Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина Страница 45

Сама собі дивуючись, Ірина згадала вголос навіть про те, як не наважилася підійти до однокласника, дарма що була в нього закохана ще в школі. Кілька років тому вони знайшли одне одного в соціальних мережах. Він приїхав, вона подивилася на нього з-за рогу й пішла геть. Втекла, вимкнувши мобілку і тим зберегла свої спогади незруйнованими.

Ледве втрималася, щоб не розказати, як зіткнулася на Академічній з мамою Соньки – своєї похресниці, доньки Магди та Ігоря Куричів. З тою жінкою, що її народила. Але ця історія з передісторією – не її таємниця, тому вона змовчала, щоб не бути відвертою чужим коштом. Ірина дотепер не забула того погляду в натовпі. Молодиця зухвало дивилася. Побачила її перша й не розгубилася. А от Ірина мало не вклякла. Жінка скинула на неї незворушними очима, в яких Ірина помітила не лише внутрішню перевагу, а й майбутню загрозу. Кілька ночей не спала, уява малювала страшні перспективи і плани захисту, коли це її наче осяяло: та жінка її не впізнала! Вона просто йшла, дивилася перед себе, не надто приглядаючись до тих, хто їй траплявся назустріч, їй було байдуже, на кому спиняються її короткозорі очі. Ця версія, доволі переконлива, більш-менш заспокоїла Ірину, але ні з ким вона не поділилася, нікому не розповіла про ту безмовну зустріч на Академічній. Сказала собі: не буди лихо…

Того відвертого дня Бучач чув усе, про що вони говорили.

Викривлені вулички збігали в середмістя, до ратуші, наче русла висхлих річок. За сотні років безводдя їхні береги вбралися в камінь низьких огорож, поросли кущами, деревами й будинками, тільки одне ложе залишалося з водою – річка Стрипа. Бучач де-не-де скидався на італійське приморське місто, навіть іноді вчувалося в повітрі море. На місці колишніх маяків, на верхівках високих постаментів, стриміли в небо стовпи з фігурами Яна Непомука та Діви Марії. Сірі галасливі птахи зринали чайками в небо.

– Це правдивий пінзелівській Непомук? – Ірина обхóдила високий стовп на роздоріжжі. – Оригінал?

Ян знав про Пінзеля більше за неї, а вона – сором згадати – бралася його колись просвіщати…

– Це копія, відтворена з фотографії. Голову Непомука врятували люди, сховали разом з голівками ангелів, а кілька років тому повернули. А скульптура – що ж… Копія завжди приблизна, як розповідь про сонце в холодний день.

Вона не знала, за що Янові Непомуку така честь. Ян розповів. Він прийняв мученицьку смерть, але не зрадив таємниці сповіді. За чесність і вірність слову в часи Пінзеля цьому святому віддавали шану в усій Східній Європі.

– Чиєї таємниці він не зрадив?

– Чеської королеви – Жофії. Король за всяку ціну намагався дізнатися правду… Вона, до речі, могла його заспокоїти, та правда, хоча могла й шокувати. Але священик ніякою сповіддю не міг поділитися. На те вона й сповідь.

Бучацьку ратушу видно звідусіль. Вона вмирає стоячи, прекрасна та знищена. Якщо наближатися до неї будь-звідки або, віддаляючись від неї будь-куди, озирнутися, то можна побачити це… І приголомшено перевести погляд на свого супутника: «Бачив?» Над першим ярусом, там, де ратуша переходить у дворівневу вежу, над понівеченою балюстрадою, обіч пошарпаного фронтону й по всьому периметру балкону з пеньками-залишками скульптур, раптом береться мерехтіння стривоженого повітря. Воно тремтить, наче випари бензину, малюючи ледь помітні обриси давно загублених фігур. Прорвавши сіру повсть, сонячні кволі промінчики швидко й непевно виписують нетривкі ескізи. На кілька хвилин показуються всі до одної скульптури, прозорі й нечіткі, – і сліди небесної фарби випаровуються відразу ж за порухом пензлика. Видиво зникає. «Ти бачив?!»

Ні, він задивився на квіти. За парканом ховалися хризантеми, дрібні, білі й рожеві, хитались на вітрі. Ян привітався з бабцею, що поралася на ґанку. Почувши прохання, вона заходилася збирати йому букет. Тоді, затиснувши в одній руці купюру, а другу приставивши дашком до чола, провела поглядом двох незнайомців – чоловіка й жінку. Обоє були з короткими зачісками, одна голова – сива, друга – чорна. Жінка, вбрана по-чудернацькому, губила дрібні голочки-пелюстки. Ірину з Яном можна було б вистежити в Бучачі, йдучи по цих рудих слідах, залишених усюди.

Вони заходили під лункі склепіння храмів, він показував їй очима: «Дивись!» Вона підхоплювала напрям його погляду. Бічний вівтар костелу, ангелики-дітваки навколо Яна Непомука. Пустотливі хлоп’ята, маленькі збитошники, нічого піднесеного чи урочистого в грайливих позах та виразах облич. Білі антонівки яблучних голівок, ніжні потилиці, пухкі щічки, живі очі.

І дивні святі.

– Пінзель, – каже Ян Кумпа, – іноді брав за натурників і божевільних. Вони своїх душевних поривань не приховують, а він і шукав саме правдивих емоцій, експресії, вільного вияву глибоких почуттів.

Вуличка збоку від костелу вела вгору, до замку. Десь тут міг жити Пінзель, десь тут міг стояти його будинок. А може, ближче до Покровської церкви. Або неподалік ратуші. Його робітня з найкращим, на думку Майстра, матеріалом – бучацькою липою та місцевим каменем, травертином, – мала бути десь тут, коло споруд, де оселялися його скульптури. Він жив на пониззі, це точно. Як правдивий вівтарний майстер, виробив у собі здатність дивитися на все довкола, не лише на свої творіння, наче знизу вгору. Чи розумів він, наскільки його погляд вищий від інших?

Ян показав Ірині школу, вікна свого класу, і далі, на узвишші, дім, де жив колись із батьками. Старий двоповерховий будинок на два під’їзди, на кілька квартир, з дерев’яними міцними сходами. Під вікнами – навічно загрузла в землю, занурена в опале листя стара іржава «Волга» з бозна-відколи спущеними шинами.

Вітер збирав темні хмари, куйовдив їх, ганяв над середмістям, аж поки небо затягло суцільними сірими звоями. Посіялася дрібна мжичка, обсипаючи обличчя памороззю. Вони були без парасолі. Ян іще встиг під дощем показати те місце, де стояла дідова хата, неподалік старого єврейського цвинтаря, на якому у високій іржавій траві губилися сотні лискучих від дощу похилених надгробків. Від дідового обійстя нічого не залишилося, там виріс будиночок, гарний, доглянутий, чужий. З-поза руйновища замку блимнуло, прогуркотіло. Щойно добігли до кав’ярні, як уперіщила злива. Пострушували краплі з курток, сіли одне навпроти одного, чекаючи на замовлення й роззираючись довкола: сучасний інтер’єр, але в кутках недоречні штучні квіти, які все псували.

– Я бачила фільм… – згадала Ірина, споглядаючи у вікно порожню, залиту дощем вулицю, тоді звела очі на офіціантку, що ставила на стіл деруни з грибами, подякувала і провадила далі: – Бачила фільм про Бучач. Короткий. Може, це був якийсь інформаційний телесюжет. Мене здивувало, що телевізійники лишили в опитуванні тільки недолугі відповіді перехожих. Ніхто не знав, хто такий Пінзель.

– Ви маєте нагоду перевірити, – усміхнувся Ян. – Цей дощ зараз ущухне.

– Не хочу, – відповіла Ірина. – Боюсь переконатися, що це правда.

– Тих людей треба було спочатку запитати, чи вони бучачани, – сказав Ян, і Ірині сподобалося, що він захищає своїх земляків.

Хороший він, подумала. Тільки надто спокійний, надто тихий та врівноважений. Чи бився він у дитинстві? Чи боронив когось? Чи здатний на протест? Тільки раз був сам не свій – коли пив каву на аварійному балконі. Що він там робив? Чого туди виперся? Подумала, але не запитала.

Давно вона не бігала під дощем, і Ян, певно, теж. Залетіли до книгарні на розі, регочучи, як школярі, повитріщалися для годиться на скромний асортимент книжок, стали біля вікна, думаючи, що ж робити далі. Вікно заливало дощем. Воно виходило на ратушу – в першій половині дня вона мала колір теплого дерева, а тепер холодно мерехтіла в дощовому сяйві, виблискувала срібно-перлистими полисками, наче голограма. Вулична безлюдність і відчуття нереальності, що далі – більше. Навіть безмовна продавчиня зникла десь у глибоких закапелках крамниці і не спішила повертатися.