Генрик Ибсен - Ляльковий дім Страница 3

Нора. Я?… Я мало знайома?…

Фру Лінне (сміється). Ну, певне, боже мій… Вишивання, гаптування і що там іще…Ти дитина, Норо.

Нора (гордо підносить голову й ходить по кімнаті). Дарма ти розмовляєш зі мною так зверхньо.

Фру Лінне. Хіба?

Нора. Ти така, як інші. Ви всі думаєте, що я не здатна на щось справді вагоме…

Фру Лінне. Ну, що ти…

Нора. Що я не зазнала ніяких прикрощів у цьому гіркому світі.

Фру Лінне. Але ж, люба Норо, ти сама щойно розповіла мені про ті свої прикрощі.

Нора. Ет, то дрібниці. (Стишує голос.) Я не розповіла тобі про головне.

Фру Лінне. Про головне? Про що саме?

Нора. Ти гордуєш мною, Кристино, а дарма. Ти пишаєшся і тішишся тим, що важко й довго працювала задля матері.

Фру Лінне. Я ніким не гордую. Але я справді пишаюся і тішуся тим, що мені судилося полегшити матері її останні роки життя.

Hора. І ти також пишаєшся тим, що зробила для своїх братів?

Фру Лінне. Мені здається, я маю на це право.

Нора. І мені так здається. Але послухай, що я тобі скажу, Кристино. Я також маю чим пишатися й тішитися.

Фру Лінне. Не сумніваюся. Але чим саме?

Нора. Говори тихіше. А то ще Торвальд почує. А він нізащо в світі не повинен… ніхто не повинен знати про це. Ніхто, крім тебе, Кристино.

Фру Лінне. Але про що саме?

Нора. Ходімо й сядьмо. (Тягне її до канапки поряд.) Отож… я також маю чим пишатись і тішитися. Бо це я врятувала Торвальдові життя.

Фру Лінне. Врятувала? Як урятувала?

Нора. Я ж розповідала тобі про подорож до Італії. Торвальд не вижив би, якби не поїхав туди.

Фру Лінне. Знаю, твій батько дав вам на це гроші.

Нора (усміхається). Авжеж, так думає Торвальд і всі інші, але…

Фру Лінне. Але?…

Нора. Батько не дав нам нічогісінько. Це я роздобула гроші на подорож.

Фру Лінне. Ти? Таку велику суму?

Нора. Тисячу двісті спецій-далерів. Чотири тисячі вісімсот крон. Що ти на це скажеш?

Фру Лінне. Як ти змогла їх роздобути, Норо? Виграла в лотерею чи що?

Нора (зневажливо). В лотерею? (Пирхає.) Це була б не велика штука.

Фру Лінне. То де ж ти їх узяла?

Нора (мугикає і загадково усміхається). Гм, тра-ля-ля-ля!

Фру Лінне. Не могла ж ти їх позичити.

Нора. Не могла? Чому?

Фру Лінне. Не могла, бо дружині не позичать грошей, якщо на те нема згоди її чоловіка.

Нора (високо підіймає голову). А коли дружина дещо тямить у підприємництві, коли трохи розуміє, як до цього взятися, то…

Фру Лінне. Але ж, Норо, я зовсім не розумію…

Нора. І не треба тобі розуміти. Я ж не кажу, що позичила гроші. Могла ж я роздобути їх інакше. (Відкидається на спинку канапки.) Могла отримати від котрогось зі своїх залицяльників. Бувши такою чарівною, як про мене кажуть…

Фру Лінне. Ти здуріла.

Нора. Тепер ти, мабуть, аж млієш із цікавості, Кристино.

Фру Лінне. Стривай, Норо, ти часом не зробила чогось нерозважного?

Нора (знов сідає рівно). Хіба нерозважно врятувати життя своєму чоловікові?

Фру Лінне. По-моєму, нерозважно без його відома…

Нора. Таж він якраз і не повинен був нічого знати! Господи, як ти не розумієш? Не повинен був тоді знати, в якій він небезпеці. Це мені лікарі сказали, що він смертельно хворий і єдиний спосіб урятувати його – повезти на південь. Думаєш, я спершу не пробувала хитрувати? Казала йому, що дуже хотіла б поїхати за кордон, як інші молоді жінки, плакала, благала: мовляв, він не повинен забувати, в якому я стані, мав би бути ласкавим до мене, жаліти мене, сказала, що він міг би позичити грошей. Але тоді він майже розлютився, Кристино. Назвав мене легковажною, заявив, що його обов'язок як чоловіка не потурати моїм примхам і забаганкам, здається, так він висловився. Кажи, кажи, міркувала я, а рятувати тебе треба. І я надумала, як собі зарадити…

Фру Лінне. І твій чоловік так і не довідався від твого батька, що то не його гроші?

Нора. Ні, не довідався. Тато якраз тими днями помер. Я хотіла розповісти йому про свій вчинок і попросити, щоб він нікому не казав про нього. Але він був дуже хворий, не вставав із ліжка. А скоро, на жаль, уже й не було кого просити.

Фру Лінне. І ти досі не призналася чоловікові?

Нора. Ні, боронь Боже, як тобі могло таке спасти на думку? Він дуже суворий щодо цього! А крім того… Торвальд зі своїм глибоко вкоріненим почуттям власної гідності… як гірко і принизливо було б для нього знати, що він мені чимось зобов'язаний. Це б цілком зіпсувало наші стосунки, наша злагоджена, щаслива родина вже не була б така, як тепер.

Фру Лінне. І ти ніколи не скажеш йому про це?

Нора (роздумує і ледь усміхається). Може, колись… скажу… через багато років, як уже не буду така гарна. Не смійся! Я, звичайно, не хвалюся, а маю на думці ось що: коли вже не буду подобатися Торвальдові так, як тепер, коли його вже не розважатимуть мої танці, моє маскарадне перевдягання, моя декламація… То, може, й добре не розповідати йому нічого до того часу, тримати це про запас… (Уриває мову.) Дурниці, дурниці, цього ніколи не буде… То що ти скажеш про мою велику таємницю, Кристино? Здатна я на щось? І ця позика, щоб ти знала, завдає мені багато прикростей. Як казати правду, мені ой як нелегко виконувати вчасно свої зобов'язання. Адже в діловому світі існують такі речі, як квартальні відсотки і внески в рахунок погашення боргу, чи як там вони звуться, і мені завжди дуже важко добувати потрібну суму. Доводиться, бачиш, заощаджувати на чому тільки можна. Із грошей на господарство я не могла нічого відкласти, бо Торвальдові треба добре харчуватися. Дітей також не можна одягати абияк, що я отримувала на них, те й витрачала. То така гарна малеча!

Фру Лінне. То, мабуть, тобі, сердешній, доводилося відривати щось від себе?

Нора. Звичайно. Це ж найбільше стосувалося мене. Щоразу, коли Торвальд давав мені гроші на нову сукню чи на щось інше, я витрачала тільки половину, завжди купувала найпростіше й найдешевше. Слава Богу, що мені все личило, тож Торвальд нічого не помічав. Але часто мені бувало тяжко на серці. Адже це така втіха гарно вдягатися. Правда?

Фру Лінне. Мабуть.

Нора. Ну, звичайно, я мала й інші джерела прибутку. Минулої зими пощастило – мені дали переписувати цілу купу паперів. Я замикалася й сиділа над ними до пізньої ночі. Ох, часом бувало так стомишся, що з ніг падаєш. Та все ж таки було дуже приємно сидіти і працювати, заробляти гроші. Я почувала себе майже чоловіком.

Фру Лінне. І скільки ж ти змогла таким чином сплатити боргу?

Нора. Та я й сама добре не знаю. У таких справах, бачиш, важко зрозуміти, що до чого. Я тільки знаю, що віддаю все, що мені щастить зібрати. Та часто в мене просто руки опадають. (Усміхається.) Тоді я сідаю і уявляю собі, що в мене закохався старий багатій…

Фру Лінне. Що? Який багатій?

Нора. Та ніякий!.. Що він помирає, читають його духівницю, а там великими літерами написано: «Усі мої гроші негайно, готівкою, має отримати ласкава пані Нора Гельмер».

Фру Лінне. Стривай, голубко… Який ще старий багатій?

Нора. Боже, як ти не розумієш? Ніякого старого багатія немає, це я тільки так уявляю собі, коли не знаю, де мені взяти грошей. Та байдуже, даймо йому спокій. Мені вже не треба ні того старого зануди, ні його духівниці. Тепер я вже не маю клопоту. (Схоплюється.) О Господи, яка це радість, Кристино! Не маю клопоту! Ніякого клопоту! Зате маю змогу гратися, вовтузитися з дітьми, опоряджати свій дім такими речами, які подобаються Торвальдові! А скоро настане весна, небо проясніє, стане чисте і блакитне. Може, ми тоді знов кудись ненадовго поїдемо. Може, я знов побачу море. О так, справді чудово жити й почуватися щасливою!

У передпокої чути дзвінок.

Фру Лінне (підводиться). Хтось дзвонить, тож я, мабуть, піду.

Нора. Ні, залишайся, сюди навряд чи хтось прийде. Це, певне, до Торвальда…

Служниця (у дверях передпокою). Вибачте, пані… Там хтось хоче поговорити з паном адвокатом…

Нора. Тобто з директором банку.

Служниця. Так, із паном директором банку. Але я не знаю… Адже в пана директора доктор…

Нора. А хто там такий?

Кроґстад (у дверях передпокою). Це я, фру Гельмер.

Фру Лінне здригається, але опановує себе і відвертається до вікна.

Нора (поволі підходить до Кроґстада і напружено, стиха питає). Ви? Що таке? Про що ви хочете говорити з моїм чоловіком?

Кроґстад. До певної міри про банківські справи. Я посідаю невеличку посаду в Акціонерному банку, а ваш чоловік, як я чув, тепер буде нашим директором…

Нора. Тобто…

Кроґстад. В особистій справі, фру Гельмер. Оце й усе.

Нора. То заходьте, будь ласка, он двері до його кабінету. (Незворушно вклоняється, зачиняє двері до передпокою, тоді повертається і заглядає в грубу.)

Фру Лінне. Норо, хто це був?

Нора. Приватний повірений Кроґстад.

Фру Лінне. Тоце справді він.