Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина Страница 40

– Пам’ятаєш, ваш шеф колись їздив стажуватися на «Німецьку хвилю»?… – нагадала Луїза.

– Коли це було? – не відразу й відшукала потрібний спогад. – Згадала баба, як дівкою була!

– …а повернувшись, – Луїза не чекала на підтвердження чи спростування, – розповів про чудове правило «Дойче Велле», цікаво, чи воно досі діє…

– Яке правило?

– Будь-хто мав право раз на місяць узяти собі три дні, вільні від роботи. Три додаткові дні до вихідних, навмання вибрані з-поміж буднів. Геніально! Досить було зателефонувати й сказати: беру три дні. Або день, а згодом – ще день. І ще день. Як тобі зручно – бери всі одразу або потроху. І що редакція мала з того? Людина відновлювала сили або розв’язувала якісь свої нагальні проблеми, а, повернувшись на роботу, працювала як скажена.

Галя слухала мовчки, колись і справді вона про таке чула. Дивно, що Луїза запам’ятала ту давню розповідь.

– Що робив журналіст у ті три дні, керівництво не цікавило, – далі провадила Луїза. – Власне, він міг провалятися в ліжку, пропиячити, злітати до моря, набавитися з дітьми, навідати батьків. Що хотів, те й робив. А ставши до праці, виконував свої обов’язки втричі швидше й ефективніше. І ніяких тобі нервових зривів ні в кого, ніяких сутичок, усі негативні емоції – геть! – Луїза присвиснула: – Ф’юїть!!! Я тоді добре запам’ятала цю оповідь, мені ця практика з трьома вільними днями страшенно припала до душі.

Добре, що Луїза говорила безперестанку, бо Галя стояла з телефоном у вітальні, не зводячи погляду з килима на підлозі, з викрученої у вигадливу краплю пелюстки на орнаменті, – й очі заливало слізьми. З цього місця, зачувши, як вона повертається додому, раз у раз підхоплювався смішний та заспаний Рудий. Вітав її піднесеним виттям, потягався, відставляючи по черзі задні лапи, широко позіхав, висолопивши довгого язика. Чудовий пес! Він розумів її без слів і чув, що хазяйка вже близько, хоч та ще тільки зайшла в під’їзд.

Ні сіло ні впало їй пригадалось, як його пазуриста лапа завмирає в її долоні, як вона кладе йому руку на голову. Долоня все пам’ятала, все до дрібниць. Вказівні пальці не забули, як кумедно прокручувалися навколо них м’які, ніжні вуха, коли вона бавилася зі своїм собакою, а він дивився на неї відданими очима. Мружився від задоволення, коли вона почухувала його шию, штурхав лапою, якщо вона відволікалася: «Не припиняй!» Ці всі дотики вона згадала вчора дорогою на роботу. «А яке нині число? – зупинилася посеред вулиці. – День народження Рудого. Наче лапкою торкнувся: не забувай».

Вона ніколи б не подумала, що так побиватиметься за своїм Рудим. Сказати кому – не зрозуміють, бо це своє, глибинне, не для чужого розуму, не до обговорень. А ледве побачить якогось собаку, як той жваво навколо господаря стрибає, то горло миттю, мов кліщами, так стисне, що й ковтнути годі. Хоч минуло вже понад рік, відколи Рудого не стало.

– …за двадцять хвилин, згода?

– Ще раз, бо не почула.

– Під твоїми вікнами стоятиме таксі за двадцять хвилин. Їдь до мене. Ну-бо, збирайся.

Коли твоя робота полягає у щохвилинних рішеннях і формулюванні завдань, іноді так приємно забути про відповідальність, бодай на якийсь час, і пристати на чиюсь слушну пропозицію. Нехай той, кому ти довіряєш, вирішує замість тебе.

Зібралася за десять хвилин. Спускаючися, зателефонувала мамі:

– Я дуже тобі сьогодні потрібна? Та з тою капустою, ти ж хотіла шаткувати, солити на зиму… – І зраділа, почувши, що це не спішно: – Тоді завтра ввечері. Без мене не починайте.

Таксист назвався Луїзиним сусідом. Грошей не взяв. Замовник, мовляв, розрахується після зміни.

– І буде так, – усміхнувся, – як Луїза сказала, не сперечайтеся, я її знаю. Її квартира – над моїм помешканням. Он та мансарда.

Наче Галя не знала.

Однокімнатну крихітну квартирку в піддашші старого будинку Луїза купила багато років тому, коли розміняла батьківську квартиру. Її мати померла, а батько так і не озвався, давно й незворотньо загубившись після розлучення десь на просторах Далекого Сходу. В тій квартирі була прописана ще і його сестра, скандальна тітка Катерина, про яку Луїза намагалася не згадувати.

Востаннє вони бачилися в нотаріуса, коли оформлювали продаж іще спільного на той час житла.

З вулиці вікно Луїзиного помешкання видавалося великим ілюмінатором, складеним з двох половинок. Глянеш: чисто тобі віньєтка, облямована обабіч фігурною ліпниною з двох закручених стрічок, що закінчуються кокетливими бантиками. З вікна до них можна дотягтися рукою, Галя пробувала.

Луїза відчинила двері в м’яких хатніх штанах і бобці. Щасливий вираз на ранковій ненафарбованій мармизі, волосся в рудих косах, лежить кошичком на потилиці. І велика канапка в руці. Луїза, яка додержує суворої харчової дисципліни, не дозволяє собі розслабитися, яка каже, що білих продуктів вона не вживає, і запевняє, що їй не можна набирати ані кілограма, – саме ця безкомпромісна Луїза тягне тепер до рота вбивчу дозу шкідливих кілокалорій. Та ще й задоволено мружить очі. На кусні хліба, що ледве вміщується в її вузькій долоні, грубим шаром викладено щойно засмажену картоплю, золотисту й пахучу, а поверх неї – тоненькі скибочки квашених огірків, притрушених дрібною зеленою цибулею.

Галя проковтнула слину, відчувши голод. І не просто голод, а жагучу потребу з’їсти таку саму картопляну канапку. Призабуте дитяче бажання – коли хтось виходив у двір з канапкою і ти біг по таку саму додому – по кусень хліба, найчастіше зі сметаною. З такою густою сметаною, що не стікала, а лежала на скибці холодною смачною кучугурою.

– Так має бути? – Луїза витягла з волосся подруги кулькову ручку.

– Колись я таки вскочу в якусь халепу з цією звичкою…

Мала ж удома цілу купу шпильок та іншого приладдя до зачіски, але ніщо не могло зрівнятися з манерою замислено підхопити пасмо волосся, накрутити на ручку чи олівець і застромити у вузол над вухом. А тоді, коли треба, витягати з зачіски робочий інструмент і записувати на клаптикові паперу якусь думку чи слово. Вони обидві, і Галя, і Луїза, пам’ятали дядька Романа – столяра з їхнього старого двору, із закладеним за вухо олівцем. Дядько Роман і далі там жив, на п’ятому поверсі. Галя зустрічала його, коли приходила до батьків, а він спускався, сивий та згорблений, на обов’язкову щоденну прогулянку. Він уже не майстрував, як колись, лавки та пісочниці, не схилявся над дошками й інструментом, раз у раз вихоплюючи олівця з-поза вуха, щоб розмітити чи поставити яку позначку. Він тепер підсліпувато вдивлявся, зачувши від Галі: «Доброго дня, пане Романе!» А від його гойдалок у дворі не лишилося й сліду.

На столі в Луїзиній кімнаті вже чекав ноутбук із фільмом на екрані, кадр завмер у стоп-режимі. Перед столом, як у залі для глядачів, стояли два м’які крісла і два маленькі стільчики з покладеними на них подушками – щоб зручно було витягти ноги.

Луїза налила кефір у широкі склянки. Посунула до Галі хліб і пательню на дерев’яній підставці:

– Пригощайся!

І Галя швиденько спорудила собі таку саму канапку, як у подруги. Навіть трошки вищу.

– Ти ж досі ще не бачила цього серіалу… – Луїза влаштувалася в другому кріслі, закинувши ноги на низенький стільчик. – Чи, може, кави, щоб прокинутися? Чи врешті покажеш свою дихальну гімнастику? Обіцяю не сміятися.

– Пізніше. Каву пізніше, а гімнастики я вже не роблю, набридло. Я пішки ходжу, це мені й гімнастика, й плавання, й задоволення.

Вгодований білий пес короткошерстої породи, нічим не схожий на кудлатого Рудого, крутячи задом коло ніг господаря, рушив на екрані до величезної двоповерхової вілли. Фактично – до замку зі шпилястим дахом. Доглянутий газон. Дзвіночок, щоб кликати покоївку. Пелюстка троянди зривається з букета на дзеркальну поверхню старовинного столика. Так, це саме те, чого прагнуть цієї миті очі. Те, що треба.

…Луїза її не будила. Розумна подруга, вона комфортного звуку не стишила, нічого не питалася й не пропонувала. І серію додивилася, і Галі не завадила. Під гомін тих розмов і музику з екрану так солодко спалося; ще й знайомий аромат плив кімнатою, заколисував, вигойдував у сні… Луїза, попахкуючи файкою, лише всміхнулася, коли подруга розплющила очі. Нічого, що я курю? Ще дві серії переглянули разом – про життя англійських аристократів та їхніх слуг до Першої світової війни, про улюблений період європейської історії, коли зводили найгарніші будинки, робили найпотужніші відкриття і жили неквапом.