує, і скільки йому ще належить зібрати матеріалу на фільм. Серед побаченого трапилися кілька надзвичайно вдалих, навіть унікальних моментів, кілька правдивих і неприкрашених кадрів, щемливо-щирих фраз, два-три комічні епізоди… Проте найсильнішою, без сумніву, була розповідь проститутки.

У цьому уривкові важило геть усе: і сама оповідь, і зовнішність жінки, особливо її вуха, маленькі, дещо загострені, як в ельфа, і довгі паузи, і манера обережно струшувати попіл сигарети, і звичка пощипувати брову двома пальцями – великим та підмізинним, не випускаючи сигарети з рук, аж здавалося, що зараз вона обпалить собі довгого чубчика.

– Це геніально, – сказала Луїза. – Це з біса геніально.

Кінь зупинив перегляд і звалився на ліжко, закинувши руки за голову.

– Скажи, – Луїза лягла поруч, зручно вмостившись на його плечі, – чи мав ти спокусу долучити її розповідь до фільму?

– Знаєш, – відповів він не одразу, – вона, йдучи від мене, взяла гроші. Каже, гроші я заробила, ти в мене цілу годину забрав. А твій фільм я навряд чи колись побачу. Я навіть прізвища твого не запитала, а назви фільму ти й сам ще не знаєш… І навіть якби в майбутньому хтось сказав мені: «Хочеш переглянути цей фільм?» – то відповіла б: «Ні, не хочу…» «Чому?» – запитав я. І знаєш, що вона відповіла?